Польська кінозірка Барбара Брильська — гість ЧАЕС. Зустріч у макетному залі адмінкорпусу станції. Вересень 1997 року. (Фото з архіву автора.)
Роки моєї роботи на ЧАЕС не пройшли безслідно: щоразу у квітні, напередодні чергової річниці Чорнобильської трагедії, мене переслідує дещо тривожне передчуття: що ж цього разу напишуть, наобіцяють і нафантазують про Чорнобиль? Яка чергова порція чорнобильської інформації виллється на голови наших співвітчизників і наскільки їй можна довіряти? Оглядаюсь назад і починаю аналізувати...
...На ЧАЕС я прийшов працювати тоді, коли одна з п’яти атомних станцій України ще досить ефективно і безпечно генерувала електроенергію, відстоюючи своє майбутнє. Скажімо, попри негативну громадську думку — була ж бо катастрофа 1986 року! — в середині 90–х років перший чорнобильський енергоблок, за рейтингом Міжнародного агентства з атомної енергії, ввійшов у десятку найкращих у світі. Тоді в нас, журналістів ЧАЕС, не було особливих сумнівів, про що писати і розповідати. Своєю роботою ми, як могли, підтримували зусилля колективу, спрямовані на продовження роботи ЧАЕС, а не її передчасне закриття. І в цьому були солідарні з атомниками, зокрема і з колишнім генеральним директором ЧАЕС Сергієм Парашиним (нині — заступником секретаря РНБО України). На всіх рівнях — як вітчизняних, так і зарубіжних — він доводив, що економічно високоефективне для України підприємство має право на подальшу роботу. Ось його аргументація:
— Ми б не хотіли, щоб останній із працюючих блоків було зупинено у 2000 році. Зупинка станції на десять років раніше — а саме так планується вчинити — це втрата для України 4 млрд. доларів. Один працюючий чорнобильський енергоблок виробляє продукції на 300 мільйонів гривень за рік. Ніхто не хоче рахувати, гадають, що ці цифри самі собою десь розчиняться чи розсмокчуться. Ось до чого призводять скороспілі рішення, слабкість уряду, який не може протистояти Заходу. Ми вклали дуже багато в безпеку станції і хочемо працювати. Вважаю, це морально, відповідально, професійно і необхідно для країни.
Був час, коли на станцію — і це цілком узгоджується з міжнародною практикою і вітчизняним ядерним законодавством — приїжджали тисячі запрошених гостей, серед яких — президенти, прем’єри і високопосадовці різного рангу. Та здебільшого — пересічні громадяни. Мета таких масових екскурсій була одна — перебороти постчорнобильські стереотипи і популярно переконати людей, що на ЧАЕС виробляється... не радіація, а електроенергія. А це, окрім наповнення держбюджету, забезпечувало утримання на належному соціально–економічному рівні нове місто енергетиків Славутич. Більше того, ця «маленька Європа» в чернігівських лісах — звісно ж, за рахунок прибутків станції — перетворилася на центр міжнародних конференцій, фестивалів, конкурсів, спортивних змагань і феєрверків. Вони відбувалися так часто, що ми, журналісти, не завжди встигали бодай кількома рядками повідомляти про них у ЗМІ. Приїзд у Славутич і безпосередньо на ЧАЕС таких зірок, як Патрісія Каас, Латойя Джексон чи Барбара Брильська, найпопулярніших радянських і пострадянських акторів і співаків, проведення численних міжнародних форумів — від науково–історичних конференцій до велелюдних естрадних шоу і кінофестивалів — стало тоді буденним явищем. Ці яскраві і захоплюючі події, з огляду на величезні витрати, викликали, м’яко кажучи, неоднозначну реакцію, але покликані були підбадьорити і хоча б штучно підтримати оптимізм і кращі сподівання чорнобильців...
...1998 року «завіса» впала... З генеральним директором не продовжили контракт, зокрема і через його «особливу позицію» і незговірливість. Міжнародна спільнота, налякана Чорнобильською катастрофою, більше схилялася до закриття одіозного об’єкта, а не схвальних оплесків на його честь. Натомість з’явилося більш оригінальне шоу. Новий директор — колишній головний інженер ЧАЕС, більш «зручний» для Києва Віталій Толстоногов — узяв «під козирьок» і під час видовищного телевізійного ефіру при всьому світові дав команду на зупинку станції, а точніше — на припинення виробництва нею електроенергії. У грудні 2000 року оператори атомного енергоблоку з важким серцем і зі сльозами на очах поклали траурні квіти на кришку третього, останнього з діючих, реактора...
