Наш Вождь

Джонні Буцику належить один вислів, який у США та Канаді став крилатим і є вже позахокейним прислів’ям: «Гарні події відбуваються навколо тих людей, котрі по–справжньому їх очікують». Буцикові, як нікому іншому, відомий сенс цієї максими. «Прізвище Джонні Буцика — це відповідь на запитання, що таке хокейний характер», — зазначає канадський письменник Брайан Макфелоун.

Упродовж 21 року Джонні грав за «Бостон брюїнз». Грав, коли команда купалася в променях слави, грав, коли команда була аутсайдером. Найбільше місто штату Массачусетс пишається своїм Вождем.

Саме так — Воджем. Це прізвисько (Chief) Буцикові подарували партнери по команді через його смугляву, наче індіанську, зовнішність, важкий погляд та вроджене лідерство.

У 2007–му, з нагоди півстолітнього ювілею великого хокеїста, Буцикові влаштували грандіозне вшанування на переповненій клубній арені — тоді Вождь вийшов на лід «Ті–Ді Банкнорт–гарден» під оплески 18 тисяч уболівальників у розкішному індіанському уборі з пір’я, від лоба ледь не до п’ят. Сьогодні українцеві виповнюється 75, і член Залу хокейної слави все ще працює у структурі «Бостона».

Народження Звіра

Джон Пол Буцик народився 12 травня 1935 року в канадському Едмонтоні в родині емігрантів із невеличкого села Буців, що на Львівщині, — Параски і Семена (по–канадському, відповідно, Перл і Сема) Буциків.

«Маленький білий будинок–самобуд із дуже давньою пічкою. Я перепитав. Виявляється, пічку збудували у 1936 році. Повітря просякнуте запахом багатих і різноманітних українських страв. Перл Буцик каже, що її син виріс на такій їжі — «напевно, тому він і став таким гарним, яким усі його знають». Таким побачив дім родини Буциків у 1973 році журналіст Ерл Макрай.

Мати Джонні згадувала, як її син познайомився із ковзанкою: «Я використовувала для прання велику балію і зливала брудну воду за будинком. Взимку вода замерзала, і Джонні разом із сусідськими дітлахами бавився на цій імпровізованій ковзанці».

Свої перші в житті ковзани Буцик надягнув, коли йому виповнилося аж 12 років. «Я народився у бідній родині й довгий час не переймався цим, навіть не знав, що воно таке — ковзани та ключка! Ми грали віниками!» — розповідає Джонні.

Тоді Північна Америка переживала наслідки великої депресії. Щоб якось подолати злидні, зібралася вся велика родина Буциків і порівну розділила найцінніше майно між сім’ями. Батьки Джона отримали корову — аби вони, мешканці міста, завжди мали молоко.

Довгий час сім’я жила лише завдячуючи матері — Перл працювала на двох роботах, отримуючи за день долар або півтора. Сем Буцик упродовж чотирьох років був безробітним і помер, коли Джонні виповнилося десять.

Але Буцик–молодший, який обрав за основну роботу хокей, уперто йшов до мети. Із 1951–го Джонні почав виступати за юнацьку команду «Едмонтон ойл кінгз» у Західноканадській лізі, а в 1953–му підписав контракт із «Детройт ред уїнгз».

Пробитися в основу клубу НХЛ було важко, тож Буцика відправили для проходження «курсу молодого бійця» у Західну лігу (WHL) — клуб «Едмонтон флаєрз». І в сезоні 1954—55 у 70 матчах Джонні набрав 88 очок (30 голів, 58 результативних передач).

Буцик умів не тільки забивати та пасувати, а й боротися за шайбу, як ніхто інший. Як не як, 90 (стільки він тоді важив) кілограмів живої, нахрапистої і рухливої ваги! Згодом він став важити під сотню кіло при зрості 183 см.

За жорстку манеру гри велетня Буцика навіть прозвали Звіром. Через багато років один із найвидатніших хокейних захисників, партнер по команді Боббі Орр назве Джонні найжорсткішим нападником, якого він бачив в НХЛ. При цьо­му Джонні... рідко порушував правила. Розтерти суперника об борт, кинути його об лід — будь ласка, але Буцик, класик силових прийомів, робив це настільки правильно, що в арбітрів просто не піднімалася рука для покарання. Хокей, який він демонстрував, був чесним. Недарма його двічі за кар’єру нагороджували призом Леді Бінг — за толерантність і майстерність гри. Скажімо, у 1971 році Джонні отримав цю відзнаку Асоціації хокейних журналістів, заробивши у 78 матчах лише 8 хвилин штрафу. Хоча деякі гравці кілька років витрачали, аби залікувати отриману від Буцика травму!.. До речі, Буцик ніколи не одягав на голову шолом, бо був відданий старим хокейним традиціям.

