Столітній Дід

...Маслова в Києві чекали. Після виграшу динамівцями в 1961 році першого в історії «золота» чемпіонату СРСР у команді почалася тренерська «чехарда». Автор історичного тріумфу В’ячеслав Соловйов пішов на підвищення в московський ЦСКА, а його наступники, Терентьєв і Зубрицький, біля керма українського флагмана більше року не протрималися — не змогли потішити високе керівництво УРСР в особі голови Радміну республіки Володимира Щербицького стабільними переможними результатами. І ось нарешті українським високопосадовцям удалося вмовити на переїзд до Києва з Москви 54–річного на той час Віктора Маслова — тренера–чемпіона, який у 1960–му виграв першість СРСР із рідним «Торпедо», перервавши чемпіонську гегемонію московських клубів «Динамо», ЦСКА і «Спартака».

Трансфер виявився виграшним для України — саме з москвичем Масловим, простакуватим компанійським чоловіком із твердим характером та звичайними людськими слабкостями, кияни здобули п’ять трофеїв за сім сезонів, приєднавшись до когорти грандів радянського футболу. Сьогодні виповнюється 100 років із дня народження людини–легенди.

За системою 4–4–2

«До нового наставника футболісти «Динамо» поставилися з повагою. І не дивно, адже саме «автозаводці» на початку 1960–х років диктували в СРСР футбольну моду. Старт сезону 1964 року в Києві очікували з нетерпінням — зірковий динамівський склад прагнув нових перемог», — розповідає «УМ» Андрій Біба, півзахисник «Динамо» тих років, який уже здобував перше союзне «золото» у 1961–му.

Зрозуміло, що кожен тренер дивиться на футбол із власної дзвіниці. «Свою роботу в «Динамо» Маслов почав із закладки нового фундаменту. Головний акцент у роботі він зробив на захисній ланці, — згадує 72–річний Андрій Андрійович Біба. — Віктор Маслов повністю змінив характер тренувань, віддавши перевагу атлетичній підготовці футболістів».

Саме в Києві Дід, як називали його підопічні, започаткував нову тактичну схему 4–4–2 (у Москві новацією Маслова було 4–3–3). Наставник відмовився від гри з крайніми форвардами, вимагаючи від них збільшити об’єм роботи на футбольному полі. «Знявши флангових нападників із рейок, по яких вони носилися уздовж бокової лінії, Маслов ускладнив життя захисникам суперника: ті вже не знали, звідки очікувати неприємностей від універсальних півзахисників», — розповідає екс–хавбек Біба.

Із Лобановським не зійшлися поглядами

Саме це тактичне нововведення і стало яблуком розбрату між новим тренером та зірковим лівим форвардом Валерієм Лобановським. У одному з недавніх інтерв’ю півзахисник «Динамо» тих часів Віктор Серебряников згадував, що Лобановський відчував себе «ювеліром», якому інші гравці повинні були підносити футбольний снаряд для завершальної роботи. Погоджується з таким твердженням і Йожеф Сабо, який грав із Лобановським пліч–о–пліч. «Валерію Васильовичу просто не подобалось захищатися — він хотів забивати», — ділиться спогадами з «УМ» 70–річний Сабо, чемпіон СРСР у складі «Динамо» 1961, 1966—1968 років.

Не сприйнявши систему Діда, Лобановський попрощався з «Динамо». Хоча в останній рік своєї кар’єри гравця в Києві, у 1964–му, таки допоміг команді вдруге в історії здобути Кубок СРСР.

Незважаючи на невдоволення київських уболівальників, у яких відібрали можливість споглядати «сухий лист» Лобана, Маслов і далі гнув свою лінію. Замість незгодних Віктор Олександрович узяв до команди молодих гравців, котрі не висували особливих претензій до методів його роботи. Василь Турянчик, Федір Медвідь, Віталій Хмельницький, Володимир Мунтян — такою була «біло–блакитна» зміна. Ці «чорноробочі» мали допомогти великому тренерові втілити в життя свої революційні задуми.

Епоха Маслова

Про те, що вони творять велику історію, динамівці не здогадувались. «Це ми зараз розуміємо, що Маслов зміг випередити час, зробивши наче візит у майбутнє, — каже Йожеф Сабо. — А тоді ми просто намагалися сприйняти ту манеру гри, яку хотів бачити Маслов».

