Емма Андієвська: Я звикла жити у пустелі

До неї можна застосувати багато епітетів: жінка–епоха (про її насичене подіями життя можна писати роман чи знімати кіно), жінка–письменниця (Емма Андієвська написала 36 книжок), а ще художниця (намалювала понад 13 тисяч картин) і філософ (формує власні теорії — хаосу, круглого часу). Крім того, вона феєрично позитивна людина: очевидно, тому у свої 79 років пані Емма виглядає просто чудово. В Україну вона навідується ситуативно — коли добрі люди запросять. Каже, що не має часу й коштів — усі ресурси йдуть на творення у невеликій мюнхенській квартирі, де вона малює свої фантастичні картини, компонує дисонансні сонети й намагається дописати роман «Лабіринт».

Упродовж останнього візиту в Україну пані Емма мала досить публічних зустрічей, кілька з яких провела в Києві. І що вразило найбільше — на зустріч у книгарні «Є» прийшла переважно молодь і з захопленням слухала її вірші! Подібне я спостерігала на недавньому ювілейному вечорі Ліни Костенко. А на камерному вечорі в Музеї друкарства (подія була абсолютно позапланова, оскільки пані Емма несподівано затрималася в Україні через скасування авіаперельотів) письменниця вже більше розповідала про себе. Про те, як мати хотіла виховувати її у російськомовному середовищі, а шестирічна Емма, почувши у Вишгороді (куди її перевезли із Донецька за станом здоров’я) українську, відразу закохалася в цю мову і навіть змусила батьків віддати її в українську школу. Про те, як потрапила на Захід, що там пережила і як почала писати.

«Як ванічки прийшли, то почався ґвалт і грабунок»

— Як ми потрапили на Захід? Дуже просто. 1941 року КДБ ходив по Києву і ліквідовував тих, хто, як Довженко висловився, не мали досить чемайданів, щоб драпати в Алма–Ату. Мама інтуїтивно відчувала, що батько помре. Вона не була забобонна — це ж був радянський час, ми навіть у школі писали, що Бога нема, а я думала: «Холєра, звідкіля вони знають, що Бога нема?». Так от, мама дуже боялася і зажадала, щоб ми всі переїхали в центр Києва, щоб батько не ходив на околицю (Вишгорода. — Ред.). Ми переїхали, а ввечері батько все ж пішов до будинку, щоб забити його дошками — бо ж там лишилися всі пожитки. І по дорозі його поранили енкаведисти — розривною кулею в ногу, і він стік кров’ю. Казали, що він — німецький шпигун, але він німецькою не знав ні слова.

І коли під час війни було вже зрозуміло, що радянські війська займатимуть Київ, мама, міркуючи, що можуть знищити всю родину, в останню хвилину вирішила виїхати. Прийшли ми на вокзал: я, мій брат, мама — писана красуня, майбутній вітчим і приятель, а там стоїть один німецький солдат — маленький, худенький, як ниточка. Мама на мигах із ним щось з’ясувала, ми сіли у вагон і поїхали. А вранці совєтчики вже зайняли Київ. Те саме було, коли радянські війська підходили до Проскурова. Мама знайшла п’яного дядю Пєтю, вилила на нього відро води, і так ми виїхали з відступаючими німецькими колонами.

Уже в Берліні, на початку 1945 року, мама народила мою сестру. Тоді ще ванічки не прийшли, а як ванічки прийшли, то почався ґвалт і грабунок. Ми навіть носили леза, щоб кожної секунди можна було покінчити з собою, якщо вже нічого не можна було вдіяти. Якось я пішла з однією маминою приятелькою, гарною піаністкою Франчіч, і її дочкою до кербудихи (керівниця будинку. — Ред.). Ми заходимо, а там — 15—17 ванічок ґвалтують дочку цієї кербудихи — 21–річну жінку, яка рік тому народила сина. І нам кажуть: «Заходьте!». Ми зайшли, сіли, а я зметикувала, як утекти, вигадавши, що хтось стукає у двері, і — шасть! Заховалася за перший кут, а потім дременула до хати. Тим часом мама почала хвилюватися за мене, знайшла якогось радянського офіцера, що розмовляв українською, його прізвище було Березенко, і попросила допомогти знайти мене. Коли вони зайшли до кербудихи і все те побачили, то, як мама розповідала, офіцер почав тих солдат просто бити пістолетом по обличчю.

Моя мама мала надзвичайно світлу голову. Але зовсім не мала здатності до мов. До речі, здатність до мов не свідчить про інтелігентність. Я знаю одну ідіотку, яка непогано знає вісім мов, але краще би вона зовсім їх не знала — було б краще і для неї, і для оточуючих. Так от, у Німеччині брата відразу віддали до школи, а мене лише згодом повели до жіночої гімназії. Але там дівчата почали з мене сміятися, і я сказала, що в жіночу школу не піду. Тоді мене віддали до чоловічої гімназії — таке трапилося вперше, і з хлопцями мені велося легше. Німецьку я вивчила за півтора місяця. А коли провчилася десь два роки, у мене виявили хворобу: загнили два хребці. Мене прооперували і три роки я змушена була пролежати у гіпсі — від плечей і до колін.

