Чиї мелодії лунають в українській кузні?

У гонитві за «європейськими стандартами» українські політики втратили орієнтири просування на шляху розбудови власної незалежної держави. До того ж постійна боротьба між ними за владу й посади, яка переросла у відкрито брутальну й брудну інформаційну війну, не дає можливості зробити ані кроку на цьому шляху. Натомість відбувається те, від чого застерігав геніальний Іван Франко: наша Батьківщина «готова знов опинитися в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії, або в ролі кролика, на якому різні прихильники вівісекції будуть доконувати своїх експериментів».

Голос крізь сотню років

У 1991 році втілилась у життя головна українська ідея — ідея державної незалежності, про яку упродовж сотень років мріяв український народ, а найкращі його сини й дочки для здійснення цієї мрії проливали свою кров і віддавали життя. Але ж чому роки Незалежності так і не принесли українському народові тієї світлої, всеохоплюючої і творчої радості, про яку мріяли наші батьки й діди–прадіди і на яку сподівалися Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Іван Франко, Степан Бандера? Чи не тому, що на самих початках розбудови незалежної України її керманичі взялися за роботу «не з того кінця», не врахувавши перестороги мудрих, світлочолих геніїв нації? І чи здатен нині хто–небудь із представників так званої політичної еліти почути їхні голоси, зокрема голос Івана Франка, що лунає крізь сотню років? Бо саме до них — тих, хто бере на себе відповідальність за країну, звертається український геній мислі зі словами: «...приходить велика доба, і горе нам, горе нашій нації, коли велика доба застане нас малими і неприготованими!».

Велика доба для нас розпочалася двадцять років тому, а ми й досі все ще почуваємось «малими і неприготованими». Чому? Пошукаймо відповідь в «Одвертому листі до галицької української молодежі», написаному Іваном Франком у 1905 році під враженням революції в Росії. Особливо велику роль, сподівався наш геніальний співвітчизник, ця революція повинна відіграти у визвольній боротьбі українського народу. Але її поразка в 1907 році, а потім жовтневий переворот 1917 року на цілих вісім десятиліть із лишком відсунули здійснення сподівань Івана Франка.

Характеризуючи добу, яка мала прийти після революції 1905 року на зміну царському режиму в Росії, Іван Франко зазначав: «Сей наступник — то не жоден таємний незнайомий... се буде лібералізм капіталістичного складу... Ось хто надасть фізіономію новому режимові Росії — капітал і інтелігенція».

Як бачимо, через вісімдесят років передбачення Івана Франка справдилося. Цей опис «фізіономії нового режиму» цілком підходить і для України, щоправда, «фізіономія» ця дуже вже спотворена гримасою зневаги до інтересів народу та жорстокості при розподілі капіталу й влади; інтелігенції ж залишається роль спостерігача, який може лише сподіватись на якісь зміни. Чи не тому маємо такий «перекіс», що після отримання незалежності не врахували важливого чинника, який у вигляді перестороги міститься в «Одвертому листі...»? Цей чинник хоча і стосується Росії, але впливає і впродовж певного періоду впливатиме на суспільні процеси в Україні. Іван Франко пише: «... Певна річ, російський лібералізм виявляє... небезпечні прикмети. Він сильно теоретичний і док­тринерський, а доктринери, навіть ліберальні, все і всюди бували найгіршими і найшкідливішими політиками. Доктрина — це формула, супроти якої уступають на задній план живі люди і живі інтереси... доктрина самодержавія й обрусенія дуже легко може подати собі руку з ліберальним доктринерством: вистачить замість самодержавної особи поставити самодержавну ідею... непорушності російського великодержавного становища і фундаментального... державного становища «русского», т. є. великоруського народу, — і маємо знов продовження дотеперішньої політики руйнування, визискування та оглуплювання окраїн для «добра» центра, маємо національний автократизм у ліберальнім і конституційнім плащі...».

Далі Іван Франко, зазначаючи, що «доктринерський автократизм стрічав... дійовий опір у Польщі, у Фінляндії, потроху в Литві», робить важливий висновок, який, зберігши свою слушність до теперішнього часу, дає можливість зрозуміти джерело багатьох наших проблем і шлях їх подолання: «Найменше такого опору знаходив собі автократичний док­тринаризм на Україні... головно тому, що велика часть світлих українців, вихована в тих самих ідеях автократичного доктринерства,... в душі признавала себе за походженням українцем руської нації в душі й явно дорожила й дорожить фантомом «великої, неподільної Росії». Перед українською інтелігенцією відкриється... величезна дійова задача — витворити... українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя... Ми мусимо навчитися чути себе українцями...».

