Свіча Вірменії

Керівництво нашої держави досі не визнало вірменський геноцид. Мовляв, «щоб не нашкодити україно–турецьким стосункам», які, утім, не є надто тісними. Вірменія, відповідно, не визнає українського Голодомору. Однак автор терміна «геноцид» Рафаїл Лемкін, який доводив до світової громадськості юридичне обґрунтування українського народовбивства, першим у ХХ столітті геноцидом назвав злочин проти вірмен. Він вважав, що безкарність і невизнання світовим співтовариством вірменського горя потягло за собою і український Голодомор, і єврейський Голокост.

95 років тому на теренах турецької імперії було винищено півтора мільйона мирних жителів. Опісля й саму пам’ять народу на його землях намагалися стерти — нищили історичні пам’ятки, монастирі, святині вірмен; палили книги і стародавні рукописи. Це був цілеспрямований акт знищення народу. На час злочину Вірменія була поділена навпіл: «російська» і «турецька». 1915 рік, розпал Першої світової війни, коли за вірменські землі зчепилися росіяни, турки і німці. Три імперії прагли живитися зі зручно розташованих та історично багатих територій першої у світі християнської держави. Османський уряд, до того ж, вважав вірмен на їхній власній землі «внутрішнім ворогом», бо підозрював у проросійських симпатіях...

Поділена країна

На Вірменію постійно хтось нападав — то греки з римлянами, то перси й араби, то турки. І от у другій половині XVII століття глава вірменської церкви — католікос Акоп IV Джугаєци (Джульфінський) вирушив із посольством у Західну Європу просити військової допомоги. Дорогою він помер, а один із членів посольства утрапив до Московії і, за твердженням тамтешніх літописців, від імені вірменських князів «просив Петра Першого про допомогу і звільнення від турецького і перського ярма». Петро пообіцяв посприяти.

З 1772 року Росія розпочинає свої військові походи в Закавказзя. Унаслідок першої війни з Персією до Росії у 1813 році приєднали частину вірменських земель. Після другої війни з Персією, 1828 року, до Росії перейшли ханства Єреванське і Нахічеванське, разом із містом Ечміадзіном. На Східну Вірменію була поширена адміністративна система Російської імперії. У березні 1828 року була утворена Вірменська губернія, у 1849 році створена губернія Єреванська. Західна Вірменія зі славетною горою Арарат залишалася в Османській імперії. Далі була Перша російсько–турецька війна, що завершилася у 1856–му. Росія була принижена: за паризьким договором, вона мала віддати Туреччині (за якою стояли Англія і Франція), зокрема, й частину вірменських земель. У 1877—1878 роках була Друга російсько–турецька війна. У її переддень до газети «Мшак» надійшов лист із міста Ван, що в Західній Вірменії. Там писалося, зокрема, таке: «Коли є небезпека війни між Росією і Туреччиною, турки, подібно до зраненого ведмедя, з люттю накидаються на вірмен». Війна лише погіршила становище вірмен.

Від 1878 року, коли був підписаний Берлінський трактат на її закінчення, проблема Західної Вірменії набула міжнародної дипломатичної ваги. На початку 1914–го турецький уряд під тиском європейських держав погодився здійснити реформи в Західній Вірменії: вірмени і мусульмани мали зрівнятися у правах. Європа призначила для контролю двох інспекторів–губернаторів — голландця і норвежця. Утім Перша світова війна звела реформи нанівець. Османська імперія вступила у війну на боці Німеччини — відповідно, проти Росії. Османи мріяли про «Великий Туран», куди ввійшли б Закавказзя, Північний Кавказ, Крим, Поволжя, Середня Азія. На ці ж землі претендувала Російська імперія, яка довгі роки воювала з Туреччиною, аби захопити Константинополь–Стамбул і створити величезну «православну імперію». Самі ж вірмени не надто прагли воювати за чужі інтереси й опинилися на різних фронтах. Вірмени «турецькі» були змушені воювати з вірменами «російськими».

Біженцям — арешт?

Вірмени «турецькі» повоювали недовго: майже всіх армійців турки розстріляли. Спершу, 24 квітня, арештували і знищили інтелігенцію — найвідоміших письменників, журналістів, лікарів, педагогів, юристів, священиків, митців. Потім винищували беззахисних жінок і дітей. Частину депортували в пустелю у Північній Сирії. Як свідчать історики, народовбивство чинили спеціалізовані «батальйони м’ясників» (переважно колишні тюремники), виконуючи накази Комітету союзу і прогресу Партії молодотурків. Не шкодували й турків, які переховували вірмен–сусідів. Щоб налаштувати «простих» турків проти вірмен, галасливі агітатори розносили чутки: то про тисячі лез, які гострили вірменські жінки, аби перерізати горло турецьким чоловікам, то про поклади гвинтівок і бомб у сховищах вірмен, які ті, мовляв, хочуть використати проти мирних турецьких громадян.

