Ще помахаємо «Мечем Арея»

      Якщо сам бог війни втілюється в зброю, то людину, що володіє нею, перемогти неможливо. У це вірили древні скіфи, у це вірять і герої відомого роману Івана Білика «Меч Арея», який нещодавно вийшов у видавництві «Веселка» 10-тисячним накладом. В Україні це є четверте видання «Арея» (у світі, зауважте, 13-те), хоча написаний він був 30 років тому. Знову згадати «добре забуте старе» наприкінці минулого року запропонували видавництва «Такі справи» та вже згадувана «Веселка», спільно видавши бестселер радянських часів. Щоправда, придбати це видання в книгарнях виявилось проблематичним, адже вийшов «Меч Арея» у розкішному подарунковому варіанті (відповідно ціна видавництва сягнула 50 гривень), проте скромним тиражем — усього тисячу примірників. Тоді на презентації у Спілці письменників Іван Білик зізнався: «Зовні це є моя найкраща книжка. Хоча я бажав би скромнішої «зовнішності», але більшого тиражу».

      Цю мрію нині втілила «Веселка», яка й ціну зробила доступнішою — 10 гривень з копійками, й наклад соліднішим. Більше того, як повідомив «УМ» Іван Білик, половина його розійдеться по бібліотеках. Саме звідти свого часу роман масово вилучали, адже будь-якому сміливому трактуванню історії України-Руси за радянських часів «світило» єдине — заборона, що, власне, й сталося з першим накладом книги. Після відповідної постанови ЦК Компартії України, книгу кинулися збирати по всіх книгарнях та бібліотеках. Але пізно спохопилися — із 65 тисяч накладу вдалося «конфіскувати» лише 5 тисяч! Іван Білик точно знає число, бо їх тоді звозили у видавництво «Радянський письменник»: виривали титульну сторінку і підшивали. «У мене є навіть два зошити такої «підшивки», по сто штук у кожному: випадково вдалося «підібрати» у видавництві, де вони безпритульно лежали, — розповідає автор. — Ті, хто видав цю заборону, самі ж і створили мені ще більшу рекламу. І справді, коли книжки почали вилучати, кіоскери, продавці книгарень їх стали приховувати, продавати «з-під прилавка» і за вищу ціну... Один мій знайомий журналіст говорив, що купував на «чорному ринку» за 25 рублів».

      Чому ж такий ажіотаж здійнявся довкола художнього, хай і історичного роману? Дія твору відбувається у Києві на початку... V століття. «Але ж Києва тоді ще не було!» — перше, що спадає на думку (у 1972 році, коли вийшла книга, навіть до офіційного святкування 1500-ліття Києва ще лишалося 10 років). Дійсно, так трактує традиційна історія. Проте Іван Білик цілком переконливо, спираючись на історичні факти, доводить, що існування міста на берегах Дніпра півтора тисячоліття і більше тому — гіпотеза, яка також заслуговує право на життя. «Звісно, дехто пропонує рахувати вік Києва ще від Кирилівської стоянки. Я обережніший. Беру лише те, що можна, — пояснює свою точку зору автор. — Скажімо, село Хотів, що під Києвом. Хотівське городище — початок розквіту скіфів. І це — на території Києва. Кирилівська стоянка теж на території Києва, але вона занадто віддалена углиб віків. А це — VII століття до н. е. Це й Геродот міг там бувати, якби раптом надумався. Тому в своїй післямові до «Меча Арея» я згадую це городище — що це може бути Київ. Адже Стародавній Галич, наприклад, містився від Галича сучасного за 6 кілометрів, але ж не кажемо, що це різні населені пункти».

