Вірність завдовжки у півстоліття

Це старе фото датоване 1929 роком. На ньому сфотографовані мої дід Микола й баба Марія (крайня праворуч) Стригуни, котрі жили в селі Самгородок Смілянського району Черкаської області. Молоді, закохані, щасливі, із донькою–первістком на руках, у яких попереду все життя, вони дивляться в камеру фотооб’єктива й не відають, що доля складеться не так, як мріється. У 35 років Микола Климович Стригун піде на війну з німцями та навіки зникне безвісти. А Марія Іванівна самотужки виховає й поставить на ноги трьох малих дітей і півстоліття, до кінця свого життя, виглядатиме чоловіка з тієї страшної війни. Така гірка доля моїх прадідів тісно переплетена з історією та стражданнями України...

Йому не судилося бачити, як ростуть діти...

Вони обоє народилися та виросли в Самгородку. Побралися, коли Миколі виповнився 21 рік, а Марії — 19. Уже через рік у них народилася донька Настя, моя майбутня тітка. На цьому фото вона на руках у батька. За Миколою Климовичем стоїть його сестра Ярина. У вісім років вона перехворіла на тиф і стала глухонімою. Все життя жила в родині брата Миколи, стала сестрою невістці Марії, була доброю до своїх племінників і неймовірно роботящою. Ще на цій фотографії сусідка й подруга Марії — Мелашка, зі своїм сином Василем. На знімку він сидить на обрізку дошки. У дорослому житті стане головою колгоспу. Мелашка ж була гарною швачкою, і на фото всі одягнуті в її вироби...

До війни в сім’ї Миколи та Марії народяться ще два сини — мій батько Іван восени 33–го, а його молодший брат Василь — на три роки пізніше. Із живих тепер залишилася тільки тітка Анастасія Поповиченко, котра на цьому фото ще зовсім маленька. Нині вона проживає в місті Сміла на Черкащині, за добру вдачу її називають так само, як звали колись батьки, — Тунею, скорочено від Настуні.

До революції в нашої родини було дев’ять десятин землі. Та земля годувала прадіда Клима і дев’ять його синів та дочок (прабаба Наталка померла молодою, і прадід сам виховав усіх дітей), в тому числі й мого діда Миколу. Більшовики вирішили, що стільки землі для Стригунів забагато, і забрали все. Не погребували й одягом, який винесли з хати. За протести проти такого свавілля прадіда Клима свої ж самгородські «революціонери» заарештували і хотіли кинути до темного та сирого льоху. Розповідають, що кілька чоловік пхали високого та кремезного Клима Стригуна до погреба, а він уперся руками об одвірки і не зрушив із місця. Тоді більшовики взяли палиці, побили та причинили в тому льоху. До ранку там він і помер.

«Ті пиріжки в голодовку пам’ятаю дотепер»

Дід Микола добре пам’ятав, як нова влада обійшлася з його батьком, тож до колгоспу не вступав. Не приховував і свої думки з приводу колективного господарювання, не раз казав сусідам, що толку від цього не буде. На життя він заробляв тим, що працював на залізничній станції на Кіровоградщині. А коли почалася голодовка 1933 року, взяв коня і разом із сестрою Яриною подався на заробітки на далеку Херсонщину. Там вони копали на полях буряки й возили конякою на завод. Додому на Черкащину навідувалися не з порожніми руками — привозили борошно, сухарі, цукор, сіль і навіть гроші.

І хоча завдяки цьому в голодовку ніхто із родини не помер, але недоїдали добре. Тітка Туня пригадує, як п’ятирічним дівчам ішла з матір’ю Марією центром села, де був базар, і побачила на прилавку пиріжки.

«Ті пиріжки були такі білі, я й тепер їх пам’ятаю. Я причепилася тоді до матері за спідницю й кричала на весь базар, щоб вона мені їх купила. Ще й по землі покотилася. А мати нахилилася до мене та на вухо й зашепотіла: «Дурна ти, вони з жомом!». Сказала неправду, але я повірила. Схопилася, нишком обтерла сльози й пішла, бо страшно жому не любила», — пригадує пережите Анастасія Миколаївна.

Вона каже, що мати тоді купила склянку ряжанки. Коли прийшли додому, вона поставила її на поличку й сказала малій Туні, що піде сапати, а потім будуть обідати. Доки мати була на городі, мала намостила під полицею подушок, стала на них і потихеньку вибрала пальцем та з’їла всю ряжанку. Коли мати повернулася до хати, то побачила у склянці тільки сліди від дитячих пальчиків...

«Маріє, гляди дітей, тобі з ними добре буде»

Коли розпочалася Велика Вітчизняна, тітці Туні було трохи більше 12 років, і вона добре пам’ятає той день, як батько йшов на війну. На фронт його, разом із ще двома односельцями, забрали в перший день війни. У районний військкомат Ротмистрівки (тепер село Смілянського району) їх проводжали усією громадою.