«Вірменські трагічні події 1915 року досить детально висвіт­лювали українські дореволюційні газети, — розповідає етнополітолог, співробітник Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса НАНУ Самвел Азізян. — Приміром, у харківській газеті «Ранок» (22 квітня 1915 р.) під заголовком «Переслідування вірмен» повідомляється, що «21 квітня 1915 р. у Константинополі тривають арешти вірмен». У київській газеті «Останні новини» (1 липня 1915 року), у статті «Біженці вірмени», читаємо про численних біженців з європейської частини Туреччини в Болгарію. Вірмени на території своєї історичної батьківщини, не чекаючи розправи турецької влади, організовували самооборону і давали відсіч турецьким військам. Так було в містах Західної Вірменії — Зейтуні, Муші, Сасуні, Вані. Зі старих українських газет ми дізнаємося про факти героїчного опору вірмен у місті Вані. У газеті «Ранок» (за вівторок 28 квітня 1915 р.) про це розповідається у статті «Повстання вірмен». Героїчна оборона Вана тривала майже місяць.

Однак вірменів–біженців із Туреччини не надто вітали на теренах Російської імперії, вважаючи їх за «шпигунів». «До втручання Католикоса всіх вірменів Геворга V вірмени–турецькопіддані в Росії зазнали арештів. У Росії вірмени, які дивом уціліли, опинилися на межі існування — ось реалії історії вірменського народу 1915—1917рр. Лише завдяки діяльності вірменських комітетів у Росії та вірменських колоніях Європи й Америки стало можливим забезпечення біженців», — пише експерт–аналітик Давід Давтян. Однак вірмен охоче приймали на Західній Україні, зокрема у Львові.

Діаспора волі

До літа 1916 року майже вся Західна Вірменія, завойована російською армією у Туреччини, була оголошена тимчасовим генерал–губернаторством Російської імперії. Утім у 1918 році на її руїнах постала незалежна Вірменська Республіка. Уряд Української Народної Республіки дозволив відбути воякам–вірменам до Вірменського війська. Влітку 1920–го десять країн Антанти з Вірменією та Туреччина підписали Севрський договір. За ним, вірменські етнічні землі (північно–східна Анатолія) передали Вірменській Республіці. Американський сенат не прийняв тоді пропозиції президента Вудро Вільсона встановити протекторат США над Вірменією. Тим часом нове керівництво Туреччини розпочало війну з Вірменією, і до листопада турки окупували дві третини її території. 29 листопада 1920–го у Вірменії проголосили владу більшовиків. Червоні підписали угоду з Туреччиною, за якою частина вірменських земель переходила до «радянської» Вірменії. За це Москва стала постачати Анкарі зброю, боєприпаси і золото.

«Радянська ідеологічна політика забороняла торкатися теми вірменської трагедії 1915 року, — розповідає етнополітолог Самвел Азізян. — Цей масштабний злочин свого часу не оцінила належно міжнародна спільнота, бо Республіка Вірменія втратила у 1923 році свою незалежність через входження до СРСР, отож перестала бути суб’єктом міжнародного права. Керівництво ж радянської країни, заворожене ідеєю «світової революції», не хотіло псувати відносини з революційною Туреччиною. У Вірменській РСР тих, хто намагався нагадувати про трагічні події 1915 року, запроторювали до в’язниць або психіатричних лікарень». Пан Азізян зазначає, що наприкінці 1960–х років, після численних студентських виступів центральна влада Радянського Союзу була змушена дозволити будівництво в Єревані меморіального комплексу жертвам Мец Егерн (Вірменського геноциду). Проте керівництво СРСР замовчувало геноцид аж до початку 90–х років і не робило жодних кроків для його міжнародного визнання.

Факт геноциду не хотіли визнавати і на Заході. Світлої пам’яті український історик–сходознавець Ярослав Дашкевич зазначав, що « Антанта і Росія помічали вірмен лише тоді, коли їм це було вигідно, в іншому ж разі сповідували політику невтручання». Туреччина у Другій світовій війні була союзником гітлерівської Німеччини, та, незважаючи на це, західноєвропейські політики на Потсдамській конференції у 1945 році не погодилися на повернення вірменських земель Вірменії. Збереження і донесення до світу пам’яті про геноцид та його наслідки стало, як у випадку інших геноцидів ХХ століття, справою самого постраждалого народу. Передусім — вірменської діаспори у вільних країнах. У 1987 році народовбивство вірмен визнала підкомісія ООН із прав людини. Тоді ж Європарламент прийняв рішення щодо кваліфікації подій 1915—17 років як геноциду вірменського народу. Врешті, у 1989 році, й Верховна рада Вірменської ССР ухвалила закон, яким засудила геноцид як злочин проти людства.

ДОВІДКА «УМ»

День пам’яті жертв геноциду вірмен відзначають щороку 24 квітня. Офіційно визнали геноцид вірмен 22 держави, серед яких — Канада, Франція, Італія, Швейцарія, Греція, Росія, Нідерланди, Польща, Литва, а також 37 штатів США та парламент Уельсу. Категорично не визнає геноцид Туреччина: таке визнання стало б, зокрема, згодою на повернення Вірменії її етнічних земель, свого часу «очищених» від представників вірменського етносу.

ЦИТАТА «УМ»

«Турки, допоки вони сильні, не мають причин визнавати геноцид вірмен. У світі ще не було такого, щоб злочинець добровільно, внаслідок докорів сумління, покаявся».

Ваагн Татрян, вірменський правознавець, соціолог, історик