      Головний герой роману київський князь Богдан Гатило — прототип гунського царя Аттіли — цілком реальної, історичної особи. Саме його автор «селить» у пра-Києві, а літописних гунів зображує безпосередніми предками українців. Саме той факт, що на карті пізньої античності серед кельтів, готів, скіфів, сарматів, фракійців, балтів Іван Білик знайшов місце і нашим предкам, найбільше і спантеличив радянських ідеологів, вважає історик Олена Апанович. Тоді письменнику інкримінували «оспівування і романтизацію минувшини, якої не було, «фальшування історії», хоча автор свою позицію і обгрунтував у післямові — «Аксіомах недоведених традицій»: «В «Аксіомах» я кілька разів згадував, що Геродот був в Україні. Не було їм до чого придертися, так вони до України причепилися: «Яка Україна? Не було тоді України». І тут же, у своїх виданнях, пишуть, що Геродот був у Таджикистані. Так, Таджикистан був, а України, виходить, не було? Або писали, що «українська нація утворилася у XIV—XVI століттях, а він пише, що у V ст.».

      «Меч Арея» був другою літературною спробою письменника-початківця, до якої автора спонукала мама. Прочитавши синів перший роман «Танго», вона натякнула, що хотіла б прочитати «щось історичне». Відтоді Іван Білик став шукати цікаву тему, і тема впала йому буквально на голову: «Рився в бібліотеці Спілки письменників і завалив верхні полиці. Книжки з гуркотом та курявою попадали і мало не вбили бібліотекарку Берту Іллівну, — розповідає автор. — Коли ж почали прибирати, вона каже: «А оцю ви бачили?» (це була книжка «Аттила и Русь IV—V столетий» Вельтмана, що жив у ХІХ столітті). Я взяв її з собою, подивився і... захопився. Автор цієї наукової розвідки наштовхнув мене на думку, що Аттіла — наш хлопець, а не якийсь гун, монгол, калмик, китаєць чи бозна-хто. На основі цього я дуже швидко написав роман і дав йому назву «Меч Арея». Потім подав у видавництво «Молодь», і там (до того мене ніхто не знав), несподівано для мене, роман сприйняли на піднесенні: «Бігом давайте рецензента! Є у вас знайомий історик? Будемо видавати наступного ж року, позапланово!». А я й не подумав, що рецензента треба самому підшукати... Я сказав: «Давайте кого хочете!».

      Рецензентом за випадковим збігом обставин став Петро Толочко. Роман автора-початківця він фактично «розбомбив». «Але якби мені дали на рецензію «Меч Арея», то я би його теж «зарубав», — зізнається Іван Білик. — Бо... звідкіля Аттіла — київський князь, українець чи русин? Тому після цієї рецензії я засів за післямову — наукову розвідку — і писав її довше, ніж сам роман (на написання роману в Івана Білика пішло півроку. — Авт.)».

      Після «доопрацювання» схвальну рецензію на книжку написав уже директор Інституту історії Федір Шевченко, а видавництво «Радянський письменник» відразу ж її видало. А отямилися — було вже пізно.

      Коли у 1990 році «Меч Арея» реабілітували, навколо нього розпочався страшенний ажіотаж. Видавництво запланувало видати цю книжку накладом аж у 150 тисяч! Однак паперу нашкребли тільки на 50 тисяч, які миттю розмели з полиць книгарень.

      А років зо три тому ініціативна творча група, до якої, зокрема, ввійшли Богдан Ступка, Іван Білик та покійний Сергій Данченко, вирішила зняти за трьома романами Білика — «Дикі білі коні», «Меч Арея» та «Похорон Богів» (до речі, ця книга теж тривалий час не виходила, хоча аж вісім (!) разів рецензувалася) — 100-серійний фільм. Члени творчої групи побували на прийомі у Президента Леоніда Кучми, і той ідею підтримав. На створення серіалу навіть були обіцяні гроші (за деякими даними, фігурувала сума в 30 мільйонів доларів). На тих обіцянках справа й заглохла...

Досьє «УМ»

      Іван Білик народився 1 березня 1930 року в селищі Градизьк на Полтавщині. Вчителював у сільських школах Чернігівщини. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Працював у редакціях газет «Молодь України», «Робітнича газета», «Літературна Україна» (звідси після виходу ідейно-шкідливого «Меча Арея» його було звільнено без права писати і малювати). Нині працює в журналі «Всесвіт». Автор десяти романів, два з яких відзначено Національною премією ім. Тараса Шевченка («Золотий Ра», 1991) та загальноукраїнською премією ім. Михайла Старицького («Не дратуйте грифонів», 1994). Переклав із болгарської понад тридцять романів і повістей.