Кіно і німці

Півроку тому в Берліні з ініціативи української громади з’явився кіноклуб. Українці та всі, хто цікавиться країною, зустрічаються там щомісяця, щоб подивитись новинки українського кіно. Зустрічі відбуваються у польському авангардному клубі, або, як вони себе називають, Клубі польських невдах: тут збираються симпатики Східної Європи, серед яких чимало німців. «Про Україну, вважаю, найкраще розповідати мовою кіно, вона універсальна. Якщо робиш літературний вечір, усе одно доведеться перекладати, і буде не оригінал. А кіно — це живі картинки, вони промовляють до кожного глядача», — розповідає «УМ» Саша Бінерт, ініціатор кіноклубу.

Усі стрічки показують із титрами — зазвичай, англійською. Але «Тіні забутих предків» Саша знайшла з німецькими субтитрами в одному невеликому берлінському кінопрокаті. Крім Параджанова, позичити там можна ще й фільми Муратової та Довженка. «Я постійно переглядаю українські кіножурнали в інтернеті, до того ж Українська кінофундація вже кілька років поспіль видає каталог новинок. А потім я контактую з режисерами і домовляюсь про показ. Говорю їм, що це разова і не комерційна акція, тож і заплатити за копію ми не зможемо», — каже Бінерт. Крім неї в команді кіноклубу — кінокритик Олена Новикова, яка допомагає відбирати фільми, партнерка–журналіст в Україні, яка допомагає контактами, а також три українки в Берліні.

Саша займається також рекламою кінопоказів: «Я даю оголошення в усіх східноєвропейських розсилках. А ще хочу вийти на просту берлінську публіку і розповісти їм, що є така країна і вона класна, тому співпрацюю з місцевими культурними журналами — TIP і Zitty. Ми заплатили десь 20 євро, і тепер можемо давати їм інформацію про покази кіноклубу. І от коли ми у березні показували фільм Ігоря Подольчука Las Meninas, одна з відомих тижневих газет порекомендувала цей показ як найкращий того дня в усьому Берліні. А німці, які прийшли, сказали: «О, Гот! Це Тарковський у квадраті!».

Найуспішнішим показом у кіноклубі називають перегляд стрічки «Живі» Буковського. Традиційну дискусію після фільму почав спеціально запрошений німецький історик, який спеціалізується на колективній пам’яті. Крім цих стрічок показували німецький фільм про СНІД в Україні «Ми не хочемо так вмирати», а під час фестивалю «Берлінале» в лютому запросили режисера Слабошпицького зі стрічкою «Глухота». Минулого ж тижня на «засіданні» клубу гостем була режисерка і художниця Оксана Чапелик із фільмом «Реальний майстер–клас». Це три кінопортрети трьох постатей: кінорежисера Романа Балаяна, театрального режисера Андрія Жолдака та письменниці Оксани Забужко. Це також роздуми про стан сучасної української культури та про пошуки свободи. Оксана Чапелик заїхала в Берлін дорогою на фестиваль короткометражних фільмів в Оснабрюці. Показом вона залишилася задоволена, але вважає, справжньої мистецької дискусії після фільму не вийшло: «Її і не могло бути. Бо тутешня українська публіка існує в інших реаліях, тому її цікавить, чи справді так усе погано в Україні, як про це пишуть у газетах».

Цього разу показ відбувся у приміщенні українського посольства в Німеччині. У зв’язку з обмеженим доступом його не рекламували у пресі, тому і людей зібралося небагато, в основному українці. Але все перекладали німецькою — це обов’язкове правило у кіноклубі. Переклад, утім, був не обов’язком для німця Вольфганга Лоока, працівника міністерства закордонних справ Німеччини. Славіст за освітою, Вольфганг приватно вивчає українську в Берліні і відвідує більшість заходів, пов’язаних з Україною. Також німцю цікава Україна літературна: він переклав німецькою поему Лесі Українки і вірші своєї знайомої українки, а вона навзамін — його. «Я часто відвідую кіноклуб, — каже «УМ» Лоока, — в них завжди цікаві фільми, наприклад про Голодомор чи долю кримських татар. Деколи українське кіно трошки похмуре, але, як на мене, воно завжди якісне, інтелектуальне, не те що американські «пустушки». І в мене таке відчуття, що ваші сучасні режисери не обмежуються якось технічно, для них немає кордонів, хіба що матеріальні. Та спецефекти — це далеко не найважливіше. Видно, що в українців сьогодні багато соціальних проблем, але все одно ви живете в цікавий час змін, про що можна теж розповісти у своїх роботах».

Посольство України в Німеччині такій приватній ініціативі раде, але підтримати може хіба на інформаційному рівні. «На сьогодні бюджетних коштів, які посольство могло би виділяти на іміджеві проекти за участю української діаспори, не передбачено. Але якщо немає живих грошей, то ми все одно йдемо назустріч, і це може бути комбінація: наприклад, допоможемо з прийняттям чи організуємо буфет», — розповів «УМ» радник посольства з питань культури Юрій Никитюк.