Квітень, місяць перемін

Для того, аби краще зрозуміти, що відбувалося 23 квітня 1985 року, варто порівняти тодішні події з теперішнім часом. Сьогодні Янукович, прийшовши до влади, поміняв усе чиновництво на «своїх» людей протягом тижня–двох. Починаючи від секретаріату Президента (який став Адміністрацією) і завершуючи «губернаторами» (з якими, щоправда, справа затягнулась). Легальний статус обраного більшістю Президента дозволяє йому запроваджувати власні порядки. Оцього опертя на народну волю катастрофічно бракувало Генеральному секретарю КПРС Михайлові Горбачову 25 років тому. Приведений до влади комуністичною клікою, призначений на посаду кулуарно, Горбачов пречудово розумів: не догодить оточенню — роз­прощається з кріслом. І це ще в кращому випадку, як колись — Микита Хрущов... Але Горбачову було вкрай необхідно те, що необхідно й нині українським керівникам: своя власна більшість. «Коаліція» у могутньому і всевладному Політбюро, від якого залежала доля самого Горбачова і задуманих ним реформ.

Він не здасться без бою

23 квітня 1985 року Михайло Горбачов скликає пленум ЦК КПРС. Зважаючи на його наслідки, пленум стали називати пізніше «квітневим», і назва ця набула характеру термінологічного. Досить було сказати «квітневий пленум», й ставало зрозуміло, що йдеться про день, коли Горбачову вдалося струсонути стару кадрову колоду і викинути з неї пару–трійку найбільш одіозних тузів. Власне, процес розтягнувся на цілих три роки — тільки у 1988–му Генсек остаточно позбувся всіх, кого планував. Але на квітневому пленумі Горбачов дав старт своїй маленькій і поки що малопомітній революції. Ні про яку перебудову він тоді не згадував — це було б явно не на часі. Для початку Горбачову слід було розчистити простір для маневру. Звісно, незадоволені його діями були. Хоча, з іншого боку, для відставлених членів Політбюро у подібній ситуації не було нічого несподіваного: новий хазяїн Кремля робив те, що і його попередники, тобто формував зручну для нього команду.

Отже, позбувся Горбачов наступних компартійних товаришів: Григорія Романова (його також висували на посаду Генерального секретаря, тож суперник подібного штибу був геть недоречною фігурою), Миколи Тихонова, Віктора Гришина, Дінмухамеда Кунаєва, Гейдара Алієва, Володимира Долгих, Петра Демичева та Михайла Соломенцева. Замість них роль «свіжої крові» виконали Єгор Лігачов, Микола Рижков, Борис Єльцин, Олександр Яковлєв, Анатолій Лук’янов, Вадим Медведєв. Кожен із них вартий окремої поеми. Олександр Яковлєв, наприклад, був затятим антикомуністом і «запустив» у свій час недержавне телебачення (програма покійного Влада Лістьєва «Взгляд» завдячує своїм народженням його підтримці). Натомість відставлений Володимир Долгих (що живий і по цей день) лишився на старих позиціях і нині радить російській владі, як прикрасити портретами Сталіна Москву до Дня Перемоги. З усієї компанії поруч із Горбачовим вже чверть століття — Вадим Медведєв (працює в «Горбачов–фонді»), а от Анатолій Лук’янов зрадив свого «шефа» під час сумнозвісного ГКЧП, за що й провів півтора року в тюрмі «Матроська тишина».

Зібравши команду, в якій було чимало чвар, образ і взаємної критики (постать Єльцина ми не згадуємо зумисно — це завело б статтю у хащі новітньої російської історії, зі згадуванням усіх чисельних пленумів та засідань, на яких Єльцин то дорікав Горбачову надмірним впливом його дружини, то публічно каявся і просив пробачення), Генсек обережно розпочав свою перебудову. Зазвичай, згадуючи про події 25–річної давнини, говорять у першу чергу про гласність і помилування дисидентів, повернення Андрія Сахарова та «Дітей Арбата». Проте не варто забувати, що Горбачов взявся також «переробляти» радянську економіку. І оскільки він, здається, так і не продумав до кінця, що ж із нею варто робити, цей його «прокол», помножений на центробіжні тенденції в середині союзної держави, на ненависть до комуністичної влади (всі злочини якої висвітила гласність), врешті–решт і поховав «єдиний могутній» Радянський Союз.