Сабо, як і Лобановський теж був не в захваті від новатора і не осягав усіх його задумок, але Дід довірив йому місце опорного півзахисника. «Я був тоді ще молодим, зеленим. Хотів більше забивати і не зрозумів, що мені довірили одну з ключових позицій на полі», — каже Сабо, ніби вибачаючись за помилки молодості.

Дід пройшов у Києві тернистий шлях, перш ніж почалася смуга 1966—1968, яку назвуть «епохою Маслова». Першим дзвіночком великих звершень став кришталевий Кубок СРСР 1964 року, коли кияни у півфіналі лише в додатковій грі здолали московський «Спартак», а у вирішальному матчі наприкінці вересня перемогли куйбишевські «Крила рад» — 1:0. У наступному розіграші Кубка «Динамо» вибуло в 1/16 фіналу, поступившись на виїзді новосибірським армійцям, а в чемпіонаті–1965 здобули срібні нагороди, відставши лише на очко від московського «Торпедо».

А далі був 1966–й, коли київський клуб уперше у своїй історії оформив «золотий дубль». Тоді, в рік світової першості, Маслов на деякий час залишився без п’ятірки гравців основного складу, які вирушили до Англії захищати кольори збірної СРСР. Скориставшись нагодою, тренер кинув у бій молодь, і вона каші не зіпсувала.

Достатньо глянути на підсумкову таблицю першості СРСР–1966, щоб зрозуміти, чого хотів і чого досягнув Маслов. За підсумками сезону, в якому команди провели по 36 матчів, динамівці пропустили лише 17 м’ячів, тоді як у ворота срібних призерів — ростовського СКА — «шкіряний» залітав 44 рази.

І в наступні два роки на теренах Радянського Союзу не було рівних киянам. Три чемпіонства поспіль — доти така вершина підкорялася лише московським армійцям.

Перевага киян над суперниками була тоді настільки великою, що команда навіть... «здавала» деякі матчі наприкінці чемпіонату. Принаймні про таке розповідає нині журналістам ветеран «Динамо» Віктор Серебряников. В інтерв’ю газеті «Лєвий бєрєг» він згадує: «Маслов навмисно «від’їжджав» до Москви — нібито до лікарні, а ми вже на місці з хлопцями дивилися в таблицю і вирішували, кому віддати очки, а кому — ні. Або хто більше дасть. Але ділили суму між усіма — гравцями, докторами, масажистами...» Йожеф Сабо уточнює: таке було лише раз, «Динамо» у 1967 році навмисно поступилося бакинцям, які йшли на «бронзу», але так і не дійшли.

Людина з великої літери в коротких штанцях

«Він був порядною, справедливою, неконфліктною людиною. Можна сказати, ми закохалися в нього з першого погляду», — згадує прихід Віктора Олександровича в команду Андрій Біба. Тренер–новатор для багатьох гравців швидко став другим батьком, хоча в «Динамо» його називали Дідом. Лисина, густі брови, суворий погляд старили 54–річного наставника.

«У теплу пору року він приходив на тренування в майці, яка не повністю прикривала кругленький живіт, та в закоротких штанях, які постійно сповзали нижче пояса», — з усмішкою малює портрет великого тренера тих років його підопічний Йожеф Сабо. Зазвичай тренувальним процесом керували помічники Маслова, а він тільки вносив корективи. «Активно ж долучався до тренувального процесу тоді, коли бачив, що асистенти втрачають контроль над нами, — ділиться спогадами Сабо. — Хоча всі його заняття були цікавими й різноманітними».

Біба, якого саме в 1966–му визнали найкращим футболістом Союзу, узагальнює образ «батька»–Діда: «На перший погляд, він видається суворим, грубим. Але, поспілкувавшись із ним, відчуваєш усю його доброту. У команду прийшла Людина з великої літери». Андрій Андрійович переконаний, що саме завдяки своїй людяності Маслов зміг знайти підхід до кожної зірки, створивши з українських футболістів команду мрії.

«Часто ходили до нього за порадою, знаходили підтримку в складні часи, — пригадує в розмові з «Україною молодою» Йожеф Сабо. — Бувало, на зборах за чашкою чаю до третьої–четвертої години ночі сиділи і слухали його розповіді. Дід не мав вищої освіти, але заміняв її багаторічним життєвим досвідом, був чудовим співрозмовником». «Одного разу Маслов говорив усю ніч, пояснюючи футболістові, як лікувати травму та що робити, аби вона не повторилася», — додає Біба.

