Могили бронепобоїщ

У полі поблизу Дубно не звучать військові салюти, а вдячні нащадки не приносять квітів. Тут немає ні насипу, не встановлено обеліска, лишень поблизу дороги закопаний залізний хрест, на якому вказано, що на Дубенщині відбувався найбільший танковий бій часів Другої світової війни. Та ще живі очевидці тих вікопомних подій, які пам’ятають, що саме в цьому місці лежать останки понад 200 радянських солдатів, які в перші дні війни вступили в бій із німецько–фашистськими загарбниками. Місцеві мешканці найбільше хочуть, щоб була віддана належна шана загиблим. І хоча члени Рівненської організації Українського вільного козацтва імені Северина Наливайка намагаються добитися дозволів Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни і політичних репресій на проведення перепоховань на колишньому полі битви під Дубно, але їхні прагнення поки що безрезультатні.

Донедавна більшість наших співвітчизників знала, що найбільша танкова битва в історії Другої світової війни відбулася в 1943 році на Курській дузі під Прохорівкою. І лише зрідка зринала інформація про танкові бої, що тривали в перші дні війни — 27—29 червня 1941 року — на території України у межах трикутника Броди—Дубно—Луцьк. Та чи могли говорити про цю битву правду, коли, незважаючи на кількісну і якісну перевагу в техніці — майже три тисячі машин, з яких 800 нові та модернізовані КВ і Т–34, проти 600 німецьких танків, — контрудари Червоної армії зазнали нищівного провалу. Понад 2600 одиниць техніки з червоними зірками було знищено повністю і не піддавалися відновленню. З поля бою, коли 29 червня надійшов наказ відступати, з величезної броньованої маси вийшли щонайбільше до двох сотень машин. Причин цьому було багато — це хаотичність дій командування, низька підготовленість екіпажів танків, поганий зв’язок, слабка розвідка, нальоти авіації, бомби якої без похибок влучали у пофарбовану в яскраво–зелений колір техніку, відставання служб постачання пального, що призвело до зупинки понад 300 машин просто на полі бою. Згодом німецькі спецкоманди відбуксирували понад півтори тисячі підбитих і непідбитих бронемашин. Тож спекотним літом 1941–го під Дубно утворився справжній танковий цвинтар.

Але значно жахливішими за втрати техніки були втрати людські. І не тільки від ворожих куль, бомб та снарядів. «Ще до початку радянсько–німецької війни з’явився таємний наказ тодішнього наркома оборони Ворошилова, який забороняв екіпажам підбитих ворогом у бою танків покидати свої бронемашини, — згадує колишній танкіст Володимир Лис. — Вони повинні були або покінчити життя самогубством, або живцем згоріти у своїх залізних трунах».

У червні 1941 року безприкладно жорстокий наказ діяв і далі. На полі бою між Бродами, Луцьком і Дубно екіпажі сотень підбитих радянських танків змушені були або підривати себе, або стріляти у скроню. Коли ж танкісти, нерідко у вигляді живих палаючих факелів, вистрибували з танків, їх косили свої ж, виконуючи той ворошиловський наказ. Те ж саме було і з тими, хто намагався заховатися в посівах жита. За підрахунками Володимира Лиса, у танковій битві свої ж знищили майже тисячу екіпажів, а якщо помножити на три чи чотири (стільки людей нараховували екіпажі), то вийде цифра у майже чотири тисячі вбитих лише своїми.

«Коли закінчилася битва, — згадує очевидиця тих подій, дубенчанка Марія Лукіна, — а наша хата стояла зовсім скраю, то солдати по полю лежали, як снопи. Спочатку боязко було туди й наближатися, тільки собаки там бігали. Але через день–другий тіла почали розкладатися, бо погода стояла дуже спекотна, й німецька влада змусила поховати тіла загиблих». Боячись епідемії, німці за допомогою населення скидали трупи вбитих солдатів у ями від авіабомб. Це називали «санітарними захороненнями» — спеціально ніхто з німецького боку не закладав братських могил червоноармійцям. Якби такі могили закладало цивільне населення, то це було б десь на цвинтарях, на території сіл чи при дорозі. І очевидно, якби німці переймалися цим, такі могили були б упорядкованими.

«Мусили закопувати тих солдатів і мій батько, і його брат, і ми, малі, — розповідає пані Марія. — Кругом колосилося жито, а в повітрі стояв страшний трупний запах. Дихати було важко. Поблизу дороги були дві глибокі воронки від авіаційних бомб, і туди стягували бійців та кидали в ями. Були це все молоді хлопці, рядові, лише один капітан. Серед них — і п’ять німців. Але до цього часу ніхто не знає їхніх імен, рідні та близькі й не здогадуються, де лежать останки дорогих їм людей. Дуже хотілося б, щоб хоч через багато років бійців належно пошанували».