Із 6 травня в українському прокаті стартує один із найочікуваніших фільмів 2010 року: російська картина «Як я провів цього літа» режисера Олексія Попогребського. Такі фільми рідко показують у кінотеатрах, адже в ньому немає екшену і він не претендує на шалені касові збори через участь у проекті розкручених зірок. Проте ця двогодинна драма не потребує дутої розкрутки: лейбл якості на ньому поставив останній Міжнародний кінофестиваль у Берліні, де фільм здобув три «Срібні ведмеді» (за найкраще виконання чоловічих ролей — Григорію Добригіну, Сергію Пускепалісу, та за «видатний внесок у кіномистецтво» — оператору Павлу Костомарову).
Якщо вдаватися до теоретичних визначень та систематизації, то пригадаємо, що 37–річний Олексій Попогребський належить до «нової хвилі» російського кінематографа, де компанію йому складають Олексій Герман–молодший, Борис Хлєбніков, Іван Вирипаєв, Кірілл Сєрєбрєнніков. Його попередні кінороботи були відзначені Московським кінофестивалем та «Кінотавром». Тобто очікування щодо нового фільму були найоптимістичніші. І Попогребський не зруйнував наш логічний ланцюжок.
Дія фільму відбувається на метеостанції на одному з островів чукотського краю. Дійові особи — аскетична природа, холодне море і двоє працівників метеостанції: суворий неговіркий начальник Сергій Віталійович та молодий стажер Паша. Є у фільмі ще один важливий елемент — безтілесний, проте сильний дух чоловічого бажання швидше повернутися додому, де чекають дружина і син. І коли цей дух зникає, руйнується вся піраміда взаємостосунків між чоловіком та юнаком, між ними та природою. Тоді людина перетворюється на звіра.
Фільм знятий у легкій плинній манері, настільки синхронно з діями героїв, що часом це нагадує ефект геймера, який зливається з віртуальним персонажем. І ми вже їмо, бігаємо, тікаємо, боїмося й ненавидимо так, як цього хоче режисер. Його спільник — оператор, чия камера фіксує не просто рухи живих істот, а й комунікацію: безмовну, на рівні жестів і погляду. Таким чином Попогребському вдалося зняти фільм, зрозумілий усьому світу, адже він оперує універсальною мовою любові й ненависті.
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
