Квітень подарував нашій державі дві, м’яко кажучи, важливі події і майже збігся із третьою. Українці з прес–конференції у Харкові довідалися, що Чорноморський флот залишається тут надовго, а високозбагачений, так званий «зброєвий», уран — навпаки, покине нашу територію. А трохи більше ніж 15 років тому наша влада підписала Будапештський меморандум про нерозповсюдження ядерної зброї. Таким чином, ми, з одного боку, можемо пишатися власною послідовністю: спочатку віддали ядерну зброю, а нині дозволили вивезти її залишки. Але, з іншого боку, ніхто з перших осіб у державі не може пояснити народові нашу стратегію безпеки. На випадок, якщо щось, не дай Бог...
Скептикам, які не вірять у погане, можна навести багато прикладів. Найпоказовіші — це україно–російський конфлікт навколо Тузли та військова операція російських військ у Грузії. Перший, нагадаємо, відбувся у період активної дружби між двома країнами, але, як тепер згадують його учасники, до реальних бойових дій залишалося зовсім небагато. Причому до початку протистояння його не спрогнозував жоден експерт! І якби збройна сутичка таки почалася, то чи й справді забезпечили б нашу безпеку, як про це йдеться у Будапештському меморандумі, країни–гаранти (США, Великобританія, Росія)? Родзинка проблеми в тому, що одна з країн–гарантів виступала б у конфлікті агресором.
Як це могло виглядати на практиці — показує досвід Грузії. Коли країну атакували озброєні іноземні солдати, її геополітичні соратники на безпечній відстані ухвалювали гнівні міжнародні резолюції. «Цей випадок показав, що жодні декларації у кризовий момент не працюють. Тобто в нинішньому світі де–факто існує поділ на зони впливу, і ми його можемо бачити», — стверджує Надзвичайний і Повноважний посол України Олександр Чалий. За цим розподілом Україна належить до сфери інтересів Росії.
На питання «З ким ми дружимо?» у нашому розколотому навпіл суспільстві та з політиками, що заробляють на цьому рейтинги, відповісти непросто. І Президент має ухильне формулювання, яке днями ще раз підтвердив — ми країна позаблокова. Тобто ні із Заходом, ні зі Сходом, а самі по собі. Мовляв, саме позиція уміло «ходити між краплями» може дозволити нам вільно обирати друзів, почергово захищаючи власні інтереси то в одному таборі, то в іншому. Втім, на думку експертів, це далеко не так: ризиків тут значно більше, ніж навіть потенційних переваг. Наскільки реально нам вберегти такий статус і що він нам дає, намагалися з’ясувати на Міжнародному безпековому форумі, який нещодавно відбувся у Львові.
Головний висновок: Україна повільно, але впевнено рухається у нікому не відомому напрямі. І через три–чотири роки — внаслідок такої невизначеності — наблизиться до ситуації, коли її національна безпека опиниться під серйозною загрозою. Тому бути незалежним дуже легко, якщо ти сильний. Слабка — в економічному, політичному, військовому сенсі — країна, декларуючи власну позаблоковість, ризикує перетворитися у так звану «сіру зону». Так називають державу, яка не творить власну політику, а де–факто є місцем, де перетинаються інтереси інших держав.
«Свого часу ми також перебували на цьому рубежі й довго визначалися, з ким «товаришувати», — каже президент Ради євроатлантичної асоціації (Польща) Януш Онишкевич. — І розуміли: якби ми не були «прикріплені» до інших держав, то сьогодні нас сприймали б як «сіру зону». Сьогодні Польщу вважають одним із головних провідників політики США у Європі. «Плюси «сірої зони»?! Та що ви, жодних, — прокоментував ситуацію Олександр Чалий. — Статус «слабкої ланки» завжди провокує сильніші держави тебе атакувати. «Сіра зона» — це фактично не самостійний об’єкт, а поле битви інших сил».
«Позаблоковий статус — це фактично констатація стану, в якому перебуває країна, а не наші дії», — вважає директор Інституту проблем безпеки Євген Марчук. Великою мірою, Україна має три шляхи: членство в НАТО та орієнтація на Захід, партнерство з Росією до створення Слов’янського союзу включно, та нейтральний статус.
«Наші реальні загрози сьогодні — одна країна зі Сходу і дві, які є членами НАТО. Я сьогодні не при посаді, але все одно не хотів би їх називати», — додає Олександр Чалий.
Сьогодні експерти вкрай скептично оцінюють натовські перспективи України. «У найближчі 20 років цього не трапиться! Це моя експертна думка», — переконаний пан Чалий. Приєднання до ініційованих Росією наднаціональних структур аналітики вважають небезпечним для нашого державного суверенітету. Не менше скепсису викликає й імовірність нейтрального статусу. «Однією з чільних умов нейтральності держави є неможливість перебування на її території іноземних військ», — каже Олександр Чалий. А ми перебування росіян у Криму пролонгували ще на чверть століття.
Не менш важлива проблема нейтральності — гарантія цього статусу країни з боку інших держав. Простіше кажучи, країна, яка прагне стати нейтральною, має фактично інвестувати в інтереси інших держав. Тих, які погодяться бути гарантами її статусу. Скажімо, Швейцарія — класична нейтральна держава — запропонувала сусідам наднадійні банки. А що зможемо запропонувати ми? Газову «трубу»?..
