Могили — для заправки?

Сім років судової тяганини і громадських протестів не стали перешкодою для спритних підприємців. ТзОВ «Компанія «БІ–ОІЛ Нафта» місце для побудови автозаправки підшукала не надто доречне — на кладовищі. Але ж вигідне, бо ніхто інший там будуватися не прагнув. Практика бульдозерного присипання «попелом забуття» кладовищ діяла упродовж усього існування Країни рад. Єврейські ж кладовища навіть зникли з післявоєнних перспективних карт міст. Нацисти «очистили» простір від людей єврейської національності, комуністи «чистили» територію вже від самої пам’яті. Нині ж дорогу, якою виїжджають автомобілі з нової коломийської заправки, проклали через братню могилу розстріляних у роки Голокосту. «Якби єврейська громада Коломиї була жива, вона захистила б своє кладовище», — переконаний відомий діяч українсько–єврейського порозуміння, львів’янин, директор Представництва Американського об’єднання комітетів для євреїв колишнього СРСР Мейлах Шейхет. Утім і українська громадськість готова захищати занедбаний єврейський цвинтар. Хоча голос суспільства заледве доходить до влади. На прикладі недбальства щодо єврейської спадщини стають зрозумілішими причини руйнації і власне українського історико–культурного надбання...

«Тут залишилися цвинтарі»

Мейлах Шейхет упродовж багатьох років ініціює збереження і дослідження старовинних кладовищ у різних містечках Західної України. «В Україні розвинулися потужні школи єврейської філософії, якими пишається єврейська громада світу. Але тут усе було знищено двома тоталітарними системами — комунізмом і нацизмом, — розповідає пан Мейлах. — Комунізм забрав у нас основи нашого існування — мову, віру, духовну освіту. Ті, хто виїхали з цих теренів під час революції або вижили в час Голокосту, відродили єврейське життя на Заході за зразком такого, як було тут. Мають там синагоги, які іменують назвами українських міст. Ідеш по єврейському кварталу Нью–Йорка і бачиш: Жидачів, Белз, Чортків, Бережани... У США на великі єврейські свята готують такі ж страви, як і їхні предки колись в Україні: галушки, голубці, налисники. І то вважається — шик. Релігійні євреї здійснюють паломництва в Україну — вона має для єврейського народу дуже велике значення. Бо тут зародився хасидизм. І тут залишилися цвинтарі».

З усього світу євреї приїжджають на могили духовних учителів, цадиків, до своїх дідів і прадідів. Долають тисячі кілометрів, щоб, як годиться в традиції, запалити свічку, попросити, щоб вони молилися за них перед Богом. По містах і містечках України — сотні таких стародавніх цвинтарів. Посол з особливих доручень із питань протидії расизму, ксенофобії та дискримінації при Міністерстві закордонних справ України Євген Боровик у довідці від 3 березня цього року повідомляє, що, згідно з українсько–американською угодою, «починаючи з 2002 року, Міністерство культури і туризму України працює над виявленням та з’ясуванням статусу єврейських кладовищ. На даний час в Україні задокументовано 356 місць давніх поховань, у тому числі 297 закритих та 16 ліквідованих, також 165 місць поховань жертв масових розстрілів під час ІІ Світової війни».

«Українці на похованнях не будують»

29 березня 1991 року депутати Коломийської міськради затвердили рішення, що всі — зокрема єврейські, — кладовища міста є об’єктом історико–культурної спадщини. 11 квітня 2000 року Арбітражний (нині господарський) суд Івано–Франківської області прийняв рішення про неприпустимість забудови на місці цих поховань: «враховуючи факт, що між урядами України і США укладена угода про охорону та збереження культурної спадщини, до якої відносяться і кладовища… суд вирішив заборонити міській раді Коломиї надавати земельну ділянку для будь–яких потреб на землях старовинних єврейських кладовищ у їхніх історичних межах».

Утім минулого року міська рада Коломиї подала позов на перегляд цього рішення. Громадськість виступила з протестом, і суд був змушений скликати колегію і, зрештою, відмовити у перегляді законного рішення. Як один з аргументів відмови прозвучало таке: «українці на похованнях не будують». «Рішення 2000 року — це бомба, яка розриває усі «дозволи» будування на кладовищі», — констатує Мейлах Шейхет. А «дозволів» накопичилося вже чималенько. Ще 18 листопада 1997 року Коломийська міськ­рада рішенням № 302 дозволила КСП залізничників «Локомотив» спорудити мобільну автозаправну станцію на «земельній ділянці по вул. Бандери». Згодом це рішення було скасовано, оскільки вирішено заборонити спорудження мобільних автозаправок. Залізничники на кладовищі так і не побудувалися. Втім 12 жовтня 2004 року Коломийська рада видала дозвіл на будівництво стаціонарної заправки ТзОВ «Компанія «БІ–ОІЛ Нафта». Цей проект міськрада затвердила у серпні 2007 року.

Як «змінити» експертизу?

Правомірність будівництва заправки «підтверджують» такі документи: висновок комплексної державної експертизи 2002 року, висновки пожежної охорони, санітарно–епідеміологічної станції, екологічної експертизи, погодження Управління містобудування та архітектури, висновок Управління культури Івано–Франківської ОДА, висновок Держкомзему України. Коли дійшло до судів, то змушені були використати й дані експертизи меж поховань. Однак висновок експертів у вустах будівельників і суддів прозвучав чи не найбільш туманно.