«Пригадую, як ішли на околицю нашого села, батько ніс на руках Василя, а ми з Іваном поруч держалися. На прощання сказав матері: «Маріє, гляди дітей, тобі з ними добре буде». І як пішов... Інші оглядалися, махали шапками, а він і раз не озирнувся!» — тітка Туня витирає сльози на очах.

За її словами, коли в село прийшли німці, то мало не застрелили брата Івана. У колишній школі фашисти облаштували пекарню, де випікали хліб та батони. Їх зберігали у дворі під брезентом. Сільські хлопчаки побігли туди й хотіли витягти звідти хлібину чи батон. Та попалися. Серед тих дітей був і брат Іван. Німці погрожували розстріляти підлітків. Разом з іншими жінками мати Марія побігла до них і в розпачі благала пожаліти сина. Материнські сльози розчулили німців, тож дітей відпустили.

А згодом до села дійшла новина, що Микола Стригун разом із односельцями потрапив у полон, і їх тримають у Дарниці. Люди балакали, що полонених відпускають, якщо за ними приїжджають дружини. Тож Марія упросила сусіда їхати з нею до Києва. Вони добралися до станції Сердюківка, і сусід, коли побачив, який там хаос і скільки там люду товпиться, побоявся та повернувся назад. Марія їхати сама не наважилася. Вдома у неї залишалося троє малих дітей, і вона теж пішла до села. Минуть роки, і вона не раз докорятиме собі, що тоді так і не ризикнула поїхати до Києва. Все життя вона вважатиме це своєю провиною.

Разом із Миколою Климовичем у полоні було кілька односельців. Це вже вони розповідали, коли повернулися в Самгородок, що якось німці наказали полоненим стати в колону по одному. Тоді мій дід Микола, який був найвищим і найсильнішим від усіх, поставив односельців попереду себе, аби трималися гурту, а сам став скраю. Він так хотів, аби вони були всі разом. Фашисти відрахували полонених у колоні якраз до Миколи Климовича і дозволили їм розходитися по домівках. Усі ті односельці повернулися в село й благополучно пересиділи німецьке нашестя на горищах та в погребах, а після війни щасливо прожили з родинами до глибокої старості.

«Я й досі його жду!»

Що трапилося з моїм дідом у полоні, наша сім’я так ніколи й не дізналася, хоч дядько Василь не раз писав у архіви. У родині переказували розповіді тих полонених односельців, котрі повернулися до села й усе життя вважали Миколу Стригуна своїм рятівником, що недарма німці залишили його в полоні, адже був він богатирської статури. Припускали, що разом з іншими полоненими бійцями, котрі ще мали сили, погнали його рити якісь підземні ходи. А потім знищили.

Після війни солдатській вдові Марії Стригун, у якої на руках було троє дітей, нелегко жилося. Тітка Туня, котра була здібною школяркою і могла б здобути гарну освіту, так цього й не зробила. Бо треба було, як каже вона тепер, годувати малих братів. Разом із матір’ю та іншими односельцями вони тяжко працювали в колгоспі — запрягали корів і орали поле, сіяли пшеницю, возили від молотарки зерно на тік.

У сім’ї були одні чоботи на всіх. Тітка Туня ходила в них на роботу. Вона згадує, як взимку трудилася на току, де готували пшеницю до посівної. Голодно було, і вона насипала в ті чоботи зерна, аби принести додому. Йшла через сільський ставок і шурхнула в ополонку. У чоботи набралося води, зерно розбухло, і кілька годин вона виколупували зернятка з тих чобіт, бо ж розрізати їх не могла — в чому ж тоді ходити.

Марія Іванівна дуже горювала за своїм чоловіком. Її діти не раз чули, як вона плаче вночі. Усе життя вона чекала його з війни, сподіваючись, що той повернеться.

Разів зо два до неї сваталися односельці, але заміж вона так і не погодилася вийти. На честь батька Василь назвав його ім’ям свого сина. Тож у молодшому поколінні нашої родини є Микола Стригун.

Пам’ятаю, як колись, коли бабусі було вже близько 80 років, літнього вечора ми сиділи з нею на лавці біля її двору й розмовляли. Тоді я й запитала, чи довго вона чекала діда з війни. «Я й досі його жду!» — тихо сказала вона у відповідь.

Баба Марія все своє життя вважала діда Миколу живим. Казала, він, певно, десь є на світі. Тільки без рук та ніг. Тому й не повернувся до нас, щоб не бути тягарем.

...Бабуся померла, коли їй було більше 90 років. Після її дев’ятин Василевій доньці Валентині приснився дивний сон. Нібито баба Марія каже їй: «Валю, я знайшла тут діда — він без рук і без ніг. Тому до нас і не приїхав після війни. Був у якомусь будинку–інтернаті»...