«Мій «Золотий Христос» висить на віллі у Франческо Розі»

— Цей випадок схожий на історію Фріди Кало, яка також кілька років пролежала...

— Вона не так лежала! І вона мала кон’юнктуру, бо приймала Троцького, їй протегували певні кола. І якби не вони, то ніхто би не знав Фріду Кало.

— Ви тоді почали малювати?

— Я почала малювати у шість років — мені замовили ілюструвати Бокаччо.

— І хто ж зробив таке замовлення?

— Хтось побачив, що я дуже реалістично малюю. Пікассо казав так: «У вісім років я малював як Рафаель, але потребував 15 років, щоб розучитися». Мене ніколи не захоплювало реальне мистецтво, бо я мала свій світ і мені залежало на тому, щоб утілити свій світ. Мені рано почали являтися певні кадри, які мінялися як у калейдоскопі. А пізніше почали являтися цілі картини.

— Що змушує вас зосереджуватися на сонетах, які ви пишете останнім часом? Для української літератури це не надто популярний вид віршування.

— Тепер письменники втратили мистецтво писати. А в сонетах видно найбільші революції, і ці сонети мені просто вилітають. Я думаю, що кожна людина приходить на цей світ супергеніальною, тільки вона не завдає собі турботи нею стати, бо сьогодні — кіно, завтра — театр, потім — любов, а мистецтво вимагає всю людину.

— Що ви перше почали писати — вірші чи прозу?

— Я починала з поезії — у чотири роки написала перший вірш — і з малярства. Я багато малюю і дарую свої картини. У мене була одна історія. Ебергарт Гауф, який керував міжнародним баварським кінофестивалем у Мюнхені, якось на виставці побачив мої картини: великі, у рамках — маєток, гроб із музикою! (сміється). І з його ініціативи моєю картиною «Золотий Христос» преміювали Франческо Розі. Тепер вона висить на його віллі у Римі. Іншого разу Ебергарт посадив мене поряд із Джеральдін Чаплін на ланчі, де було 17 вибраних осіб. І Джеральдін так чарівно до мене посміхнулася і каже: «У вас також велика вілла?», а там сиділи люди, в яких були великі вілли і дуже великі вілли. «Так, — кажу, — дуже: 50 квадратних метрів». То я цілій вечір розповідала їй свої казки, а наостанок подарувала одну картину. Я дарую багато своїх картин. 100 картин передала в Чернівці для музею Емми Андієвської. Вони не мають приміщення, але час від часу їх виставляють.

— Коли я на вас дивлюся, то бачу чудову актрису. У вас ніколи не було бажання грати?

— Я ніколи не мала здібностей до акторства, бо актори повторюють, а я імпровізую. Але я звикла змалечку читати так, щоб мене зрозуміли: я читала для брата, для інших маленьких дітей. Але своїх ніколи не мала.

«У родині ніхто ніколи не писав — я виродок»

— Мета вашого візиту в Україну — творчі зустрічі чи, можливо, домовленості про друк книги, організацію виставки?

— Ні про що я не домовляюся. Українцям навіяли почуття меншовартості: мовляв, українці визнають українця лише коли його визнав Захід. Але мої картини на Заході ніхто не купує, хоча я маю цінителів. Цього разу я приїхала лише тому, що Григорій Гусейнов (головний редактор журналу «Кур’єр Кривбасу». — Ред.) фінансував мені подорож: ми, лауреати «Глодоського скарбу», виступаємо перед молоддю. І це для мене найбільше щастя. Україна — така надзвичайна! Я у захваті!

— Але водночас ви кажете, що кожного разу як приїздите сюди, вас шляк трафляє.

— Певно що так, бо це Україна, а розмовляють по–російськи. Це так якби я приїхала в Німеччину, а її представляли турки. Я кожну націю шаную на їхній території. Але якщо вони привласнюють право говорити за іншу територію, та ще й зверхньо, то я це сприймаю як образу.

— Ви багато хворіли і смерть просто переслідувала вас. Як ви це трактуєте?

— Думаю, все лише на щастя, якщо людина в кожній речі може побачити зворотний бік. Бо людина бачить тільки один бік, а це неправильно, чорне має біле і навпаки. Я багато працюю: думаю, кожній людині, яка затиснена часом і обставинами, все дається набагато швидше — час ущільнюється. Якось пізніше я прочитала в Кастанеди, що це можливо.

— На кожну людину щось впливає, щось її формує. Що впливало на вас? Чи були у вашому колі якісь творчі люди...

— Нікого не було! Не будо жодного творчого кола! І в родині ніхто ніколи не писав — я виродок.

— Але ж коли ви потрапили в Німеччину, то мали з кимось спілкуватися, з тією ж українською діаспорою.

— Я ні з ким не спілкувалася і не була в українській діаспорі, бо моя мама тяжіла до росіян. Вона хотіла виховати мене в російському дусі, щоб я була вищою расою. Звісно, кожна мати хоче кращого для своєї дитини. Але вона була, певно, ще тих запорозьких демократичних традицій — із родин Роздайбіди, Гордієнка, бо коли я наполягла на своєму, вона здалася. Це був мій вибір.