Річ у тім, що межі території старовинного Єврейського кладовища визначено технічним звітом Державного підприємства геодезії, картографії та кадастру «Карпатигеодезкартографія» у 1998 році. Тоді було ще й віднайдено братню могилу часів Голокосту поряд із цвинтарем. Утім у судових рішеннях зазначалося, що цей технічний звіт «не був затверджений у встановленому порядку», а тому «йому не надавалася правова оцінка». Дивно? Отож коли вже йшлося до будівництва, на підставі ухвали Господарського суду Івано–Франківської області від 12 липня 2005 року Львівський науково–дослідний інститут судових експертиз здійснив іншу — судову будівельно–технічну — експертизу. У заключній частині експертного висновку № 3032 від 31 грудня 2008 сказано, що «встановити, чи входить земельна ділянка… на якій проводиться будівництво АЗС ТзОВ «Компанія БІ–ОІЛ Нафта», в межі старовинного Єврейського кладовища по вулиці С. Бандери у м. Коломия, не видається можливим». Як пояснює юрист Ірина Гук, межі кладовища були поруйновані внаслідок господарювання, а висновок експерта не опирався на підставну документацію від будівельників та міської ради. Утім експертиза зазначає, що при нанесенні меж ділянки, на якій будується автозаправка, на фрагмент аерофотозйомки вуличної забудови Коломиї 1944 року судовою експертизою встановлено, що вона «частково входить у межі території старовинного Єврейського кладовища».

Питання правомірності побудови АЗС на території коломийського кладовища розглядали Господарський суд Івано–Франківської області та Львівський апеляційний господарський суд. З того, що було «укладено відповідний договір оренди», Господарський суд 24 липня 2009 року робить висновок, що компанія побудувала автозаправку «в установленому законом порядку». Львівський суд рішенням від 27 жовтня 2009 року отой висновок залишив без змін.

Статус — без терміну давності

Згідно із законодавством України, статус земель історико–культурного призначення мають усі поховання, незважаючи на давність та брак документації чи реєстрації у державних установах. Обов’язком органу місцевого самоврядування є охорона та паспортизація цих об’єктів. Однак складається враження, що культурна спадщина в Україні позбавлена незалежної оцінки. Бо і рішення про важливість пам’ятки, і дозволи на будівництво видає один і той самий орган — Державна служба з охорони історико–культурної спадщини при Мінкультури, яку очолює колишній будівельник Микола Кучерук. Центр пам’яткознавства при Національній академії наук України має науковців високого рівня, але вони до експертних висновків не допускаються. За Законом «Про охорону культурної спадщини», місця поховань слід внести до Державного реєстру пам’яток. Це мають робити місцеві органи охорони культурної спадщини. «У нас є всього кілька кладовищ, які мають окремий статус, — розповіла «УМ» науковий секретар Центру пам’яткознавства НАНУ Олена Титова. — Місця масових поховань мирних мешканців, зокрема єврейського населення, — це об’єкти історичної і культурної спадщини, але в дуже небагатьох випадках такі місця мають статус пам’ятки».

Пані Титова пояснила, що громадська організація, яка віднайшла могилу, може подати заявку про надання статусу до місцевих органів влади. Однак постає інша проблема. Органи місцевого самоврядування розпаювали землі, на яких містяться пам’ятки. За законом, ділянка з пам’яткою може перебувати у власності лише за умови, що подальшої забудови там не буде. За цим мають стежити органи місцевого самоврядування. Але часом ці органи не прагнуть охороняти навіть пам’ятки на «вільній» землі.

Суд і громада

«Буває, коли ми як громадська організація представляємо всі документи — місцева влада нам відмовляє, бо комусь пообіцяла ділянку, — розповідає Мейлах Шейхет. — Єдиний важіль впливу — суд. А суд вирішує, виявляється, «на підставі законодавства» і... «власних переконань судді». І тут є прірва, в яку падає і закон, і моральність, і інтереси українського суспільства. Виходить, є законодавство, а є рішення суду». Хоча міжнародні угоди є пріоритетнішими, тим паче й національне законодавство є вичерпним щодо збереження давніх поховань. Але закони «не працюють».

Ще один тривожний сигнал для суспільства — це виступ у суді на підтримку незаконної забудови голови єврейської громади Коломиї, бізнесмена Якова Заліщикера. «Заправка побудована на межі з кладовищем, — прокоментував «УМ» пан Заліщикер. — Вона за парканом. Якщо чесно підходити, то вони зайшли за цей паркан десь метрів на вісім». Чи протестувала проти цього сама громада? Сім років тому, коли будівництво лише починалося, старенькі коломийські євреї склали листа до суду, де просили дати спокій могилам і зазначали, що «кладовище — це єдине, що залишилося від дорогих батьків». Молодші, зрадянщені, євреї, які не виховувалися в традиції, часто не відчувають потреби берег­ти духовну спадщину.

«Зверніться до будь–якої людини — вона жахнеться. Українці не будують на могилах, це не є українська свідомість. Це показує відірваність влади від українського народу, — каже Мейлах Шейхет. — Але ж думають за весь народ. Так само — ми не винні, що були євреї у НКВС, але нас усіх до них прирівнюють. Треба ж те коло розірвати. Ми — частина української історичної культурної спадщини. У нас різні релігійні традиції, але є ще загальнолюдський рівень — і він спільний».