І що після того? Проблем не зменшилося, хоча вони суттєво видозмінилися. Щоб вивести з експлуатації три непрацюючі ядерні енергоблоки (четвертий — зруйнований), знадобиться не один десяток років і мільярдні кошти — тепер уже не з прибутку станціії, а з державного бюджету.
Окремою масштабною програмою є перетворення об’єкта «Укриття» (ОУ) над четвертим зруйнованим енергоблоком на екологічно безпечну систему. З 1998 року впорядкування «саркофага» фінансують здебільшого країни–донори в рамках міжнародного Плану здійснення заходів на ОУ через Чорнобильський фонд «Укриття» (ЧФУ). У ньому, за різними оцінками, вже акумульовано чи заявлено про внесення більш як мільярда доларів (точна цифра надходжень і видатків із певних делікатних мотивів не оприлюднюється розпорядником ЧФУ — Євробанком реконструкції і розвитку).
Упродовж доброго десятка років із вуст урядовців, учасників чорнобильських проектів і просто любителів поговорити, ми чуємо, що будівництво «споруди століття» — другого «Укриття» у вигляді арки — ось–ось розпочнеться і через рік–два успішно закінчиться. Кожного разу називаються все нові й нові дати. Якщо сьогодні 2010 рік, то друге «Укриття» буде зведено... ну, скажімо, у 2013–му... До такої арифметики всі звикли. Беручи до уваги ще й сумніви щодо технічної та економічної доцільності цієї споруди, виникає цілком логічне запитання: а чи потрібна взагалі нам ця арка, нав’язана Україні. Чи не застаріють через кілька років рішення, які приймають сьогодні? А поки що там, де не вистачає конкретних справ, з’являється благодатний ґрунт для пліток, вигадок і сенсацій. Причому не лише на базарно–тролейбусному рівні. Не так давно один відомий політик, народний депутат і письменник із притаманними йому емоціями й образними реверансами з трибуни найвищого законодавчого органу заявив, що в чорнобильському саркофазі так звана «слонова нога» — запечений склоподібний згусток із ядерного палива і матеріалів, із яких вироблені конструкції, що утворився після вибуху, — почала розвалюватися, перетворюватися на пил і становить ледь не загрозу всьому людству. Здогадуючись, якою буде реакція фахівців на подібну чорнобильську придибенцію, я все ж зателефонував заступнику директора Інституту проблем безпеки атомних електростанцій АН України Володимиру Щербіну. Той скептично відмахнувся: «Знову ви зі своїми вигадками...» А потім серйозніше: «Те, що паливовмісні матеріали в об’єкті «Укриття», зокрема і «слонова нога», під дією атмосферних опадів і температурних коливань змінюють поступово свій стан, потроху розпилюються і розповзаються — в цьому нічого дивного немає і це абсолютно нічим не загрожує». Словом, облишимо «ногу» і пошукаємо проблему в іншому місці. Тим паче що знічев’я лякати людей «слоновою ногою» чи чимось подібним набагато простіше і безпечніше. А чому, скажімо, до цього часу ніхто по–справжньому не б’є на сполох і не створює спеціальні слідчі комісії щодо розслідування ефективності використання донорських коштів, які виділяє Захід на «саркофаг»?
