Смак нової музики

Щорічна імпреза «2Д2Н» пройшла в Одесі вшістнадцяте. За роки існуваня фестивалю навколо нього згуртувалася своя спільнота, яка має тенденцію до розростання. Щоправда, сказати, що цей фестиваль не має куди подіти вражаючу кількість прихильників, було б перебільшенням. Бо завжди треба пам’ятати, що йдеться про академічний авангард, нову музику експериментального напрямку. Для новачків такий заміс може стати як мінімум сюрпризом.

Якість слухачів і аура місця

А може, і добре, що випадкових слухачів на фесті було небагато. Бо ж на «2Д2Н» ідуть, передусім, ті, хто хоче отримати свою порцію нової, свіжої музики: тут в одному рядку із творами, написаними десять, двадцять, тридцять років тому, стоять музичні композиції, яким два–три роки, або ж навіть створені у 2010 році композиторами з усього світу — від Литви до Японії. Світові прем’єри — одна з фішок цього фестивалю.

Ось уже три роки, як концерти «2Д2Н» проходять у залі Одеської обласної філармонії, будівлі колишньої Нової біржі. Якби вони відбувалися у скромнішому приміщенні або ж просто неба, сприйняття музики мало б інше забарвлення. Мармур, вітражі, мальовничі панно, різьблена стеля, словом, уся величність флорентійського Відродження (саме в цьому стилі збудована одна з найгарніших будівель Одеси) працювали на створення певного повітряного простору «2Д2Н». З точки зору акустики, напевно, не варто шукати кращого місця. Тому, коли арт–директор фестивалю Кармелла Цепколенко ударом у гонг запрошувала слухачів до зали після 10–хвилинних технічних перерв, звук було чути в кожному куточку філармонії.

Шум, гам і перкусія

Перший день фестивалю приголомшив чи не з перших звуків. На сцені з’явилися учасники Ансамблю перкусійників Фрайбурзького музичного університету, які за два дні та дві ночі стали улюбленцями публіки. Треба сказати, що підготовка музикантів–перкусійників до виступу — то окреме кіно. Адже всі інструменти виставляють на сцену, як дорогий чайний сервіз — ретельно та дуже обережно, щоб кожне блюдце, тобто барабан або ж марімба зайняли своє місце. Бо тільки за умови правильного розташування предметів на сцені–столі велике музичне «чаювання» вдасться.

Ситуація, коли підготовка до виконання твору займає більше часу, аніж звучання самого твору — явище доволі прикметне на цьогорічному «2Д2Н», бо одна з його тем — перкусійна музика, а там зав­жди багато інструментів, з переліку яких можна скласти пухкенький довідник. Одна з програм Ансамблю нової музики з Цюріха була присвячена 25–річному ювілею колективу, у ній кожен твір тривав не більше хвилини. А в перервах між виконанням починалося «велике пересування»: виставити на сцену другий віброфон, поміняти місцями неймовірну кількість різноманітних ударних, врешті–решт відсунути непотрібне наразі дрібне муззнаряддя. І все заради музики — дарма, що твір триває 40 секунд. Ось і виходить, що програма із шести творів, яка мала шість хвилин чистої музики, тривала півгодини.

У програмі «Soli з Фрайбурзькими перкусійниками» брав участь Юліан Беллі, що став зіркою цього фестивалю. Музикант нагадував ведмежатко в окулярах, яке мало не дві, а щонайменше вісім рук. Він існував на сцені як той пілот–ас, навколо якого — праворуч, ліворуч, зверху, знизу — безліч кнопок та важелів, у його випадку — музичних інструментів. Швидко торкаючись до своєї апаратури, він здійснював політ — виконував музику. Задля видобування певного звуку Юліан Беллі іноді начебто чесав за вушком великий гонг, а на віброфоні час від часу грав голими руками, без допомоги паличок.

Музично–сценічний перформенс Міхаеля Гайша та Даніеля Мутона у співпраці з ансамблем нової музики з Цюріха називався «Бокс із тінню». Під певний світловий та візуальний супровід флейта, кларнет, клавішні, перкусія, скрипка та віолончель, за допомогою чотирьох артистів, що виконували роль боксерів, та окремої «людини–голосу», впродовж години займалися музичним боксом. Наприкінці дійства учасники перев’язали собі руки різнокольоровими шматками тканини і, завмерши на кілька хвилин, нагадали роденівських «Громадян Кале».

У програмі «Соло, дует, тріо з ансамблем Senza Sforzando», що почалася близько одинадцятої години вечора на другий день фестивалю, привернув увагу дует кларнетиста Володимира Гітіна та гітариста Кирила Борисова, що виконували «Дуетіно для кларнета та гітари» Лойзе Лебіча. На самому початку Гітін відобував звук тільки з одного мундштука. Музикант був зібраним і драматургічно чітким: те саме він зробив і наприкінці свого виступу.

Уже після дванадцятої ночі Джорджо Батістеллі показав перформенс, у якому видобував звуки із паперу, який він у певному ритмі м’яв, паралельно впродовж дії гортав альбом із фотографіями. Уже наприкінці рвав папір на смужки, одну з яких намагався з’їсти. Звук паперу, що вилітав з його рота, був останньою нотою у цьому творі.

Наступний твір зірвав аплодисменти: на сцену вийшов переодягнений Джорджо Батістеллі — у шортах, сонцезахисних окулярах, пляжному капелюсі, тримаючи в руках невеличку валізу. Музика почалася з ударів по валізі, яка відкрилася, мов казкова скринька, і з неї почали з’являтися різноманітні палички для ударних. Музикант показав кумедну історію про хлопця, що подорожує світом без речей. Із собою у нього тільки музичні палички, і він із того щасливий, бо йому, за великим рахунком, більше нічого не потрібно.

Фінальним номером фестивалю став неймовірний виступ ансамблю перкусійників Фрайбурзького музичного університету. Троє хлопців і дівчина, окрім величезного набору перкусійних інструментів, здавалося, витягли на сцену все, що мали під рукою, — відра, чаші з водою, мідний посуд, сковорідки, клейку стрічку, м’яту клейонку, телефонний довідник, цеглу, купу олівців. Усе було викладено в певному порядку, наче інструменти в операційній, щоб «операція» пройшла блискавично. Так і сталося. У карколомній п’єсі перкусії та барабанам допомагали звуки довідника, який рвуть, олівців, що їх один за одним ламали, клейонки, яку час від часу стискали, щоб і вона віддавала свій звук.

Експериментальна музика, як французький сир...

Музика, що звучить на фестивалі «2Д2Н», нашпигована образами, що не повторюються, як картинки у калейдоскопі. Іноді вона нагадує саунд­трек до хоррору, а іноді — до фантастичного мультфільму. Незважаючи на те, що ця музика сповнена пауз, страшенних фортіссімо та неймовірних піаніссімо (fortissimo — дуже голосно, pianissimo — італ. — дуже тихо. — Ред.), у ній немає смислових пустот.

Дійсно, таку музику не любить велика кількість людей. Може, причина й у тому, що, слухаючи експериментальні твори, мусиш працювати. А в процесі душевної роботи часто можна зловити себе на тому, що зрозумів про себе не дуже приємні речі. Чи, можливо, це як історія з французькими сирами. Багатьом хочеться чогось простішого, від тонкого смаку відвертають ніс, а хтось любить ті сири без міри, але вживає потроху, отримуючи від цього неймовірне задоволення.

Ганна ЛАХМАН