Україна в ролі ковадла

Чи таке завдання було першочерговим для наших державників при закладанні основ нової України? Чи є воно пріоритетним нині? Ні, пріоритетом визначено матеріальний добробут. Нічого нового не придумавши, очільники держави перетягли гасла про добробут із радянського минулого в реальний час, «збагативши» їхній зміст «європейськими стандартами». Законодавство змушене ці гасла обслуговувати, а на формування єдиного культурного організму не вистачає вже ані часу, ані зусиль, хоча емоційних закликів до творення держави, єдності народу, щасливого майбутнього і т. п. більше ніж достатньо.

Ніяк не зрозуміють наші керманичі, що без досягнення високого рівня культури, без відчуття кожним громадянином України (незалежно від етнічної приналежності) в собі українського духу — частини тієї сили, яка творить націю і робить її цілісною, ми ніколи не зможемо побудувати міцну й заможну державу. Справжні державотворці будують свою роботу не на гаслах про добробут. Це — елементарна істина, яка чомусь є недосяжною для наших державних мужів. Чи не тому, що в основній своїй масі вони є представниками великого бізнесу? Тоді чи не час їх замінити на тих будівничих держави, які будуть спроможними виявити й утвердити справжні пріоритети нашого розвитку?

Ці пріоритети детально характеризує в багатьох своїх творах Іван Франко. Ось і в зверненні до галицької молоді він зазначає: «Без власних шкіл і без виробленої освітньої традиції, без перейнятого освітніми і народолюбними думками духовенства, без популярного і вищого письменства, ... без преси, яка могла б ясно держати і систематично боронити стяг національності..., без міцної опори в масах народу та інтелігенції навіть для тих немногих репрезентантів, що забажають вповні відповісти своїй національній і культурній задачі, наша Україна готова знов опинитися в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії...».

Що ж сьогодні можна сказати про нашу освіту, письменство, духовенство, засоби масової інформації та законотворців, які відповідали б своєму національному і культурному завданню? А сказати можна те, що всі зазначені складові українського суспільства є українськими частково, бо значна частина тих, хто оголосив себе будівничим української дер­жавності, визнає «себе за походженням українцем руської нації» та «дорожить фантомом великої, неподільної Росії». Ось чому в багатьох дер­жавних установах, у тому числі найвищих, навчальних закладах та громадських місцях звучить неукраїнська мова, освітянські програми з історичної науки й далі розробляють без урахування новітніх результатів вітчизняних та зарубіжних історичних досліджень і розвідок, а програми з літератури не містять поглибленого та детального вивчення творчого спадку українських геніїв слова й мислі, у книгарнях більше половини книг становить неукраїнська література — беззмістовна, а то й просто шкідлива для розуму й душі будь–якої людини. Стосовно нашого духовенства, то чи слід зазначати, якими думками воно керується, далеко не по–християнськи перерозподіляючи між собою землю, храми й паству? Дуже сумнівно, що ці думки є освітніми і народолюбними, як сподівався Іван Франко. Щодо засобів масової інформації, то на службі у фантома «великої, неподільної» перебуває половина преси (особливо центральної) та більшість каналів телебачення. Дехто з політиків закликає повернути Україні ядерну зброю для самозахисту від ворога, який начебто може вдертися на нашу територію, не розуміючи, що ворог на ймення «деградація» давно й ефективно діє на інформаційному фронті, а заклики до повернення собі ядерного статусу лише розпалюють цю війну. Стосовно ж «репрезентантів, що бажають уповні відповідати своїй національній і культурній задачі», то і тут є чимало проблем.

«Здобувайте знання, гартуйте волю...»

Що й казати, картина просування українського суспільства по шляху розбудови нашої держави не є втішною. Вона буде зовсім не втішною, якщо додати конкретні статистичні дані з показників захворюваності, смертності, злочинності та охарактеризувати в цілому стан економіки й соціальної сфери. Всі ці показники є результатом процесу нашого державотворення, системність та ефективність якого мала б забезпечити стратегія розвитку нашої держави з пріоритетами культурного, духовного розвитку народу й науки. Та якщо такої стратегії у нас нема, то якими ж можуть бути всі ті показники?

Слушними, сучасними й такими, що цілком можуть стосуватися представників нинішньої так званої політичної еліти, є слова, якими Іван Франко завершує своє звернення до галицької молоді: «Здобувайте знання, теоретичне і практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і статочних мужів, повних любові до свого народу і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною тихою працею. Таких мужів потребує кожда нація і кожда історична доба, а вдвоє сильніше буде їх потребувати велика історична доба, коли всій нашій Україні перший раз у її історичнім житті всміхнеться хоч трохи повна горожанська і політична свобода».

До цих слів можна лише додати: велика доба прийшла, громадянська й політична свобода Україні всміхнулась. Думається, вона всміхнулась не лише тій її частині, яка вимірює цінність життя статками та владою. А український народ чекає від своєї політичної еліти не популістських гасел, а реальної розбудови держави. Така робота буде результативною, коли в українській кузні працюватимуть дійсно українські ковалі, з–під молотів яких лунатимуть не чужі й фальшиві звуки, а справжні українські мелодії.

Любов ЧУБ,
економіст