«Вперед, юки, вперед!»

А дебют майбутньої зірки в НХЛ був невдалим — у 38 матчах сезону 1955—56 молодий лівий нападник закинув лише одну шайбу. Але генеральний менеджер «Детройта» Джек Адамс вірив у Джонні, давав йому пограти і проявити свої хітерські (силові) якості. У наступному чемпіонаті Буцик провів уже 66 матчів, але й на «другому курсі» великою результативністю похизуватися не міг. Десять голів, одинадцять результативних передач — щось не давало йому розкритися. Можливо, Буцик ніколи і не розкрився б, якби не менеджер «Бостона» Лінн Патрік.

У травні 1957–го містерові Патріку потрапила на очі газета трирічної давнини, в якій була стаття про успіхи «Едмонтон флаєрз» та її ключових гравців — Джонні Буцика, Бронко Хорвата та Віка Стасюка. Буцик у цій трійці грав ліворуч, Хорват — у центрі, Стасюк — праворуч. Українці демонстрували неабияку зіграність і розуміння один одного. Але невдовзі ця ланка розпалася — хлопці опинилися в різних командах у різних містах. «Може, зібрати їх докупи у «Бостоні»? А раптом щось і вийде?» — подумав Лінн Патрік, чиїй команді потрібна була свіжа кров (п’ятнадцять років «ведмеді» топталися на місці).

Вік Стасюк у нього вже був, Джонні Буцика менеджер дістав у Детройті, а Бронка Хорвата розшукали в Нью–Йорку. Усі вони не перебували на провідних ролях у своїх командах, і це значно полегшувало справу обмінів. Цікаво, що Буцика поміняли на опального в ту пору Террі Савчука, визначного воротаря–українця.

Так восени 1957–го в Бостоні народилася легендарна українська ланка — «юк–лайн». (Щодо походження Хорвата, то сам він жартував, що його «українці всиновили». Батьки Бронка були мадярами, однак походили з Карпаталії — так угорці називають Закарпаття.)

«Треба було бачити, як разом грали Буцик, Хорват і Стасюк! Їх називали uke–line, оскільки всі троє мали українське коріння. Цій трійці не було рівних в НХЛ як мінімум п’ять років. Коли вони з’являлися на льоду, трибуни вставали й плескали в долоні, волаючи «Go, ukes, go!», — згадує Тед Лінсдей, котрий у той час грав у «Детройті» в одній ланці з неперевершеним Горді Хоу.

«Юк–лайн» — перша в історії НХЛ трійка нападників, кожен член якої в одному сезоні закинув понад 20 шайб. Це відбулося вже в чемпіонаті 1957—58. І надалі чудова трійця нижче цієї планки не опускалася. «Юки» залишалися на передових позиціях в НХЛ, випереджаючи інші трійки на півтора–два десятки набраних очок. У 1958–му вони встановили й інший рекорд: Буцик, Хорват і Стасюк утрьох набрали 174 пункти.

Це досягнення давно перевершено, а 20 шайб за сезон сьогодні до снаги гравцям доволі посередньої ланки форвардів. Але не забуваймо, що йдеться про 50–ті роки, коли хокей виглядав не так, як зараз.

Віктор Стасюк згадує: «Ми на майданчику часто перегукувалися українською мовою, на кшталт «я зліва», «наперед», «за спину» — аби нас не розуміли суперники. А це, між іншим, доволі дієвий інструмент».

У 1958 році «Брюїнз» вийшла у фінал Кубка Стенлі, але команді, яку створив Лінн Патрік, не вистачило для перемоги впевненості у своїх силах. Сплав молодості і вправності поступився досвіду й силі «Монреаль канадієнз». До речі, «канадці» тоді п’ять років поспіль вигравали Кубок Стенлі. Вони були вочевидь кращими.

Але нашого героя поразки не засмучували. Якщо ти сповнений бажання перемагати, мусиш уміти ковтати й гіркоту поразок.

«Юк–лайн» припинила існування у 1960 році. Патрік вирішив перетасувати колектив. Буцик залишився в Бостоні, Стасюк переїхав до Детройта, а Хорват — до Чикаго. У житті Вождя настав найважчий етап — команда стала аутсайдером. Але чорні дні поразок лишилися позаду.

«Четвертований» медальйон

Національна хокейна ліга поступово розширилася від «великої шістки» до 12 команд. Конкуренція стала запеклішою. Початківців ліги — «Філадельфію флаєрз» — тоді, наприкінці 1960–х, тренував уже Вік Стасюк. А Буцик, якому виповнилося 34, тільки–но готувався до головних звершень.

