Сталін за ціною не стояв

9 травня — велике свято перемоги над однією з антилюдських сил, німецьким націонал–соціалізмом, його мілітарною силою — вермахтом — у важкій, кривавій війні. Правда про події 65–літньої давнини має бути закарбованою в пам’яті, але без радянських міфів, які засіли в головах частини громадян України.

Міф щодо назв і дат війни

У СРСР із Другої світової війни виокремили Велику Вітчизняну. Світова — почалася з нападу Німеччини на Польщу 1.09.1939 р., Вітчизняна — з нападу на СРСР. У принципі кожна держава може виділити «свою» війну; для поляків, литовців, латишів, естонців і українців Західної України війна почалася у 1939, для норвежців — у 1940, для американців їхня вітчизняна — наприкінці 1941–го. 22 червня 1941 року «Київ бомбили, нам сповістили, що почалася війна», а тим часом війна вже два роки палала в Європі, і до 41–го СРСР устиг «відзначитися» у ній: у змові з Гітлером поділив Польщу, придбав Бессарабію та Буковину, окупував (за міфом «звільнив») країни Балтії, вчинив агресію проти Фінляндії. У Великій Вітчизняній війні (ВВв) брали участь Військо польське та французи із «Нормандії–Неман», які воювали за свою вітчизну. ВВв тривала і за межами СРСР на землях, що є вітчизною народів Центральної, Південної Європи.

Оскільки у війні — дві воюючі сторони, то Гітлер може вважатися учасником ВВв. Неточною є назва ворога — «німецько–фашистські загарбники». Буковину та Одещину намагалася загарбати Румунія Антонеску, Закарпаття — Угорщина Хорті. Не зовсім точним є термін «фашистська» щодо гітлерівської Німеччини. Тоталітарні партійні ідеології — італійського фашизму, німецького нацизму, іспанського фалангізму, радянського більшовизму — у деталях помітно різнилися; партія Гітлера називалася націонал–соціалістичною робітничою партією (утім термін «фашизм» як загальна назва є широковживаним. Видатний російський філософ М. Бердяєв у праці «Истоки и смысл русского коммунизма» писав: «Сталінізм, тобто комунізм періоду будівництва, перероджується непомітно у своєрідний російський фашизм. Йому притаманні всі особливості фашизму: тоталітарна держава, державний капіталізм, націоналізм, вождізм»).

Одну й ту саму подію — перемогу у ВВв і антигітлерівської коаліції (за участю СРСР) над Німеччиною святкують країни колишнього СРСР і решта світу в різні дні — 9 і 8 травня. Є конкретні дати: 2.05.1945 капітулював гарнізон Берліна, 4.05 підписано акт про капітуляцію німецьких військ на Заході, 7.05 у Реймсі від імені в. о. канцлера рейху Деніца підписано беззастережну капітуляцію Німеччини, 8.05 у Карлгорсті повторно підписано акт про капітуляцію, 10.05 капітулювала група «Північ» у Курляндії. Звісно, дата свят — річ умовна, але Сталін і з датами, і з назвою намагався відокремитися від світової спільноти зі «своєю» війною і «своєю» перемогою.

Зуби дракона виростали не самі собою

Звичним є твердження про силу «фашистського звіра». Це правда. Але більшовицькі історики замовчують, хто підгодовував звіра, гострив йому ікла. Згідно з Рапалльським договором (РРФСР — Німеччина) Німеччина готувала в СРСР танкістів, льотчиків, проектувала й виготовляла наступальну зброю. З 1925 року в авіашколі під Липецьком навчалися німецькі пілоти на «Фоккерах»; у танковій школі «Кама», під Казанню, — танкісти; північніше Самари у 1928 році спільно випробовувалися боєприпаси з отруйними газами. У Ленінграді працювали німецькі КБ — танкове та підводних човнів; у Філях (під Москвою) конструювалися «Юнкерси». Більше 30 німецьких військових після вишколу в СРСР дослужилися до генералів (зокрема Гудеріан); 19 вищих командирів РККА стажувалися в генеральному штабі рейхсверу, правда, згодом були знищені Сталіним. (Факти та деталі — у книжках: Ю. Дьяков, Т. Бушуєва «Фашистский меч ковался в СССР», Л. Безименський «Гитлер и Сталин перед схваткой»).

Згідно з договором про дружбу 1939 року, СРСР відвантажив Гітлеру ешелони стратегічної сировини та продовольства: близько 1 млн. тонн нафтопродуктів, 140 тис. тонн марганцевої руди, 14 тис. тонн нікелю, залізну руду, асбест, 2 млн. тонн зерна, 100 тис. тонн бавовни, цукор, масло (навзамін ішло промислове обладнання). СРСР закуповував гуму та цинк у Англії, бавовну — в США та реекспортував до Німеччини.

