Його чесний хліб

А 22 квітня у столичному Будинку кіно показали ранні стрічки ювіляра — «Явдоха Павлівна» (Одеська кіностудія, 1966) та «Чи вмієте ви жити?» (Кіностудія імені О. П. Довженка, 1970). Раритетні, між іншим, картини...

Ранній Муратов маловідомий навіть кінематографістам. Хіба що фільм «Наш чесний хліб» 1964 року, поставлений в Одесі разом із Кірою Муратовою, трохи прозирає у пам’яті. Історію голови колгоспу Макара Задорожного (видатний актор Дмитро Мілютенко) викладено у дещо традиційний для радянського кіно спосіб відтворення селянсько–колгоспного життя. І водночас тут спостережено незвичну жорсткість сюжетної конструкції: цінності окремо взятої людини виявляються вартіснішими усього ідеологічного барабанного «бою». Мені доводилося читати стенограму обговорення стрічки московськими критиками і журналістами. Вони мало не в один голос говорили про переваги українського фільму над картиною «Голова / Председатель» Олексія Салтикова, чия правдивість і реалістичність ставились під сумнів. Хоча останній тоді прогримів на увесь Радянський Союз, актор Михайло Ульянов отримав найвищу у державі Ленінську премію, а муратовський витвір лишень скромняцький тираж...

Муратов за походженням городянин, із Харкова. Понад те, його батько — один із найвідоміших українських поетів Ігор Муратов. Із славнозвісного письменницького будинку «Слово». Тож виходить, що і сам режисер походить зі Слова. Не випадковим є його бажання повсякчас виражати себе і в писемному образі — і в газетній публіцистиці, і в книгах (за останні п’ять років він видав їх кілька; назву лишень «Розчахнуту браму» та «Number Two, або Розумні думки про нерозумне життя»). Причому спостерігається доволі природний для митця нахил до творення міфології (у позитивному сенсі) власного життя. Майбутнім біографам напевно ж буде складно вирішувати, що у цих текстах є документальною правдою, а що вигадкою. Вочевидь не обійшлося без впливу іншого фантазера, Олександра Довженка — у нього студент ВДІКу Муратов стажувався на початковому етапі роботи над «Поемою про море».

Після «Нашого чесного хліба» Муратов працюватиме вже самостійно. В Одесі ще зробить «Явдоху Павлівну». Драматична історія боротьби в біологічній науці повоєнного часу, коли офіціозна лисенківщина домінувала. Одна з найкращих тогочасних актрис Зінаїда Дехтярьова зіграла роль селекціонера, що до останнього б’ється за свої переконання — в науці і житті. Муратов належить до покоління шістдесятників, яке щиро вірило: будеш стояти кожен за свої ідеали — й життя зміниться, до того ж радикально. Хай скаже хтось, що це наївно і навіть утопічно, що не всі й шістдесятники витримали цей іспит. Хай скаже... Тільки без обстоювання себе і своїх ідеалів (останнє поняття вже виглядає архаїкою нині; ото ж бо й воно), без рахунку до себе у житті й справді мало що змінюється на краще.

Отож моральне питання «Чи вмієте ви жити?» закономірно виставлено до титулу іншого муратовського фільму. А власне, чи вмієте ви жити у згоді з проголошеними принципами... Один із персонажів стрічки надає перевагу комфорту, зовнішньому і внутрішньому, а творчість відходить на другий план... Чутливе чиновницьке око вловило у стрічці буржуїнські мотиви. Ніц, щоби колектив почав боротьбу за людинку, яка трохи заблукала. Натомість людина тут полишена наодинці з собою, а це суперечить принципам соціалістичного реалізму... Ще одне звинувачення, яке визначило сумну долю фільму (його тиражували аж у три копії — на всенький СРСР): така історія не має вітчизняної прописки. Справді, тут спостережено — і в режисурі, й у візуальному ряді (оператор Олександр Яновський), і в акторській грі (Ірина Терещенко) якусь справді європейського штибу вишуканість, яку ще треба пошукати у вітчизняному кіно. Сергій Параджанов говорив, що це вияв українського міського Поетичного кіно. Справді так, а тому належить зробити все, аби вписати забуту стрічку до історії нашої кінокультури... До невідомих стрічок режисера належать і фільми «Великі клопоти через маленького хлопчика» (1967) та «Маленький шкільний оркестр» (1968).

Отак входив Муратов у кіно — з фільмами, що не доходили до глядацьких залів. Довелося через телевізійні серіали (не плутати із сучасним «милом»). Телесеріали «Стара фортеця» (1972) за однойменною трилогією Володимира Бєляєва, «Гонки по вертикалі» (1983)... І вже потому «Гуси–лебеді летять» (1974) та «Щедрий вечір» (1976) за Михайлом Стельмахом, чудесний, тонкий, ліричний фільм «Любаша» (1978) за повістю російського прозаїка В.Матушкіна. Як не дивно, одначе міська, від народження, людина тягнулася до поезії й цінностей сільського життя. А от у низці інших екранізацій — творів Миколи Хвильового — постають значно жорсткіші реалії й пропоновані моральні координати. Йдеться про картини «Танго смерті» (1991), «Геть сором!» (1994), «Вальдшнепи» (1996). І так аж до недавнього «Татарського триптиху» за новелами Михайла Коцюбинського... До низки документальних стрічок.

Попри відомий стан «безкартиння» в українському кінематографі і свій ніби ж то поважний вік Олександр Муратов й далі працює. І воює — передусім за долю рідної йому кіностудії імені Олександра Довженка...