Нескорені Антонівці

20 років тому, 29 квітня 1990 року, село Антонівці на Тернопільщині було визнане «офіційно відновленим» після розгрому 1946 року. Тоді найбільш непокірних мешканців депортували до Сибіру, а 177 родин вивезли до сіл Розділ та Привітне Запорізької області, інших розсіяли по Шумському та Лановецькому районах Тернопілля. І все це — за те, що люди не відмовилися підтримувати українських підпільників–повстанців. І за бій, що стався тут 22—25 квітня 1944–го між воїнами УПА і військами НКВС. У 1952 році Антонівці були «ліквідовані» указом Президії Верховної Ради УРСР. У 2001 році тут, згідно зі статистичними даними, проживало 24 особи. І от 11 лютого 2010 року на сесії Тернопільської обласної ради депутати прийняли рішення визнати реабілітованими депортованих мешканців села Антонівці.

Колиска УПА

На північний схід від міста Кременець, де закінчується ланцюг мальовничих Гологір і Вороняк, у долині лежить село Антонівці. На околицях сіл Стіжок, Антонівці та Велика Іловиця є знамениті і пам’ятні місця. Адже від 4 квітня до 19 серпня 1943–го в Антонівцях розташовувався штаб УПА «Південь». Ось що пише про Антонівці у своїх «Спогадах» курінний УПА Максим Скорупський (Макс): «Луг і річка Їлавка, що наповняє місцевий став, ділить село на дві половини. Довкола села, в гірських заглибленнях, розкинулись менші і більші хутори, як: Рідня, Лісовики, Данилівка, Трійця, Гута Антоновецька й Соснівка. У центрі села, на горбку, стоїть гарна дерев’яна церква, оточена грубими ясенями і високими смереками. Трохи вниз від церкви знаходиться шкільний будинок, а далі — великий дім священика, овочевий сад і саджавка. Другий осередок села — це водяний млин і низка фільварочних забудовань, розташованих над ставом (за греблею), які, разом із сусіднім лісом, належать до посілостей нащадків графа Ходкевича».

Максим Скорупський згадує, як «за Польщі» приїздили в село різні екскурсії, цікавилися пам’ятками давнини і милувалися красою околиці. Акцію краєзнавства провадив професор Кременецького ліцею Мончак, поляк. Пам’ятки не мали нічого спільного з польською історією, і він не старався місцевість популяризувати.

А оглядати тут було що. «На одній із близьких гір залишилася стара мурована церковця Св. Трійці, згідно з легендою, побудована на місці печери св. Іова Почаївського, — писав Скорупський. — На горі Уніяс залишилися оборонні вали, висипані правдоподібно ще за часів Волинсько–Галицької держави. У той час сусіднє село Стіжок було містом. Тепер за стільки віків на тих зарослих травою і лісом старих слідах княжих дружинників проходили, як тіні предків, українські партизани».

Бойові акції

Весна 1943 року була бурхливою. Стихія боротьби з німецьким окупантом охопила всі українські землі. Тереном найбільших боїв стали Волинська й Поліська землі. Спершу боївка ОУН «М» визволила в’язнів із лубенської в’язниці, а далі, наприкінці лютого 1943 року, боївка «Б» звільнила в’язнів у Кременці. Крок за кроком дії боївок розвиваються і доходять аж до «Антоновецької Республіки» — першої військової бази українських партизанів на Волині. Велика смуга Кременецько–Дубенського лісу, який сполучається зі Славутсько–Шепетівськими лісами, стала другим після Полісся центром широкого українського повстанського руху. Тут творилися повстанські загони, штаби, військові школи. Перші хлопці приходили здебільшого з Кременецького і Лубенського повітів. Однак була також молодь зі всіх українських земель. Перші волинські відділи спиралися на партизанські традиції отамана Тараса Бульби–Боровця, який на рік раніше почав антинацистську боротьбу в лісах північної Рівненщини, Костопільщини та Сарненщини. Коли творився Кременецький осередок, Бульба був уже дуже відомий. Хоч його відділи виступали під назвою Українська Повстанська Армія (УПА), та його партизанів звали «бульбівцями», а назва УПА в широких колах тоді менше вживалася.