Так висівалися зуби дракона, такій політиці «завдячують» народи СРСР і Європи величезними жертвами.

«Чесний і щирий» Сталін і підступний Гітлер?

Напад Гітлера на СРСР було названо підступним. Справді, це так. Але напад на Фінляндію, напад на Польщу в змові з Гітлером Сталін не вважав підступним, як і введення військ у країни Балтії. Насправді підступною була сама змова двох тиранів для поділу Європи (пакт про ненапад 23.08.1939, договір про дружбу 28.09.1939 з таємними протоколами. Підступність щодо інших, підступність у взаєминах характерна для хижаків. Гітлер стрибнув першим, але Сталін готувався до наступальної війни. Якщо когось не переконують аргументи В.Суворова («Ледокол»), то в директиві Генштабу РККА (травень 1941) записано: «Випередити противника у розгортанні й атакувати німецьку армію в момент, коли вона перебуватиме в стадії розгортання... Першою стратегічною метою дій військ Червоної армії поставити — розгром головних сил німецької армії... і вихід на 30–й день операції на фронт Остроленка — Оломоуц».

Міф про раптовість нападу та перевагу гітлерівців

Раптовим напад на СРСР став завдяки «мудрості» радянського вождя. Численні повідомлення про напад надходили від західних лідерів, радянських розвідників (Черчілль, Зорге), але Сталін їх відкидав, називав провокаціями. На початок війни перевага німців у кількості дивізій була незначною, а щодо танків і авіації, то тут РККА переважала противника в 2,7 та 1,8 раза.

Цілком фальшивим є більшовицький міф: за всі перемоги радянський народ мусить дякувати «великому мудрому Сталіну» (пізніша версія — партії). Цей міф відроджується в Росії, де Сталіна називають уже не «другом і батьком, вождем і вчителем», а «успішним менеджером» (прагматично) чи керівником, «возродившим великую Россию». Чи можна вихваляти політичну мудрість вождя, військову геніальність генералісімуса, успішність менеджера, який поклав близько 30 млн. громадян держави, якою керував? Військовоначальники (насамперед Г.Жуков) перейняли доктрину верховного головнокомандувача — перемагати не вмінням, а числом (полеглих). Переможці втратили понад 17,6 млн. військових, переможені — 3,8 млн. Загальні втрати СРСР — 26,6 млн. (з них близько 7,6 млн. українців), німці втратили 6,5 млн. Більшовицькі історики применшували наші жертви.

Співвідношення втрат на радянсько–німецьких фронтах — 4:1 до 10:1». Кожен із західних союзників зазнав у 70 разів менших втрат, ніж СРСР. І справа тут не в патріотизмі. Аморально використовувати кількість втрат як доказ патріотизму, величі вождя чи держави.

Народи СРСР перемогли не завдяки «мудрому керівництву» і «заградотрядам», вони перемогли завдяки своїй самопожертві, яка виявилася, коли люди побачили, що нацисти — не визволителі від більшовизму, а сучасні варвари, що збираються винищити завойовані народи. Коли люди пересвідчилися, що гітлерівські табори не кращі за сталінські, от тоді почалася справжня боротьба. Якщо за перші півтора року німці взяли 5,2 млн. полоненних, то у наступні два — тільки 0,5 млн.

Міф про поганих союзників

Некоректно твердити, що СРСР переміг у двобої з гітлерівською Німеччиною сам на сам. У нього були союзники, для яких Сталін був меншим злом, ніж Гітлер, а інтереси власних народів були ближчими, ніж народів СРСР. Проте всі свої союзницькі зобов’язання вони виконували. Радянські нарікання на пізнє відкриття другого фронту безпідставні: строки ніде не було обумовлено. Англія сама нездатна була це зробити, а США напружували сили у своїй вітчизняній війні в тихоокеанському регіоні. Справді, на східному фронті воювало 2/3 сухопутних збройних сил рейху; хоча більше половини сил Люфтваффе (а з 1943 — перважна частина) діяла на західному фронті. Але ті 30% сил вермахту, які відтягували на себе англо–американські війська в Африці, могли стати фатальними у битві за Москву та в інших битвах. Війна зі США не дозволила Японії відкрити другий для СРСР фронт на Далекому Сході, що дало можливість радянському командуванню зняти звідти далекосхідні, сибірські дивізії, які рятували Москву, билися під Сталінградом.