У червні минулого року по своїй творчій волі і без примусу, на основі власних спогадів і особистих архівів я підготував для «України молодої» проблемний матеріал щодо ефективності використання зарубіжних коштів під час реалізації міжнародного Плану здійснення заходів на об’єкті «Укриття». (SIP). На особливу реакцію не розраховував, хоча вона спливла несподівано. Виявляється, за вказівкою заступника міністра МНС Володимира Холоші, на місці мали розібратися і відреагувати на виступ газети. Принагідно хтось із колег на всяк випадок назвав мою статтю замовною — так зараз модно. Подейкують, що мій скромний доробок довго тягали між Києвом і чорнобильською зоною, аж поки не з’явилася технічна відписка Групи управління проектом SIP, якої в редакції «УМ» чомусь так і не дочекалися. У ній на 11 сторінках дрібним текстом, за старою звичкою, перераховувалися наміри, плани і конкретні роботи, що були виконані на об’єкті «Укриття» за останнє десятиріччя. Майже нічого нового. Як і те, що (цитую) «...Україна не може самостійно забезпечити фінасування такого проекту. Це питання слід вважати критичним..» А наприкінці сором’язлива приписка — мовляв, незважаючи на досягнення, є й недоліки... А вони пояснюються «...технічними і організаційними проблемами. Це неминуче і нормально...» А чи нормально те, що багаторічне розтягування у часі чи зрив конкретних робіт у «саркофазі» призводять до невиправданого нарощування їхньої вартості, а значить постійного браку коштів, роблячи цей процес по суті нескінченним? Чорнобильський «саркофаг», а точніше багаторічна метушня навколо нього, поглинули вже не одну сотню мільйонів доларів — на переписування непотрібної документації, на передтендерні і тендерні процедури, на проектування і перепроектування, на безкінечні консультаційні послуги, на звіти і презентації, зарубіжні відрядження і, даруйте за занудство, на гарні машини. Як сказав колись один фахівець — вони, ті долари та євро, в основному обертаються десь навколо «Укриття», але всередину потрапляють нечасто. Ця проблема рідко спливає на поверхню, хоча саме невтішний стан реалізації більшості проектів на чорнобильському майданчику неодноразово констатував і міжнародний аудит, і Рахункова палата України. Тільки хто це визнає і розкриє перед вами всі карти? Як і раніше, на ЧАЕС приїздять нові й старі президенти, прем’єри і просто міністри. Їх водять, їм показують і розказують, запевняючи, що майже все тут нормально і контрольовано, тільки ось... коштів не вистачає.
Сьогодні очевидно одне — у такому розмитому, ненормованому і нетривкому світі, як Чорнобиль, можна нескіченно будувати плани, викрикувати гасла, просити гроші і щось обіцяти... Час усе спише. Через десятки років житимуть нові люди і хто тоді копирсатиметься — що трапилося на ЧАЕС, що обіцяли і що реалізували, і хто скільки заробив на цьому грандіозному ядерному «лохотроні»?
Володимир Костенко
Журналіст, публіцист–чорнобилець. У 1995—2003 роках обіймав різні посади у службі інформації і міжнародних зв’язків Чорнобильської АЕС, зокрема і головного редактора прес–агенства. Один зі співавторів публіцистичної збірки «Біль і тривоги Чорнобиля» (2006 рік). Нині працює диктором у Національній радіокомпанії України. Лауреат спеціальної премії НСЖУ «Журналістське розслідування», володар золотої відзнаки «Незалежність» Київської спілки журналістів.
У серпнi 1929 року Київська єдина трудова школа №79 готувалася до нового навчального року. Викладачi юрмилися бiля учительської, весело розглядаючи один одного. То була щаслива серпнева пора, коли тривала вiдпустка налила тiло мiцнiстю та здоров’ям, коли буденна рiч, до якої в серединi року поставишся цiлком серйозно, тепер здатна викликати веселий, нiчим, до речi, не обумовлений смiх. >>
Трагедія на Чорнобильській станції сталась у ніч iз 25 на 26 квітня 1986 року. У результаті радіоактивними елементами було забруднено 150 тисяч квадратних кілометрів територій, постраждало близько п’яти мільйонів людей... >>
Великий поет Тарас Григорович Шевченко завжди був на боці знедолених. Співчуття до них, нетерпимість до насильства, жорстокості, несправедливості, приниження людської гідності було властивістю його душі. У цьому плані показовим є і ставлення Кобзаря до «братів наших менших». >>
Із перших днів Революції гідності жінки поводилися не менш активно, аніж чоловіки: готували на польовій кухні; допомагали пораненим; носили дрова, шини та бруківку; патрулювали райони Києва. Під час протестів жінки ставали на лінію вогню і пліч-о-опліч iз чоловіками виборювали свободу та можливість жити в європейській демократичній країні. >>
«Майдан по-звірячому зачистили. Десятки поранених. Десятки затриманих. Такого Україна ще не бачила», — так о п’ятій ранку депутат Андрій Шевченко повідомив про незаконну акцію силовиків проти учасників Євромайдану. >>
«Зустрічаємось о 22:30 під монументом Незалежності. Вдягайтесь тепло, беріть парасолі, чай, каву, хороший настрій та друзів», — із цього повідомлення журналіста Мустафи Найєма у «Фейсбуці» два роки тому розпочався Євромайдан. Тієї ночі у центрі української столиці зібралося близько тисячі людей, а вже наступного дня подібні акції пройшли чи не в кожному обласному центрі країни. >>