Антоновецька база постала в лютому–березні 1943 року. У другій половині березня кременецький поліціант Мазниця перейняв телефонограму до німецької жандармерії в Кременці такого змісту: «Ненадійний елемент роззброїти й арештувати». Мазниця повідомив про це обласного провідника ОУН Андрія Мельника (у якого він, власне, був зв’язковим) — Блакитного, який зустрівся з Хроном. Вони вирішили вночі з 21 на 22 березня забрати з магазину решту зброї та амуніції й відійти в ліс. Так і зробили. Повідомлена про це поліція по районах теж частково відійшла в ліси. У Кременецькій поліції покинули службу близько ста осіб. Частина з них розійшлася по домівках, а 45 чоловіків затрималися коло села Людвищ, у лісі, званому Купівець. Відділом командував Жарина, а його заступник був Мазниця. Згодом відділ перейшов в угорський район, а звідти, під командою Вихора, в лісничівку, неподалік від Антонівців. Комендантом табору призначено Миколу Недзведського — «Хрона», колишнього коменданта поліції. За кілька днів його група мала вже 50 чоловіків та була озброєна кількома легкими кулеметами, а Блакитний додав ще «максима» з тачанкою. Незабаром Хрін закладає табір у лісі над озером Глибоке. Було ще холодно, подекуди лежав сніг.

Антоновецька Республіка

По всій Волині і Поліссі бандерівці встановили мережу адміністрації, що охоплювала майже всі сфери життя. Заклали підпільну державу з різними відомствами. Село Антонівці було повітовим містом української адміністрації. Тут закладено пекарні хліба, табір Крука влаштував у фільварку молочарню, молоко туди доставляли мешканці з навколишніх сіл, як контингент для партизанів. Водяний млин працював «на повну пару» для партизанів і цивільного населення. У фільварку містилася також станиця СБ (Служба безпеки). Ті будинки були й «готелем» для політичних і військових провідників, які приїздили з Полісся чи Галичини для полагодження поточних справ. Щоденно заїздили й прибували з теренів нові люди, кожний день приносив щось нове. Коли Макс прийшов до командира СБ Зеленого, щоб довідатися дещо з «політики», на подвір’ї застав вози, якими приїхали лікарі–євреї зі Львова. Їх викрали бандерівці з гетто і направили на працю до шпиталів УПА. Між ними були знамениті хірурги. Деякі — разом зі своїми дружинами.

Селяни не дуже бралися до господарських робіт — чекали України. Вони вірили в силу партизанів, але після бою в Стіжку жодна родина не ночувала у хаті. Села постворювали цивільні табори в лісі, звідки лише вдень приходили до праці додому і поралися коло худоби. Всі хатні речі позакопували у землю в скринях. Таким чином, крім повстанських військових таборів, у тому ж лісі були цивільні табори. «Дітвора поробила собі дерев’яні кріси і наслідувала партизанів. Гурток хлопчаків, вишикувавшись у колону, з командиром попереду, маршували й співали перейняті стрілецькі пісні», — згадував Максим Скорупський.

По селах розпочали систематичне навчання в народних школах. Були свої інспектори й куратор. Жіноцтво заснувало Український червоний хрест. Господарські станиці отримали наказ повідкривати домашній промисел: гарбарні, миловарні, майстерні одягу і взуття, майстерні сідел, ладівниць тощо і навіть з виготовлення спирту для шпиталів. Усе це мало забезпечити постачання для УПА. Антонівецький господарський центр готувався до жнив на полях... Де те все подінеться, коли прийдуть більшовики, і як цей апарат діятиме у випадку німецького наступу, ніхто тоді не думав...

Роман РЕВЧУК

ДОВІДКА «УМ»

22—25 квітня 1944 р. неподалік села Антонівці, на кордоні сучасних Рівненської та Тернопільської областей, відбулася велика битва між УПА і Внутрішніми військами НКВС, яким допомагали фронтові частини Червоної армії. Українських повстанців було близько 5000. Із них — біля 1 500 мобілізованих в УПА селян, а 3 500 — вояків регулярних бойових відділів УПА. Сили військ НКВС та армійських підрозділів були значно чисельніші — 35 000 солдатів. Сюди належали чотири бригади, полк кінноти, 15 танків, були використані авіація, бронепоїзд. Енкаведисти мали семиразову перевагу. Гурбенська битва була найбільшою в історії УПА. Кількість загиблих військових і цивільних осіб точно не встановлена.

Після закінчення війни війська НКВС на території Тернопільщини потроїли свою чисельність. У пошуках повстанців використовували собак, солдати ходили з довгими металевими щупами для виявлення криївок. Влада почала арешти молоді та відправку її на примусові роботи на Донбас. Валки арештантів по 100—150 осіб ішли на збірні тюремні пункти в Кременець та Львів. Восени 1946 р. село Антонівці повністю знищили. У 1952 р. село зникло з карти УРСР.

ВАРТО ЗНАТИ

9 грудня 2009 року біля села Антонівці Шумського району на Тернопільщині відкрито оновлену експозицію музею просто неба «Штаб ОУН–УПА «Волинь–Південь». Тут, в урочищі «Дігтярня», в березні 1943 року було створено табір УПА «Волинь–Південь» зі штабом, командиром якого було призначено Івана Климишина — легендарного «Крука».