«Окрім того, навіть оголошення та підтвердження нейтрального статусу не можуть гарантувати, що його дотримуватимуться», — каже Януш Онишкевич. Якщо у політиці зміняться інтереси, то... Словом, те, що ми можемо пропонувати в обмін на нейтральність, має бути цікавим сусідам на тривалу перспективу. «Навіть не уявляю, хто може надати нам такий статус. Тобто, кому це може бути вигідно», — підсумував Євген Марчук.
«Україна сьогодні опинилася у вакуумі безпеки, — вважає Олександр Чалий. — Чомусь прийнято вважати, що безпеку держави може забезпечити тільки військо. Але це зовсім не так. Скажімо, Грузія витратила дуже багато грошей на власну безпеку. І це допомогло їй?.. То ж найважливіше для стабільності системи — щоби схему безпеки держави підтримувала більшість її населення. Якщо цього немає, то навіть невеликий ворожий батальйон здатний легко пройти через усю країну».
Сьогодні варто усвідомити, на що саме ми поміняли свій ядерний статус і наскільки логічними є тверде бажання нинішнього Президента невтомно йти цим шляхом. «Якщо ми міняємо ядерний статус на гроші, то це велика помилка, — продовжує пан Чалий. — Тому що гроші в нинішньому світі не значать нічого. Натомість статус там визначає все!». А з останнім у нас явно нічого не виходить.
Сумна експертна оцінка наших євроатлантичих перспектив стосується лише ситуації, яка існує сьогодні: коли країни НАТО і Росія — по різні боки. Втім сьогодні три головні завдання НАТО: тримати США у Європі, «тримати» Німеччину в «рамках» та не допускати Росію до Європи — вже вичерпали себе. Тож нині не виглядає аж настільки фантастичною ідея прийняти у Північноатлантичний блок Російську Федерацію. «Всі наші серйозні експерти виступають за НАТО, — каже Федір Шелов–Коведяєв. — У принципі, і Путін не проти. Існують, звичайно, нюанси, але якщо в Росії існуватиме консолідована думка, то, звичайно ж, ми вступимо в альянс».
«Ось тоді й нас приймуть до альянсу, разом із росіянами, — скептично коментує Олександр Чалий. — Або, що імовірніше, нам запропонують членство трохи пізніше, ніж Москві. Аби ще раз продемонструвати наш реальний статус».
У найближчому майбутньому світова вісь протистояння, як вважають аналітики, суттєво зміниться. Головним стане протиріччя між США та Китаєм, яке й визначатиме подальші перегрупування сил. Вважається також, що Америка суттєво охолола до своїх інтересів у Європі. «США визначилися і покидають Старий Світ», — оголосили учасники форуму.
Найкраще ілюструють проблему перетворення у «сіру зону» два приклади. Однією з найактивніших позаблокових країн свого часу була Югославія. А Державна дума Росії, виявляється, фінансує програму, спрямовану на пропаганду позаблокового статусу України.
Вибори на окупованих територіях Донецької та Луганської областей іще навіть не почалися, а ексцеси довкола них уже тривають. Минулої п’ятниці активісти та симпатики полку «Азов» влаштували під стінами Верховної Ради ціле фаєр-шоу, погрожуючи розігнати парламент, якщо вибори (а відповідно, і легітимізація самопроголошених «республік») усе-таки відбудуться. >>
Блискуча перемога Джамали, окрім усього іншого, означає й потребу прийняти наступний конкурс у Києві. Втім це може бути й інше українське місто. Пропозиція організувати Євробачення-2017 у Криму, звісно, звучить вельми привабливо, але будьмо реалістами. >>
Недавня відставка Арсенія Яценюка була довгим та болісним процесом. Але найбільш прикрим є не це. А те, що Яценюк пішов примусово-добровільно: не тоді, коли відчув, що настав його час, а тоді, коли його підштовхнули до цього чисельні й заплутані «договорняки» на найвищому рівні. >>
Випробування Північною Кореєю водневої бомби запускає цілий ланцюг асоціативних роздумів. Передусім про те, чи є ефективним договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ)? А також про те, чому ті, хто грає за правилами (як Україна), опиняються у програші, тоді як ті, хто правила порушує (як КНДР) отримують можливість говорити зі світом iз позиції сили? >>
Богдан Гаврилишин — засновник благодійного фонду свого імені, який сприяє становленню людей нової генерації (стипендії, гранти, стажування), член Римського клубу (міжнародна організація, в яку входять представники політичної та економічної еліти 30 країн світу), директор Міжнародного інституту менеджменту МІМ-Женева, фундатор економічного форуму в Давосі, учасник Ініціативної групи «Першого грудня». >>
Згідно з оприлюдненим 16 березня у Римі звітом ООН World Happiness Index 2016 («Індекс рівня щастя у світі-2016»), Україна посіла 123-тє місце з охоплених дослідженням 156 країн світу. Нашими сусідами по «щастю», чи радше «нещастю», є африканські країни Кенія (122-ге місце) та Гана і Конго (124-те і 125-те місця). >>