Перебудова: економічний аспект

Отримавши у 1985 році Радянський Союз, Михайло Горбачов зіткнувся з тією ж проблемою, яка стоїть перед Україною зараз: грандіозним дефіцитом бюджету. Державну казну в середині 80–х геть виснажила гонка озброєнь, афганська війна і все, що так чи інакше стосувалось військової сфери. Додатковим ударом було падіння цін на нафту, через що Радянський Союз отримав значно менше валюти для імпорту, ніж це було зазвичай. Не варто також скидати з рахунків і Чорнобильську трагедію, котра вимагала зайвих витрат. Якщо нині зубожіння більшості населення супроводжує накопичення маси товарів, на які у пересічних громадян просто не вистачає коштів, то у СРСР було все навпаки: при достатньо високій купівельній спроможності людей спостерігався гострий дефіцит найнеобхідніших товарів, тобто попит значно випереджав пропозицію.

Горбачов намагався «лікувати» економіку, відмовившись від планового господарства, давши зелене світло кооперативному руху тощо. Однією з найбільших економічних помилок Михайла Горбачова була його затята боротьба з пиятикою. Він значно знизив показники смертності, оголосивши війну «зеленому змію», однак через згортання виноробної галузі держава не дорахувалась 20 мільярдів карбованців. Генсек намагався економити, прийняв довготермінову програму роззброєнь, яка мала добігти кінця у 2000 році. Затверджуючи цю програму, Горбачов навіть уявити не міг, що він не буде до міленіуму ані Генеральним секретарем ЦК КПРС, ані як президентом Радянського Союзу. Сталося неможливе: тоталітарна махина, яку, здавалось, ніщо не здатне похитнути, обвалилася лише за шість років, відлік яких пішов з буремної весни далекого 1985–го...

ВІХИ ПЕРЕБУДОВИ

1986 рік. У березні, виступаючи на заводі в місті Тольятті, Михайло Горбачов вперше вживає термін «перебудова». Того ж року змінюються головні редактори в низці провідних ЗМІ, періодичні видання починають друкувати заборонені раніше художні та документальні твори. Влада припиняє «глушити» ворожі голоси. Із тюрем і заслань повертаються політичні в’язні.

1987 рік. Виборча реформа — підсилюється вага Верховної Ради СРСР, яку відтепер обирає з’їзд народних депутатів, дві третини делегатів якого обирає населення.

1988 рік. Радянські війська залишають Афганістан, а Естонія організовує «Народний фронт» (наприкінці року в цій республіці вже звучать заклики до повного відділення від Радянського Союзу).

1989—1990 роки. У Москві проходить І з’їзд народних депутатів СРСР, на якому формується опозиційна до Горбачова «Міжрегіональна група». Під тиском її та радикального крила «перебудовників» наступного (1990–го) року Горбачов погоджується на скасування 6–ї статті Конституції, де йдеться про керівну роль КПРС. Тоді ж ухвалюється Закон СРСР «Про громадські об’єднання», який легалізує появу інших політичних партій, окрім комуністичної.

У 1990–му Російська Федерація (Верховну Раду якої очолює Борис Єльцин) проголошує державний суверенітет.

19 серпня 1991 року група комуністичних реваншистів на чолі з Язовим, Янаєвим, Пуго, Крючковим та Баклановим намагається відсторонити від влади Михайла Горбачова. Путч триває три дні, проте наслідком його стає вихід колишніх радянських республік зі складу СРСР. Радянський Союз припиняє своє існування...