Костянтин Симчук: Тренер–слов’янин краще розуміє нашу ментальність

Хороший воротар — половина команди. Гарним підтвердженням цього вислову є Костянтин Симчук — захисник воріт київського «Сокола» та збірної України. На нещодавньому чемпіонаті світу серед команд першого дивізіону, що проходив у голландському Тілбурзі, цей гравець із перших хвилин з’являвся на льоду лише у вирішальних поєдинках, і беззаперечною заслугою Кості є той факт, що від тих таки австрійців наша збірна пропустила лише дві шайби. Після повернення української команди з Голландії кореспондент «УМ» поцікавився в її лідера думкою про сам турнір, а також розпитав про подальші спортивні плани.

«Результат міг би бути й кращим»

— Костянтине, хоч збірна і не виконала поставленого перед нею завдання, але багато вболівальників відзначили її непогані дії. Як самі оціните виступ команди?

— Ми показали хорошу гру в Голландії, але у вирішальному поєдинку опоненти діяли не гірше. Австрійці добре виглядали у всіх лініях, грали у швидкий хокей, нам же не вистачило якогось останнього зусилля.

— У товариських поєдинках проти поляків у воротах збірної стояли лише ви, а вже на чемпіонаті ділили їх із Вадимом Селіверстовим. Михайло Захаров не міг визначитись із першим номером?

— Коли ми грали проти польської команди, то Селіверстов ще не приїхав зі свого клубу. А на чемпіонаті навіть не було розмов на тему, що хтось є основним воротарем, а хтось його заміняє. Просто тренер оголошував, хто виходить на гру — от і все.

— У Тілбурзі ми пропускали прикрі шайби: зокрема, дуже багато від литовців. Перша від сербів, закинута практично з центру майданчика, теж необов’язковою була, так здається.

— Думаю, що Селіверстова звинувачувати за пропущені нами шайби в іграх проти тих суперників не варто: команди проти нас змагалися не особливо сильні, і хлопці більшу увагу приділяли діям в атаці, й закинуті шайби тому підтвердження. І навіть згадана перша невдача в поєдинку проти сербів не є критичною: такі моменти бувають у всіх, а пропущена Селіверстовим шайба ніяк не вплинула на результат.

— Михайло Захаров, до якого неоднозначне ставлення в Білорусі, днями висловив готовність і надалі очолювати нашу збірну. Як вам працювалося з цим фахівцем?

— Особисто мені було цікаво працювати з цією людиною. Ці два–три тижні, які Захаров провів із командою, показали його як фахівця високого рівня. У першу чергу відзначу його організацію тренувального процесу, його акцент на фізичний стан збірників. Звичайно, були певні проблеми організаційного характеру, коли ми вирушили до Мінська, але так обставини склались: відмова суперників від спарингу, поломка автобуса, навіть вулкан долучився. Можливо, так сталося через те, що Захаров дещо запізно включився в роботу з нашою збірною. Я не люблю цих різних «якби», але було б краще, аби він приєднався до нас принаймні під час «єврочеленджу» в лютому, тоді й результат міг би бути кращим.

— До Тілбурга ви з командою добиралися поїздом, а потім автобусом — постарався ісландський вулкан. Як ця подорож вплинула на стан збірної?

— Для мене це не було проблемою, адже «Сокіл» на матчі їздить автобусом. Можливо, що хлопцям із КХЛ було складніше, адже в цій лізі інші відстані. Але не думаю, що така поїздка вплинула на результат, адже перші поєдинки для нас були практично тренувальними, а до вирішальних зустрічей хлопці відновилися.

«Захаров не гірший за канадців»

— У збірній України ви вже старожил, виступали під керівництвом багатьох наставників. Із ким було найкомфортніше тренуватись?

— Я відповім дещо інакше: слава Богу, що не було серед них такого, з яким би було неприємно чи некомфортно. З усіма знаходив спільну мову, намагався бути лідером у команді, працював, і до мене ставились так само. Виділити когось важко, адже і Голубович, і Богданов, і Захаров залишили свій слід у наших кар’єрах. Щось у них не виходило, але при тому ставленні до хокею в Україні, який спостерігається вже багато років, досягнути максимального результату було складно.

— Багато розмов ведеться про доцільність запрошення на тренерську посаду в збірній північноамериканського фахівця. Зокрема, називалося навіть ім’я канадця українського походження Майка Крушельницьки.

— Усе залежить від того, наскільки наша сторона буде готова до такого кроку. Людина не приїжджає сама, а привозить із собою цілу систему, у нього є помічники. А ще треба мати відповідну інфраструктуру, де б можна було працювати. Ми поки не готові до цього, і керівництво ФХУ добре це розуміє, хоч точно думало про такий варіант. А Захаров працює не гірше, ніж канадці. А ще йому добре знайомий наш менталітет — це теж важливий момент.

