Ми її втрачаємо!

В Україні різко дорожчає хліб. Лише за неповний місяць вартість житнього батона зросла на 3,3%, а з борошна першого гатунку — на 3,5%! Тож за даними Держкомстату, серед­ньостатистична «біла» хлібина у нашій державі тепер коштує 4,30 гривень, а пшенично–житня — 3,50.

Утім статисти не звертають увагу на факти, які чудово бачимо ми — усі, хто купує хліб: він стає глевким або, навпаки — пустотілим — і несмачним. До того ж чим більше дорожчає, тим гірших смакових якостей набуває. Збагнути цей феномен непросто, але у виробників також є своя логіка.

Мацати не допоможе

Виявляється, частина хліба на наших прилавках — виготовлена безопарним способом, із додаванням різних хімічних добавок, серед яких навіть дозволені навряд чи на користь нашому здоров’ю. І попри усі дер­жавні потуги суворо контролювати виробництво і продаж «продукту номер один», випускати його сьогодні значно вигідніше, ніж хліб «правильний».

Майже всі ми оцінюємо в магазині якість хліба однаково — запитуємо чи свіжий і відповідно мацаємо. А треба б дивитися на ярличок під плівкою біля буханки — там мають бути вказані і виробник, і час виготовлення, і детальний склад, а з першого січня цього року ще й наявність чи відсутність ГМО. Не вказано? Чи ярличка і близько немає? І плівки теж? Ну так це наші сумні реалії...

Як поінформували автора цих рядків у ДП «Тернопільстандартметрологія», упродовж першого кварталу цього року його фахівці перевірили десять хлібопекарних підприємств, і на восьми з них виявили порушення. Було забраковано 16 відсотків від усієї перевіреної продукції, і 8 партій — тобто всього випеченого пекарнею за день — хліба повністю. Забраковано через невідповідну якість, проте найбільше претензій фахівці висловили через порушення в маркуванні. Тобто інформації про склад продукції або зовсім не було, або була неправильною, або ж неповною. До речі, право громадян на забезпечення повною інформацією щодо продовольчих товарів законодавчо закріплено у статтях Закону України «Про безпечність та якість харчової продукції». Якщо торговельний заклад бере у виробника продукцію без відповідних ярликів, то, відповідно, перебирає на себе і відповідальність за надання покупцям вищезгаданої інформації. Але в такому разі практично це забезпечити просто неможливо, і трактується як недосконалість законодавства, яке вдосконалять невідомо коли.

Порушниками переважно стають дрібні приватні підприємства. Їх, зрозуміло, штрафують, але платити штрафи очевидно простіше, ніж дотримуватись вимог.

«Кит» перед «моською» безсилий

Як розповіли «УМ» у відділі харчової промисловості Головного управління агропромислового розвитку Тернопільської облдержадміністрації, окрім двох «китів» хлібопекарної промисловості — товариств із обмеженою відповідальністю «Тернопільхлібпром» та «Надзбруччяхліб» — в області нараховується ще близько сотні середніх і дрібних пекарень, із яких перебуває під державним контролем і надає статистичну звітність лише 21, решта ж місцевій владі по суті непідконтрольна з усіма відповідними наслідками. І «тернопільхлібпромівські», і «надзбручанські» паляниці мають серед тернополян в основному хорошу репутацію: покупці часто так і запитують у продавців, чи є «заводський» хліб.

Утім директор ТзОВ «Тернопільхлібпром» (колишній тернопільський хлібзавод №2) Юрій Токаренко стверджує, що перед підприємством гостро стоїть проблема — абсолютно нерівні умови на ринку порівняно з дрібними приватними виробниками. Якщо враховувати лише офіційну статистику, то виходить, що тернополяни вживають хліба менше,ніж колись мешканці блокадного Ленінграду. Зрозуміло, що це нонсенс, значить, велика частина хлібовиробництва перебуває в тіні і по суті не підконтрольна державі. «Ми готові конкурувати, але на рівних умовах, а не так, що тих, хто дбає про якість, жорстко обмежують, а тих, хто здешевлює продукцію на шкоду її якості, залишаються у виграші», — каже пан Токаренко.

«Держава жорстко регулює хлібобулочне виробництво. Рентабельність регулюють облдержадміністрації. Тернопільська встановила процент рентабельності до 5%, але в основному це 2%, — каже «УМ» директор ТзОВ «Надзбруччяхліб» Віталій Мархивка. — У магазинах надбавка дозволена 10 процентів, причому сюди входять і транспортні видатки, які ми ділимо з продавцями. Крім того, згідно з постановою, не можна закласти в ціну, наприклад, маркетингові чи юридичні видатки. Але ж без перших ніякий супермаркет не допустить у свій магазин, мотивуючи тим, що від маркетингових послуг залежить таке важливе розміщення продукції на прилавках, що є прихованою формою додаткових знижок (хабара)».

