Людина, яка хотіла

Михайло Горбачов був моїм першим юнацьким захопленням. Скажу більше: якби від майже шестидесятирічного (тоді!) дядька відмінусувати років тридцять, прибрати лисину і виструнчити фігуру, я б сказала, що він був моїм першим коханням. Ні, на героя роману він не тягнув. Але на видатного діяча сучасності — цілком. Принаймні так вважала я. Десятирічним дівчам я страшно побивалася, коли у 1984–му Рейган по–дурному пожартував, сказавши по ТБ, що йде віддати наказ атакувати СРСР. В голові крутилася композиція Мерла Тревіса «Шістнадцять тонн» (про нелегку долю шахтарів), яку чомусь презентували як «пісню американських льотчиків» і в якій «самопальні» перекладачі знаходили слова: «...а бомбы в люках — тяжелый груз, летите, мальчики, бомбить Союз».

Коли ж не минуло і трьох років, і вся Америка верещала від захвату, скандуючи: «Gorby! Gorby!», і всі тамтешні «мальчікі» (а також і «дєвочкі») умлівали від нашого «Горбі», шарпаючи його на виході з автівки (він перший, хто не боявся «ходити в народ»), я розчулювалась теж. І пишалась, і захоплювалась — собою як громадянкою «наддержави», ним як її очільником, і самою державою також. Дарма, що звалась вона «Радянський Союз», а не незалежна Україна. Щиро кажу: жоден інший державний муж не провокував такого гострого нападу гордості за свою країну, як перший і останній президент СРСР. Утім мені тоді тринадцятий минало (чотирнадцятий, п’ятнадцятий...), і досить скоро мене «попустило». Бо всі річки течуть.

Та коли через багато–багато (півжиття пройшло!) років я побачила Горбачова в... рекламі Луї Віттона, посеред гламурних саквояжів, то відчула такий несподівано різкий удар під дих, що хотілось сісти і розревітись, як колись у 1984–му. Він не повинен був цього робити. Нехай — Тимошенко. Або хто завгодно інший. Але не Горбачов. Він мав лишатися тим, хто, не соромлячись, плакав і затуляв обличчя руками, побачивши зруйновані вщент Спітак і Степанакерт. (Дивна, до речі, гра долі: саме у Степанакерті почалися перші серйозні міжетнічні сутички з убивствами та зґвалтуваннями. Було це у 1987–му, а у 1988 році місто накрив землетрус магнітудою в 7 балів, що забрав 25 тисяч людських життів).

Кажу це до того, що інколи краще не бавитись сенсами, взятими з різних «опер». Кесарю — кесареве. Нині російська преса називає Горбачова «человеком, который хотел». Хотів як краще, а вийшло так, як вийшло. Хотів, але не зміг. Хоча невідомо, чого він хотів насправді. Я б залюбки поспілкувалась із ним, поговорила б «за життя», але... Не склалося. Шукала його через власні російські контакти, писала в прес–службу «Горбачов–фонду» — марно. А коли читала чужі інтерв’ю, то дивувалася: як можна було витратити стільки плівки і не спитати про головне? Говорити з такою (!) людиною про казна–які дрібниці?! Хоча, напевно, я дещо ідеалізую Михайла Горбачова.

Але у багатьох речах він був неперевершеним новатором. Він підняв руку на священну комуністичну корову — вперше. Він розвінчав ідолів минулого — вперше. Він розворушив осине гніздо старих маразматиків (і поплатився за це триденним ув’язненням на Форосі) — вперше. Він зумів сам піти з посади, не чекаючи, поки винесуть вперед ногами чи копнуть під зад. Він єдиний з радянських керманичів, хто отримав Нобелівську премію, і єдиний, хто отримав «Греммі» за озвучення музичної казки «Пєтя і вовк». Думаю, пошану він заслужив вже за те, що так багато робив, не озираючись на чийсь чужий (власне, неіснуючий) досвід.

А також за те, що багато хотів. Мати бажання — це ціле мистецтво, нині майже втрачене. Наведу мовою оригіналу фінал його інтерв’ю російській програмі «Вісті в суботу». «У Вас есть мечта, которую вы до сих пор не осуществили, Михаил Сергеевич?». — «Всегда хотелось лучшего. Я такой. Я — мечтатель».