Я звикла жити в пустелі. Моїми дорадниками була світова література. У дев’ять років я міняла грамофонні голки на книжки, прочитала 12 томів енциклопедії російської літератури, а в 16 перечитала всіх філософів. І зараз читаю дуже багато — англійською, німецькою, українською, російською, французькою. Бо якщо письменник чи поет думає на лаврах спочивати, то лаври відразу такими колючками робляться, що він не витримає.

Мені досі ще все таке цікаве, як першого дня, коли я почала читати. Наприклад, я прочитала Прохаська «Порт Франківськ» — геніальна річ. Можна було би говорити і про інших, але я не люблю зайвини. У нас навіть добрі письменники і поети пишуть багато зайвини, тельбухів. Треба чистіше писати, зайве викидати, дбайливіше ставитися до слова.

«Перекинчиків в українській культурі занадто багато»

— Чи збираєтеся ви писати мемуари?

— У мене немає часу навіть закінчити «Лабіринт»! 30 сторінок я написала у 1981 році, а решта 470 — у голові! Усе життя я не мала умов, щоб творити. 38 років мусила працювати — на Заході праця, як у Чарлі Чапліна у фільмі «Нові часи», вела господарство, бо була одружена. У мене ніколи не було фінансової підтримки — я не вмію вишукувати меценатів, мене тільки ошукували, бо весь час я плачу–плачу.

— Із тих книг, що видані в Україні, ви не отримуєте роялті?

— «Піраміда» — єдине видавництво, де за передрук я отримала 200 доларів. Це унікальний випадок, бо я ні за що не отримувала грошей.

— Ви працювали з німецькими видавцями?

— Я могла писати німецькою, але я свистала на те. Я українка і видавала для України. Перекинчиків в українській культурі занадто багато.

— Поясність, будь ласка, метафору, яку ви використали в оповіданні, де Д. купив демона, і всі з того тішилися.

— У Сократа демон сидів Усередині й слухав його. Демон — це сила, яку дехто заряджує негативно, але це просто сила. Слабка людина сильнішу силу вважає страхіттям. Навіть у індусів добро і зло є таким залежно від того, яку силу ви маєте, тому що ви можете перетворювати добро на зло і навпаки.

— Чи може читацька аудиторія сприйняти ваші твори без підготовки?

— Може! Діти сприймають фантастично, бо вони не запрограмовані. А та, що не розуміє, — запрограмована. Кожна людина борониться від хаосу, який лякає. Хоча хаос — це досконалий порядок, але на таких великих площинах, що людям він здається хаосом.

— Ви казали, що не користуєтеся інтернетом, не маєте телевізора та радіо. Це свідома відмова від електронних засобів комунікації?

— Я не маю часу на них! А крім того, за інтернет треба платити, а я не маю чим. Я живу в самих боргах, бо ніякий чорт моїх картин не купує, а щороку я видаю по дві книжки.

— Хто видає десятитомник ваших творів?

— Перші три томи видані в Хмельницькому і Дрогобичі. Четвертий том видав Олександр Деко, який живе в Ізраїлі, — це перевидання роману «Герострати». Він вишукує твори, набирає їх, а я плачу. Щоб отримати це перевидання, треба писати до Деко, бо він видав лише 200 примірників, які розсилає до бібліотек. А в Україні мої книжки можна знайти у «Всесвіті» — у Олега Микитенка.

— У 2001 році вас номінували на Шевченківську премію. Чи цього разу з вами заводили розмову про висунення на цю нагороду?

— Я знала, що мені не дадуть Шевченківську премію, бо там сидять ті, які не хочуть допускати до корита. І тій людині, яка чотири роки мордувалася, щоб мені дали Шевченківську премію, я відразу сказала: не тратьте сили. Я пальцем ніколи не вдарю за будь–яку премію! n

ДОСЬЄ «УМ»

Емма Андієвська народилася 19 березня 1931 року в Сталіно (Донецьк). Батько був хіміком, мати — агрономом. У 1943 році її родина емігрувала до Німеччини. Працювала на радіо «Свобода». Закінчила Український вільний університет. Була заміжня, чоловік — письменник Іван Кошелівець. Має американське громадянство. Нагороди: лауреат літературної премії Фундації Тетяни та Омеляна Антоновичів за «Роман про людське призначення» (1984), кавалер ордена «За інтелектуальну відвагу» незалежного культурологічного часопису «Ї» (2002), премія «Глодоський скарб» (2009). У 2001 році номінувалася на Національну премію ім. Шевченка. Член Національної спілки письменників України, українського ПЕН–клубу та Професійного об’єднання художників Баварії.

Твори Емми Андієвської відрізняються яскравою авторською фантазією, глибокою філософією та тонкою іронією. Її прозу називають сюрреалістичною, а саму письменницю часто пов’язують із Нью–Йоркською групою, хоча вона заперечує свою приналежність до будь–яких кіл чи течій. Окремі її твори перекладено англійською, німецькою, польською мовами.