Лось на водопої,

«Абідна, дасадна, ну ладна...» — скандують київські вболівальники, коли програє національна команда. Минулого тижня збірна українських дер­жавних чиновників знову зганьбилася у домашньому, харківському, матчі з росіянами. Нині, коли розсіявся густий туман переможних реляцій, це стало очевидно.

Утім спочатку про позитив. Ми отримали і справді суттєво дешевший газ: 230 доларів — це непогана фора для економіки, переважно для хіміків та металургів. За дивним збігом обставин, найбільший прибуток отримають олігархи–металурги, які в останній виборчій кампанії фінансували кандидата у президенти Віктора Януковича. Але ми, звичайно, ні на що не натякаємо... Втім трохи можуть виграти і прості українці: вартість газу для населення та комунальних підприємств не мала би зростати. Принаймні уряд обіцяв: якщо російський газ коштуватиме дешевше, ніж 240, то ціни не підвищуватимуть.

Усі інші висновки про нову газову угоду: вона погана, а місцями дуже погана. Перший з них: сто доларів знижки, яку ми отримали, — не від того, що «Газпром» продає свій товар дешевше, а просто держава Російська Федерація не братиме у нас експортне мито. Нововведення виглядає, м’яко кажучи, дивно. Де–факто, нас уже прийняли в Митний союз, проти якого так довго й активно виступали українські прозахідні політики та цього навіть обіцяла не допустити влада. Бо тільки своїх членів країни Митного союзу звільняють від сплати мита.

Найсумніше ж, що «Газпром» таки не дав нам реальної знижки. І «Нафтогаз України» не зумів повторити процедуру, яку успішно пройшли німецький «Рургаз» та всі інші західно– і центральноєвропейські покупці російського пального. Вони ініціювали перемовини і пояснили росіянам одну дуже просту річ: обсяги споживання газу у світі падають, нафта дешевшає, а ось їхні компанії купують газпромівського товару багато! І на правах вигідного клієнта змусили продавця, тобто «Газпром», поступитися. Відсотків на 20—25. І росіяни погодилися. Ми ж не виторгували нічого.

Далі ще смішніше. Досі ми брали з росіян вкрай низьку ціну за транзит, 2,78 долара за тисячу кубометрів. Це майже вдвічі менше, ніж просять (і отримують!) європейці. І минулого тижня цей тариф ми росіянами... знизили. Так–так, відтепер — усього 2,6 долара.

І, нарешті, про Чорноморський флот. Росіяни, якщо хтось не знає, погодилися на підняття орендної плати за його базування в Криму. Але цю суму у нас відразу заберуть і погасять нею втрати бюджету РФ за скасування митного збору. Іншими словами, російський бюджет не втратить від «знижки» практично нічого, «Газпром» — також. А ми так і не побачимо цієї доплати «за флот». Нещодавно аналітики проаналізували, скільки отримує (вірніше, не отримує) Україна за базування ЧФ та порівняли цю цифру з даними, скільки платять американці за свої бази — приблизно такої ж площі. Вийшло, що США щедріші в середньому у 50—100 разів.

Пояснити таку бездарність вітчизняних делегацій, яка особливо вражає на тлі роботи західноєвропейських команд, не так і важко. Адже у них газовий дилер — це прозора бізнес–структура, і її менеджмент працює так, аби забезпечити прибутки своїм акціонерам. Все! Інших завдань нема і бути не може. Результат ми бачимо. Наш «Нафтогаз» — це структура державна, яка прості речі вирішує з точки зору національної безпеки. Результати також очевидні: державні інтереси ми не відстояли, а комерційних — не досягнули. Вірніше, пожертвували першими, аби компенсувати відсутність других. Натомість, імовірно, врахували особисті інтереси високих чиновників, про що свідчить навіть поверховий аналіз більшості газових угод.

І так триватиме нескінченно! Змінюватимуться уряди, перші персони: Юлія Володимирівна, Микола Янович, потім, може, прийде нікому не відомий Іван Іванович, а нам із газовими угодами, як раненому лосю на водопої, ставатиме все гірше й гірше... І коли ціну палива вирішуватимуть два прем’єри чи президенти, за спиною яких бовванітиме фасад державної компанії «Кінці у воду», то воно ніколи не буде дешевим.

Принаймні до моменту, коли на нашому ринку не з’явиться кілька конкуруючих дилерських компаній, які — а це, мабуть, найскладніше — не належатимуть ні міністру палива, ні навіть віце–прем’єру з питань ПЕК.