Героїзму Катерини Зеленко позаздрив би будь–який чоловік — вона стала єдиною жінкою у світі, яка здійснила повітряний таран — ціною власного життя. Народилася майбутня льотчиця на Житомирщині, у родині простих селян. Однак росла дівчина в Росії — її сім’я переїхала до Курська. На долю Катерини випала ще й радянсько–фінська війна 1939—1940 років (наша землячка стала тоді єдиною жінкою серед льотчиків). Із перших же днів Великої Вітчизняної війни Катерина Зеленко була заступником командира 5–ї ескадрильї 135–го бомбардувального авіаційного полку (16–та змішана авіаційна дивізія ВПС 6–ї армії, Північно–Західний фронт).
Здійснила 40 бойових вильотів (у тому числі й нічних), брала участь у 12 повітряних боях із винищувачами противника. У червні 1941 року очолювала групу бомбардувальників, яким вдалося знищити в районі Пропойська 45 танків, 20 автомобілів та до батальйона живої сили ворога і повернутися назад без втрат.
Однак 12 вересня 1941 року Катерина прийняла свій останній бій: спершу були два розвідувальні бойові вильоти на літаку СУ–2. Незважаючи на те, що під час другого вильоту пілотований нею літак зазнав пошкоджень, того ж дня вона утретє вилетіла на завдання. На зворотному шляху в районі міста Ромни (поблизу села Анастасівка Сумської області) два радянські літаки було атаковано сімома німецькими Me–109. Другий радянський літак був підбитий і вийшов із бою. Катерина Зеленко збила один ворожий літак, а коли у неї закінчився боєзапас, протаранила другий. Вона знищила ворога, але при цьому загинула сама. Через два роки загине у повітряному бою і її чоловік — льотчик Павло Ігнатенко. 35–річну героїню поховали місцеві жителі в центрі села Анастасівка. Після війни її останки перевезено в Курськ. Відважній льотчиці Катерині Зеленко посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Подвиг таких дівчат, як Марія Щербаченко та Марія Шкарлетова, завжди залишався в тіні, однак на їхньому рахунку — сотні тисяч урятованих солдатських життів. Сироті Марії Щербаченко із села Єфремівка, що на Харківщині, було 19 років, коли почалася війна — вона працювала помічником бухгалтера в колгоспі. Під час фашистської окупації залишалась у своєму селі. У Червоній армії вона опинилася з березня 1943 року. Закінчила курси санітарок при Самаркандському медичному училищі — і в бій. У вересні 1943–го для санітара Марії Щербаченко були особливо важкі часи — разом зі своїм підрозділом вона переправилась через Дніпро в районі села Гребені Кагарлицького району Київської області. Тоді, за 10 днів, вона винесла з поля бою і надала першу медичну допомогу 112–м пораненим бійцям. Тяжкопоранених особисто переправляла через річку до найближчого медпункту. З перших днів давала відсіч ворогу в лавах бійців з автоматом у руках... Указом Президії Верховної Ради СРСР Марії Захарівні Щербаченко присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Після війни старшину медичної служби Марію було демобілізовано. Закінчила Ташкентську юридичну школу, до виходу на пенсію працювала юристом. Живе у Києві.
Для іншої Марії — Шкарлетової, теж із Харківщини, із села Кислівка, війна почалася на будівництві оборонних укріплень. Після закінчення прискорених курсів санітарок Марія прибула в 170–й Гвардійський стрілецький полк 57–ї Гвардійської стрілецької дивізії. У складі цієї дивізії пройшла важкий бойовий шлях, брала участь у визволенні від гітлерівських окупантів України, Молдови, Польщі. Військова частина, в якій служила Марія Шкарлетова, форсувала десятки річок: Дніпро, Інгулець, Дністер, Південний Буг, Віслу та багато інших, кожного разу при цьому ведучи кровопролитні бої, зокрема за плацдарм на правому березі Вісли. Санінструктор 170–го Гвардійського стрілецького полку гвардії старший сержант Марія Шкарлетова відзначилась при форсуванні у 1944 році річок Західний Буг та Вісла. За зразкове виконання бойових завдань Марії Савелівні присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Після війни Марія працювала медичною сестрою в Куп’янській районній лікарні.
Обидві жінки за свої подвиги удостоєні високої нагороди — медалі Міжнародного комітету Червоного Хреста.