Не переміг би СРСР без американської допомоги військовим спорядженням і продовольством, яка за 1941—45 роки сягнула 11,6 млрд. тогочасних доларів (борг за ленд–ліз СРСР так і не повернув). Ці поставки становили (в дужках вказано частку від власного виробництва СРСР): танки та САУ — 10 тис. (12%), літаки — 18 тис. (16%), автомобілі — 410 тис. (180%), паровози — 1,9 тис. (22 рази), порох (3 рази), телефонний дріт (15 разів), бензин (50%). Із Заходу надходив увесь потрібний для виробництва літаків і танкових двигунів алюміній. Суттєвою була продовольча допомога: 10 млн. тонн борошна, 4,5 млн. тонн консервів (тушонка, яєчний та молочний порошок) — всього 50% потреб Червоної армії.

Сказане не заперечує вирішального внеску народів СРСР у перемогу.

Сталін — визволитель Європи й об’єднувач українських земель?

Насправді Західну Європу визволили західні союзники. Радянська армія вигнала німців зі Східної Європи, її справді зустрічали квітами, але цим країнам було накинуто комуністичні, промосковські режими. Для Фінляндії також був заготовлений маріонетковий уряд, але фінни не дали себе «визволити». Народи згаданих країн сприймали ці режими як окупаційні. «Визволені» країни Балтії, Західну Україну почали «зачищати» від корінного населення, переселяти туди «истинно советских людей». Не дивно, що проти «визволителів» діяли Армія Крайова, УПА, «лісові брати», згодом вибухали повстання в НДР, Польщі, Чехословаччині, Угорщині. СРСР, продовжуючи «визвольну місію», вводив туди війська. Справжнє визволення Східної Європи відбулося після падіння «берлінського муру».

Міфи радянської пропаганди і нині повторюють комуністи. Справді у 1945–46 роках УРСР постала у межах нинішньої України, самотужки Україна не спромоглася б на таке. Можливо, цієї мети вдалося б досягти в майбутній об’єднаній Європі, та умовні прогнози в історії сумнівні. Але Сталін, об’єднуючи українців в одному концтаборі, ніколи на думці не мав соборної України. Він просто приєднував землі (Кенінгсбергську область, Курили, шматок Фінляндії, країни Балтії). Право на українські землі хоч можна було юридично обґрунтувати. Землі було приєднано, а українців із Західної України сотнями тисяч було вивезено до Сибіру. Сталін залишив Польщі українські етнічні землі (Перемишлянщину, Холмщину) і дав санкцію на переселення українців на нові західні землі ПНР (варварська операція «Вісла»). Не будемо згадувати, як свого часу «об’єднувач» приєднав до Росії українські райони Воронежчини, Курщини, Білгородщини, Таганрог. Є свідчення, що він збирався об’єднати всіх українців, депортувавши їх до Сибіру.

Міф: злочини чинили винятково гітлерівці

Багато написано про лиходійства гітлерівців — розстріли, табори знищення, спалені села, зруйновані міста. Це правда. Але більшовицькі історики списували на німців руйнування чекістами при відступі заводів, мостів, інших об’єктів (Дніпрогес,Хрещатик, Лавра). Але ж там лишалися наші люди! Можна зрозуміти, коли підривали військові склади, заводи, які не встигли вивезти за Урал. Але навіщо ж Хрещатик? Більшовики не розраховували повернутися? Навіщо було спалювати врожай, продовольчі склади? Можна ж було роздати людям, яких не евакуювали. А їх прирікали на голодну смерть, щоб потім запитувати: «Чи були ви (ваші родичі) на окупованій території?» Злочином було кидати під німецькі кулі ненавчених, необмундированих, неозброєних юнаків і чоловіків, яких німці не вбили, не вивезли на каторгу під час окупації і які цю «провину» мусили «смывать кровью».

Німці не лікували, майже не годували полоненних червоноармійців, але віддавали їх рідним. А представники «соціалістичного гуманізму» з НКВС розстріляли 22 тис. полоненних польських офіцерів. Гітлерівці знищували євреїв, циганів. Але ж і Сталін здійснював геноцид. Йдеться не тільки про українців, бо ж дехто висуває заперечення: у Голодомор гинули й представники інших націй. Але були репресії суто за етнічною ознакою: «інтернаціоналісти» депортували цілі народи у спецпоселення (гетто), це — калмики, чеченці, інгуші, карачаєвці, балкарці, турки–месхетинці, татари й інші народності Криму. Чим сталіністи–«інтернаціоналісти» відрізняються від гітлерівців–нацистів? Із Західної України виселили до Сибіру 10% населення, а в 1941 році перед відступом більшовики замордували 20 тис. ув’язнених. Їх та сотні тисяч інших розстріляних енкаведистами людей більшовики намагалися списати на нацистів (поховання в Биківні, Вінниці, інших місцях).