Юридичні послуги можуть здаватись несуттєвими лише для необізнаних зі станом речей. «Нам, наприклад, доволі часто доводиться судитися з супермаркетами, власники яких знахабніли і просто перестають розраховуватися за продукцію, — продовжує пан Мархивка. — Договірні відстрочки платежів із супермаркетами встановлюються ультимативно до 30 і більше днів — таким чином супермаркети отримують безвідсоткові та беззаставні кредити для свого бізнесу (10 років тому, коли ми починали бізнес, це було 3–5 днів), а не влаштовує, кажуть, то не везіть свою продукцію. Свою мережу торговельних точок створювати теж економічно невигідно. От і виходить, що головною проблемою збуту стає не просування товару, а випрошування грошей за давно проданий супермаркетами хліб».

Борошно з держрезерву — не найкращий варіант

Якщо держава заганяє в рамки рентабельності, то, відповідно, кожний викручується, як може. Майже всі міні–пекарні на спрощеному податку, тож знаходяться в рази у вигіднішому становищі, ніж великі підприємства, тому мають можливість випускати дешевший хліб. Крім того, як правило, у виробництві вони масово використовують різні хімічні інгредієнти, бо в таких пекарнях немає можливості випускати натуральний хліб — технологія його виготовлення значно триваліша і клопітка. Особливо ж — житнього хліба, тому дрібні приватники і відмовляються від нього, бо просто не здатні забезпечити його масовий випуск. Хімічні добавки додавати в хліб не заборонено, правда, невідомо, як вони в результаті впливають на людське здоров’я. До речі, такий хліб часто печуть і в мініпекарнях супермаркетів, люди з великим задоволенням беруть його, бо ще гарячий і ніби гарний на вигляд, але добре, якщо принесуть і зразу з’їдять, бо вже наступного дня він може виглядати зовсім не привабливо і мати невідповідну конси­стенцію, «роз­валюватися» тощо.

Щоб зберегти для споживача наш традиційний, справжній, натуральний український хліб, необхідно чітко дотримуватися ГОСТу. Інакше в результаті матимемо такий, як на Заході, який нашим людям просто в горло не лізе. Недарма ж водії бусів, які курсують між Україною і Італією, наловчилися вже возити туди наш добротний заводський хліб, де його українські заробітчани миттєво розбирають по три євро за буханку. «А наші представники їздили не так давно за досвідом у Мінськ, на тамтешній державний хлібозавод, — каже Віталій Мархивка. — Кажуть, він нагадує, швидше, підприємство космічної промисловості. Там держава зацікавлена в якісному хлібі, тож і дала 6 мільйонів євро на сучасну реконструкцію. Для нас же сьогодні проблемно купити навіть одну нову вітчизняну тістомісильну машину замість уже «латаної–перелатаної», ще рік тому вона коштувала 12 тисяч гривень, а зараз 36! Причому вимагають передоплату. А про сучасне європейське обладнання можна тільки мріяти. Зарплата в наших робітників на рівні мінімальної, тому і велика плинність кадрів. Молодь у галузь йти не хоче, тож треба ще руки цілувати тим старим кадрам, які і досвід мають, і працюють на совість».

На якість хліба насамперед впливає борошно: для пекарства краще тверді сорти пшениці. «Завозити ж борошно при нинішній ціні на пальне економічно не вигідно, — каже директор. — А щодо борошна з держрезерву, то ми від нього відмовилися. По–перше, його треба власними силами і власним коштом доставляти. По–друге, потім просто домучують десятками перевірок. По–третє, воно не таке вже і якісне. У цілому шкурка виходить не вартою вичинки».

Купуйте тільки з маркуванням!

Зараз один із найпопулярніших сортів, як кажуть у народі, чорний круглий від «Надзбруччя хліб» коштує 2 гривні 45 копійок. У магазинах його продають по 2,70.

— На вашу думку, скільки б мав коштувати хліб, щоб ви мали можливість нормально розвивати бізнес? — запитую Віталія Мархивку.

— У нас 3,70 і в магазині по 4,40, — відповідає підприємець. — Чиновники кажуть: «Якщо вас не регулювати, то ви й по 10 гривень хліб продаватимете!». Та не будемо, бо ринок сам усе відрегулює. До речі, в сусідній Росії середня вартість хліба на 80 процентів більша. Та й в усьому світі він значно дорожчий. Утім головна проблема для нас полягає навіть не у невиправданому державному регулюванні, а у нерівних умовах на ринку. Якщо держава дбає про розвиток галузі, то повинна забезпечити рівні умови для всіх, а також зменшити податки для такої стратегічно важливої галузі, як хлібопечення».

Виробники самі пропонують варіанти, як вирішити проблему. Можливо, ліцензувати виробництво хліба, щоб його не могли пекти будь–хто і будь–де?

Наразі фахівці санстанцій та управлінь із захисту прав споживачів радять останнім купувати лише хліб із маркуванням. Мовляв, там хоч добавки, дозволені Міністерством охорони здоров’я, бо чого і скільки намішано в тісто дрібних пекарень, перевірити дуже складно, а постійно робити це взагалі неможливо. Крім того, хоч буде відомо, на кого скаржитись. Ну але вибір є у покупців великих міст. У містечках та селах вибирати часто не доводиться.

А без хліба ж не обійдешся...