На таких відважних «рядових», як луганчанин Дмитро Овчаренко, трималася вся Радянська Армія. Він був звичайним сільським парубком, який закінчив п’ять класів середньої школи й працював у колгоспі. Коли почалася війна, Дмитрові було 20 років, і з перших же днів він опинився на фронті. Овчаренко був їздовим кулеметної роти 389–го стрілецького полку 176–ї стрілецької дивізії 9–ї армії Південного фронту. Відзначився в боях при обороні Кишинева. Але справжню силу духу і стійкість продемонстрував фактично випадково. Як потім доповідатимуть старші офіцери у своїх поданнях, відбувалося все так: у липні 1941 року Дмитро віз на підводі для своєї роти боєприпаси та харчі, за 5 кілометрів до місця призначення хлопця раптово оточив загін із 50 німців. Вийшовши з машини, німецький офіцер наказав червоноармійцю підняти руки, відібрав у нього гвинтівку і влаштував допит. Але в Овчаренка у підводі була сокира — він миттю вихопив її, відрубав офіцеру голову й кинув три гранати в німецькі машини, які стояли поруч. 21 німецький солдат загинув, усі інші у паніці почали розбігатися. Однак Дмитро не розгубився: він почав наздоганяти німецького офіцера і вбив його. Після того у всіх загиблих німецьких солдатів Дмитро забрав зброю, в офіцерів — документи, карти, планшети, які потім доставив у штаб свого полку. Боєприпаси та продукти, до речі, хлопець привіз у свою роту своєчасно. Після цього Дмитра призначили кулеметником. А за зразкове виконання бойових завдань присвоїли звання Героя Радянського Союзу.
Але повернутися в рідне село хлопцю не судилося: у боях за визволення Угорщини Овчаренко був тяжко поранений. Помер у госпіталі від ран, кілька місяців не доживши до Дня Перемоги.
Жозеф Котін із Павлограда, що на Дніпропетровщині, народився у родині звичайних робітників. Але йому судилося відіграти значну роль у перемозі Радянського Союзу над фашистськими загарбниками. Закінчивши харківську «Політехніку» та Військово–технічну академію ім. Ф. Дзержинського, він став провідним конструктором Військової академії механізації і моторизації Червоної армії. У воєнні роки Жозеф був заступником народного комісара танкової промисловості СРСР. Керував роботами зі створення радянських важких танків КВ–2, КВ–16, КВ–85, ІС–1. Став одним із творців найпотужнішого танка періоду Другої світової війни — ІС–2. У 1943—1944 роках керував створенням самохідних артилерійських установок СУ–152, ІСУ–152, ІСУ–122. У повоєнні роки керував розробленням танка ІС–4 (1947), плавучого танка ПТ–76 (1951), важкого танка Т–10 (1953), плавучого бронетранспортера БТР–50 П, тракторів КТ–12 (1948), К–700 (1963) та ін. Жозеф Якович дослужився до заступника міністра оборонної промисловості СРСР, Герой Соціалістичної Праці, чотириразовий лауреат Сталінської премії. Відзначений бойовими та урядовими нагородами. Помер у Ленінграді, похований у Москві, на Новодівичому кладовищі.
Херсонського хлопця Павла Дубинду життя покидало без жалю. Народився він у сім’ї робітника, після закінчення школи–семирічки працював у рибгоспі. Служив на флоті, коли розпочалася війна. І з перших її днів Павло опинився серед учасників бойових дій. Служив на крейсері «Червона Україна» Чорноморського флоту. А після загибелі крейсера у листопаді 1941 року переведений у 8–му окрему бригаду морської піхоти. У липні 1942 року при обороні Севастополя був тяжко контужений, потрапив у полон. Але здійснив сміливу втечу. І знову — у дійовій армії: командир відділення, а згодом — командир взводу стрілецького полку у складі 96–ї Гвардійської стрілецької дивізії. Визволяв Польщу, брав участь у розгромі угруповання німецьких військ у Східній Прусії. За мужність і особисту хоробрість, виявлені у боях, нагороджений орденом Слави всіх трьох ступенів. 13 березня 1945 року під час штурму ворожих позицій Павло першим пішов в атаку і разом зі своїм взводом захопив у полон 30 німецьких солдатів і офіцера; через два дні взвод під його командуванням знищив роту фашистів і захопив дві гармати. За бойові подвиги і виявлену мужність удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
У серпні 1945 року Павло Дубинда демобілізувався. Після повернення на батьківщину, працював боцманом на кораблі антарктичної китобійної флотилії «Слава».Помер у Херсоні, де й похований.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