Радянський ГУЛАГ не мав крематоріїв (куди там до німецької техніки!), але там помирало 30–60% ув’язнених. Солженіцин свідчив, що радянські концтабори були не кращі за німецькі.

Міф: мародерствували лише німецькі вояки

Величезних руйнувань і грабунку зазнали окуповані гітлерівцями території. Вивозили музейні скарби, солдати вимагали «яйка, млеко», але особистих речей не брали. СРСР одержав відповідні репарації: з Німеччини вивозили все — обладнання електростанцій і заводів, проектну документацію та фахівців (з ракетної техніки, суден на підводних крилах тощо). Крім репарацій, Німеччину відверто грабували: держава поцупила Дрезденську галерею (згодом довелося повернути), солдати привозили хто баян, хто годинник, офіцери — приймачі та авто, генерали та маршали мали більші можливості. Під час обшуку (за розпорядженням Сталіна) в січні 1948 у Г.Жукова МДБ знайшло 19 золотих годинників, 51 скриню з дорогим посудом, 323 шкурки цінного хутра, 60 картин із Потсдамського музею, меблі звідти ж, гобелени, килими, антикваріат. У генерала Крюкова та його дружини Русланової (що співала про порвані валянці) вилучено більше двохсот діамантів та інших камінців, платинові, золоті речі. Німеччину звільняли не лише від фашизму, а й від майна.

Радянська пропаганда таврувала всіх, хто виступав проти більшовизму як підмогачів гітлерівців, придумала навіть абсурдний термін «украинско–немецкие националисты». Але найбільшим поплічником Гітлера до 22.06.1941 року був, як випливає з наведеного вище, Сталін. Хижаків об’єднав інтерес до чужих земель; цим же керувалися й інші союзники Гітлера, наприклад, Антонеску. Але були країни, яким історія не залишила вибору. Держави «західної демократії» закрили очі на те, як хортістська Угорщина, маючи санкцію Гітлера, захопила Карпатську Україну, як СРСР відгризав шматки Фінляндії, наплювали на Польщу. До кого мав пристати герой Фінляндії Маннергейм, щоб захистити свою маленьку країну? На чию допомогу міг розраховувати український визвольний рух? ОУН почала співробітничати з Німеччиною, сподіваючись, що та допоможе звільнити Україну, створити незалежну державу, як передбачалося планом А. Розенберга. Але сам Гітлер бачив народи СРСР рабами в нацистському рейху. Після того, як 30.06.1941 року у Львові ОУН(б) проголосила незалежність Української держави, гітлерівці ув’язнили С. Бандеру та інших керівників, багатьох націоналістів знищили, розформували легіони «Нахтігаль» і «Ролянд», у відповідь ОУН оголосила війну окупантам. Постанова ІІІ Великого збору ОУН закликала до боротьби «проти російського комуно–більшовизму і проти німецького націонал–соціалізму», «за повне визволення українського народу з–під московсько–більшовицького та німецького ярма». Бандера відбув 3 роки «співпраці» з нацистами в концтаборі Заксенгаузен, двох його братів убито. ОУН не брала участі у створенні дивізії військ СС «Галичина» (це окрема тема) і поліції (в «українську» поліцію набиралися люди різних національностей). ОУН(б) створила Українську Повстанську армію на базі Поліської Січі та інших повстанських загонів, УПА воювала проти німців, проти польської Армії Крайової, проти більшовицьких сил (військ НКВС). Упівці на Волині та Поліссі билися проти німецьких карателів, контролювали величезну територію (Колківська республіка).

УПА ніколи не співпрацювала з нацистами. Цікаво, що бандерівців вважають бандитами, спільниками німців у тих регіонах, де УПА не діяла. Не було рейдів на Крим, Донецьк, Одесу, не вбито там жодного мирного жителя. (Це у серіалі «Ліквідація» вигадано, як у непрохідних лісах навколо Одеси збиралися бандерівці, щоб за завданням гітлерівської розвідки захопити місто в 1946 (чи 47–му) році. Смішно дивитися, як «німецькі посіпаки» стараються заради «хазяїв», які давно капітулювали). Населення тих областей, де діяли упівці, вважає їх своїми захисниками, шанує ветеранів. Хіба без підтримки народу був би можливим рух опору більшовизму ще аж три роки по смерті Сталіна? Щодо жорстокостей, то на війні — як на війні, упівці відплачували НКВС тією ж монетою, масових злочинів проти мирного населення вони не чинили (інакше не мали б підтримки); найстрашніші злочини — справа рук бандитів зі спецзагонів НКВС.

