Із 6 травня в українському прокаті стартує один із найочікуваніших фільмів 2010 року: російська картина «Як я провів цього літа» режисера Олексія Попогребського. Такі фільми рідко показують у кінотеатрах, адже в ньому немає екшену і він не претендує на шалені касові збори через участь у проекті розкручених зірок. Проте ця двогодинна драма не потребує дутої розкрутки: лейбл якості на ньому поставив останній Міжнародний кінофестиваль у Берліні, де фільм здобув три «Срібні ведмеді» (за найкраще виконання чоловічих ролей — Григорію Добригіну, Сергію Пускепалісу, та за «видатний внесок у кіномистецтво» — оператору Павлу Костомарову).
Якщо вдаватися до теоретичних визначень та систематизації, то пригадаємо, що 37–річний Олексій Попогребський належить до «нової хвилі» російського кінематографа, де компанію йому складають Олексій Герман–молодший, Борис Хлєбніков, Іван Вирипаєв, Кірілл Сєрєбрєнніков. Його попередні кінороботи були відзначені Московським кінофестивалем та «Кінотавром». Тобто очікування щодо нового фільму були найоптимістичніші. І Попогребський не зруйнував наш логічний ланцюжок.
Дія фільму відбувається на метеостанції на одному з островів чукотського краю. Дійові особи — аскетична природа, холодне море і двоє працівників метеостанції: суворий неговіркий начальник Сергій Віталійович та молодий стажер Паша. Є у фільмі ще один важливий елемент — безтілесний, проте сильний дух чоловічого бажання швидше повернутися додому, де чекають дружина і син. І коли цей дух зникає, руйнується вся піраміда взаємостосунків між чоловіком та юнаком, між ними та природою. Тоді людина перетворюється на звіра.
Фільм знятий у легкій плинній манері, настільки синхронно з діями героїв, що часом це нагадує ефект геймера, який зливається з віртуальним персонажем. І ми вже їмо, бігаємо, тікаємо, боїмося й ненавидимо так, як цього хоче режисер. Його спільник — оператор, чия камера фіксує не просто рухи живих істот, а й комунікацію: безмовну, на рівні жестів і погляду. Таким чином Попогребському вдалося зняти фільм, зрозумілий усьому світу, адже він оперує універсальною мовою любові й ненависті.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