І перед грою Дід проводив із футболістами вечірні посиденьки — заряджав колектив позитивною енергією. «За Діда ми були готові битися вдень і вночі», — пригадує Біба.

«Водночас Маслов обурювався, коли на таких заходах не бачив окремих футболістів», — це каже «Україні молодій» Володимир Мунтян, маючи на увазі порушників режиму. Йожеф Сабо конкретизує: одного разу Леонід Островський та Віктор Серебряников напередодні півфінального кубкового матчу дозволили собі зайвого. Побачивши їх, Дід категорично заявив, що до Москви вони не поїдуть. Але на захист «відступників» стала вся команда. «Ми пообіцяли Вікторові Олександровичу, що на ранок хлопці будуть у формі й продемонструють всі свої найкращі якості», — розповідає Сабо.

Водночас Йожеф Йожефович має «компромат» і на самого шефа: «Ми знали, що Дід зі знайомими артистами та журналістами міг перехилити чарочку в ресторані». Московські підопічні Маслова згадують: він як людина компанійська через це, бувало, розтягував передсезонні збори в Сочі аж на 45 днів! Дружина Катерина Федорівна була противницею застіль, то тренер і намагався довше перебувати поза домом.

А Володимир Мунтян, називаючи Маслова «другим батьком», був не в захваті від пристрасті тренера до тютюну. «Часом бувало, що в його кабінеті сигаретного диму було стільки, що й не продихнеш. А найбільше я обурювався тоді, коли Дід ділився цигаркою з [центральним захисником] Вадимом Сосніхіним».

Але нюанси тьмяніють на тлі того футбольного буму, який переживав Київ за часів Маслова. «Після ваших перемог продуктивність праці у всіх сферах промисловості підвищується на 30 відсотків», — Андрій Біба цитує слова Володимира Щербицького, який інколи заглядав у динамівську роздягальню.

Прощаючись, Дід плакав

Та свято рано чи пізно закінчується. Завершилася й київська епоха Маслова. «Я не звик програвати», — Володимир Мунтян почув такі слова в особистій розмові з Масловим у 1971 році. У 1969 році «Динамо» в чемпіонаті СРСР стало другим після «Спартака», у 70–му — посіло аж сьоме місце. Дід готувався морально до своєї відставки, але стримати сльози під час розставання в аеропорту не зміг. «Плакали й футболісти, — згадує Андрій Біба, зазначаючи, що не так потрібно було прощатися з великим Масловим. — Шкода, але така тренерська доля».

...Після Києва Віктор Маслов повернувся в «Торпедо», але впродовж трьох сезонів не зміг підняти команду з середняків. А останній свій трофей Дід здобув у 1975–му, вигравши на чолі єреванського «Арарата» Кубок СРСР.

Загалом під керівництвом Маслова команди виграли десять головних призів радянського футболу — це досягнення пізніше перевершив лише Валерій Лобановський.

Помер Дід через два роки — на дачі під Москвою, від серцевого нападу, у 67–річному віці. Похований на 13–й ділянці Долгопрудненського кладовища.

ДОВІДКА «УМ»

Віктор Олександрович Маслов

Радянський футболіст і тренер. Ігрове амплуа — півзахисник.

Народився 27 квітня 1910 р. у Москві; помер 11 травня 1977 р. там само.

Майстер спорту СРСР, заслужений тренер Української РСР (1966), заслужений тренер СРСР (1960).

Почав грати в 1927 р. у Москві в команді гірників, був одним із найавторитетніших футболістів у довоєнному «Торпедо», капітаном команди. Провів у чемпіонатах СРСР 66 матчів, забив 1 гол. Переможець Всесоюзної спартакіади профспілок 1932 р.

Тренерська кар’єра: «Торпедо» Москва (1945, 1946–1948, 1952–1953, 1957–1961, 1971–1973), «Торпедо» Горький (1949–1951), ФШМ Москва (1954–1956), СКА Ростов–на–Дону (1962–1963), збірна Збройних сил СРСР (1963), «Динамо» Київ (1964–вересень 1970), «Арарат» Єреван (1975).

Тренерські досягнення: з «Торпедо» М — чемпіон СРСР 1960 р., срібний призер 1957 і 1961 рр., бронзовий — 1945, 1953 рр.; володар Кубка СРСР 1952, 1960, 1972 рр.; із «Динамо» К — чемпіон СРСР 1966–1968 рр., срібний призер 1965, 1969 рр., володар Кубка 1964, 1966 рр., з «Араратом» — володар Кубка 1975 р.