Звичайно, масштаби та результати боротьби проти німців УПА та Радянської армії порівнювати не можна, але УПА завдала окупантам втрат більше, ніж радянські партизани в Україні. Червона армія воювала проти Гітлера «за Родину, за Сталина», УПА — проти Гітлера, проти Сталіна (тобто проти всякого тоталітаризму), за волю своєї Батьківщини. Головний здобуток УПА навіть не матеріальний: вони не дали згасити ідею незалежності України, а ця ідея згодом оволоділа масами.

Новий міф про переможця

Вираз «Перемога — одна на всіх» (правильний у першій частині, де не йдеться про завищену ціну) почали переглядати одразу після закінчення війни. Союзники намагалися применшити роль СРСР, а СРСР — стерти згадку про союзників. Далі гірше: «русские патриоты» стали творити міф, що перемогла Росія. Почалося це із тосту Сталіна, але його ще можна було витлумачити логічно: «великий російський народ» був найчисленнішим у СРСР, порівняно з іншими, не такими великими (численними), тому його внесок у перемогу найбільший (до речі, Сталін тоді подякував російському народові, що не скинув його уряд, зберіг режим).

Офіційно російська влада не відмовляється від спільної перемоги, цьогорічне святкування у СНД проходитиме під гаслом «Мы победили вместе», але на телебаченні, в публіцистиці російському обивателю втовкмачується думка, що перемогла «вечная Россия». Можна згадати документальний фільм С. Сорокіної «Победа. Одна на всех», численні публікації в журналі «Молодая гвардия», інших виданнях.

Україна, по якій війна прокотилася двічі — зі сходу на захід і назад, зазнала жахливих втрат. Україна втратила 7,6 млн. люду (2,6 млн. військових і 5 млн. цивільних), Росія — стільки ж (5,5 + 2,1) млн., Німеччина — 6,5 (3,8 + 2,7) млн., Польща — 5 (0,1 + 4,9) млн., Японія — 2,3 (2 + 0,3) млн., Білорусь — 2,1 млн.

Ніхто не забутий, ніщо не забуто

Цей міф як був брехливим у радянські часи, таким і лишився. Звичайно, було споруджено кілька помпезних меморіалів, безліч гіпсових, вкритих бронзовою фарбою фігур, але не спромоглися по–людськи поховати всіх полеглих. І донині в Криму, на Букринському плацдармі пошуковці (і чорні гробокопачі) розкопують солдатські кістки, їх багато і в Україні, і в Псковських лісах, і під Вязьмою. Для рідних сотні тисяч лишилися пропалими безвісти.

Деяким ветеранам (і це можна зрозуміти) подобаються паради, військові марші, але це стосується великих міст, де зосереджено керівництво (генерали, полковники) ветеранських організацій, де 9 травня ветеранам надають безплатні послуги таксі, телефону, лазень, а керівники держави куштують наркомівські 100 грамів і солдатську кашу. Частка офіцерів у Радянській армії становила 4,5% (у німців 2%), а 95,5% — це солдати та сержанти. Але коли тепер дивишся паради, то складається враження, що у війні брали участь лише генерали та полковники, їх на уросутостях понад 60%. Де солдати? Невже вони всі невідомі? А тим часом у селах і містечках старі діди зі старими протезами дивляться паради по телевізору, якщо він є, не можуть скористатися ні таксі, ні лазнями, спасибі за доплату до пенсії. Але ж саме солдати мають право на найбільшу увагу влади.

Ми матимемо право говорити, що ніхто не забутий, коли наші ветерани житимуть не гірше ветеранів переможеного вермахту, коли матимуть можливість за пенсію говорити по телефону, їздити на таксі, ходити в лазню. Турбота їм потрібна щоденна, а не лише у День Перемоги.

У пам’яті поколінь мусить залишитися подвиг людей (тоді їх називали радянським народом), які в найкривавішій війні людства врятували нашу землю від завойовників. Вічна наша подяка солдатам Радянської армії (не енкаведистам!); солдатів шанують усі. А хто осягнув історичну правду, той буде віддавати шану також і воякам УПА.

Ігор ДЕМ’ЯНЧУК,
кандидат технічних наук