— А як вам позиція Захарова, який виступає за натуралізацію Україною іноземців, зокрема росіян і білорусів?

— Якщо брати тих самих росіян, то ми навряд чи могли б зараз знайти кваліфікованих виконавців, які б могли вирішувати серйозні завдання. Будь–який росіянин чи білорус буде намагатися пробитися до власної збірної, а тренери цих команд самі зацікавлені в омолоджуванні її складу.

«Не шкодую, що повернувся»

— Коли ви минулого року повернулися до «Сокола», то підписали контракт на один сезон. Яким буде ваше подальше майбутнє?

— Поки нічого конкретного сказати не можу: ні щодо «Сокола», ні щодо «Будівельника» — це вже забігаючи наперед. У «Соколі» поки навіть не розрахувалися повністю, винні ще зарплату за три місяці — як розумієте, про майбутнє поки рано говорити.

— У зв’язку з цим не жалкуєте, що вирішили повернутися до Києва?

— Ні! Звичайно, сезон вийшов дещо змазаним, у першу чергу через непевну фінансову ситуацію в клубі. Але я був радий повернутися до Києва, давно цього прагнув. Мені важко було б налаштовувати себе для якоїсь іншої команди. Те саме говорять мені колеги по збірній: Вадим Шахрайчук зізнався, що ще один сезон далеко від дому йому дався дуже важко. Я ж тішусь, що відіграв цей рік у рідному клубі, тут усе знайоме.

— Ваша родина раніше постійно перебувала з вами чи залишалася в Києві?

— Дружина з дітьми завжди були зі мною. Але минулої осені старший син пішов до першого класу, тому й постало питання повернення до рідного міста.

— Ви мимохідь згадали про «Будівельник», що не було поки ніяких конкретних пропозицій із цього клубу, а попередні розмови були?

— Такі розмови були: і до чемпіонату світу, і вже навіть після повернення. Але зважати на щось можна лише за конкретних обставин, а не звичайних слів. Але факту, що до мене зверталися з певними питаннями, не заперечуватиму.

«Тренувався у Бишовця»

— Хокейним воротарем ви бачили себе із самого дитин­ства?

— Уперше на ковзани я став 28 років тому, у восьмирічному віці. Спочатку опинився у полі, але якось тренер побачив, що не боюся попадань шайбою, не плачу після цього, і запропонував стати у ворота. Раніше ж узагалі займався футболом на Нивках, де зараз динамівська школа. Але туди було складно добиратися, а оскільки ріс я спортивною дитиною, то пішов на хокей: на ковзанці на вулиці Мельникова вже тренувалося кілька моїх однокласників.

— А в футболі на якій позиції починали тренуватись?

— Там теж був польовим гравцем. Тоді директором школи був Анатолій Бишовець, він іноді навіть приходив потренувати наш 1974 рік. Але доля так склалася, що став хокеїстом.

— Свого часу ви навіть виступали в Північній Америці. Як з’явився такий варіант у кар’єрі?

— На той час моя кар’єра в «Соколі» пригальмувалась, не надто хотіли мене в цій команді. Це був сезон 1995—96 років, я вирішив довести, що вмію грати у хокей, зібрав речі та поїхав до США. Там відіграв чотири роки, після чого вже почалася російська смуга в моєму житті, став грати за команди цієї країни. А в США мав навіть шанс пробитися в НХЛ, їздив до тренувальних таборів клубів «Фінікс Койотс» та «Нешвіл Предаторс». У таборі «койотів» тоді конкурував, якщо можна так сказати, з воротарем Робертом Ешем. Він після НХЛ перебрався до КХЛ, зараз виступає за санкт–петербурзький СКА. А «хижакам» більше підійшов чех Томас Вокоун.

— У вас росте двоє синів. Плануєте зробити із них хокеїстів?

— Старший син, першокласник, зараз тренується у школі «Сокола» на вулиці Мельникова. Спочатку теж хотів бути воротарем, але я порадив пробувати себе в полі, і він послухався. А молодшому три роки, йому поки зарано братися за спорт.

ДОСЬЄ «УМ»

Костянтин Симчук

Народився 26 лютого 1974 р. у Києві.

Заслужений майстер спорту з хокею, ігрове амплуа — воротар.

Чемпіон України 1994 (у складі ШВСМ) та 1997 рр. (у складі «Сокола»).

Гравець ХК «Сокіл» (Київ) та збірної України. Виступав за такі відомі клуби, як «Спартак» (Москва), «Салават Юлаєв» (Уфа), «Металург» (Магнітогорськ), ЦСКА (Москва), «Сибір» (Новосибірськ), грав у регіональних лігах Північної Америки.

Найкращий хокеїст України 2005 р., кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня.

Закінчив Київський державний інститут фізкультури.

Перший тренер — Віктор Чибирєв.

Зріст — 186 см, вага — 89 кг.

Одружений, виховує двох синів.