Мова про чемпіонат 1969—1970 років, коли «казкові ведмеді» виграли Кубок Стенлі. То був найкращий сезон Вождя. У 78 матчах Джонні закинув 51 шайбу й віддав 65 результативних передач, переступивши поріг у сто очок за сезон. Він відмінно грав у «плей–оф», забиваючи в той момент, коли здавалося, що фортуна от–от знову відвернеться від «Брюїнз». Партнери Буцика довірили йому здійснити перше почесне коло по майданчику із заповітним Кубком у руках. Це традиція — вшанування того гравця, який найбільше попрацював для перемоги.

«У нас були такі гравці — Боббі Орр, Філ Еспозіто... Вони так боролися за шайбу! — згадує Буцик. — Для мене був пік кар’єри, коли ми виграли Кубок Стенлі. Я взяв його у руки, й він видався таким важким... Ми його виграли, бо наша команда була згуртованою і стійкою».

Свій другий Кубок Стенлі Буцик виграв у 1972–му. А 30 жовтня 1975 року в матчі проти «Сент–Луїса» Джонні закинув п’ятисоту шайбу в НХЛ — ця подія відображена в американських довідниках поруч з іншими датами, що зазвичай занотовуються у хронологію людства. До цього дня Буцик носив на шиї талісман на удачі. Але коли взяв висоту в півтисячі голів — «четвертував» медальйон і роздав товаришам по команді.

Востаннє Джон Буцик вийшов на лід у 1978 році в матчі проти «Детройта». Це була подія загальнонаціонального масштабу. Весь небайдужий до хокею світ прощався із Буциком–хокеїстом, який з’явився перед уболівальниками у всій красі, як справжній Вождь.

Власне, навіть 43–річний Буцик міг би грати ще і мав таке бажання. Але, по–перше, вимагали спокою травми. По–друге, Джонні не хотів підписувати довготривалі контракти. Тільки на рік — і достатньо. Оскільки, як казав Буцик менеджерам, якщо він не зможе забивати, то далі не гратиме.

Дев’ятий — перший

Буцику належить багато клубних рекордів «Бостона». Він закинув 556 шайб, зробив 813 результативних передач. Кращого бомбардира «Брюїнз» не зростили. У 39–річному віці в одній грі Буцик закинув чотири шайби!

«Я ніколи не вважав себе зіркою, а завжди був членом команди. І намагався грати якнайкраще. Очевидно, іноді це мені вдавалося», — скромно зазначає Буцик.

У 1977–му Вождя нагородили Лестер Патрік Трофі — за вагомий внесок у розвиток хокею у США. Із 1981 року він — член Зали хокейної слави в Торонто.

Номер «9», у якому Буцик упродовж 21 року грав за «Брюїнз», навіки закріплено за видатним українцем. Його «дев’ятка» висить під дахом льодового палацу «Бостон Гарден». «Я прихожу на матч, сідаю в ложу для колишніх хокеїстів, дивлюся вгору і... хвилююся. Ось він, мій номер. Я бачу, як люди задирають голови і дивляться на нас... Я пишаюся тим, що мені вдалося зробити для команди», — каже сивочолий ветеран.

Після «відставки» Джонні залишився серед «брюїнз». Працював у департаменті клубу зі зв’язків із громадськістю, займався вирішенням організаційних і господарських питань команди, був тренером, коментував матчі. Вождь є постійним учасником зустрічей ветеранів хокею, ще донедавна разів зо двадцять на рік виходив на лід у товариських матчах. Буцик — співголова ради колишніх гравців «Бостона», опікується збором коштів для юних хокеїстів.

Разом із дружиною Енн хокеїст виховав трьох дітей і зараз бавить онуків. Загалом клан Буциків добряче розрісся на канадській землі. Сьогодні це понад сто братів і сестер, дядьків і тіток, онуків та онучок.

Северин СІРЕНКО

ДОСЯГНЕННЯ

Джон Пол Буцик був гравцем «Детройт ред уїнгз» у 1955—1957 рр., «Бостон брюїнз» — 1957—1978 рр. Виграв два Кубки Стенлі (1970, 1972), отримав два Леді Бінг Трофі (1971, 1974).

Лівий форвард Буцик провів в НХЛ 1664 матчі, закинув 597 шайб (з них 41 — у «плей–оф»), віддав 875 передач. У сумі — 1472 очки.

У 60–х роках Буцик у кількох сезонах провів 418 матчів поспіль. У 12 сезонах набрав понад 60 очок. Був учасником семи матчів «усіх зірок НХЛ».