Усі ми — мешканці Кучмівки

      Велике історичне відкриття вдалося зробити з розкладу руху поїздів Донецької залізниці. Журналісти однієї обласної луганської газети готували його для друку і раптом наштовхнулися ... Радісний зойк першовідкривачів вирвався далеко за стіни редакції і долетів до вух власного кореспондента «УМ». Довідавшись про причини радості колег, я притьмом кинувся до мапи. На чорній лінії, що символізує собою залізничну колію, за кілька сантиметрiв на північ від Попасної міцно приклеївся мініатюрний прямокутничок із до болю знайомою назвою: «Кучмівка». Луганщино! Ти маєш пишатися...

Катюша, що втекла з фестивалю

      Відкриття відкриттям, однак треба ще було зробити розвідку на місцевості, познайомитися з аборигенами. Попасна — це районний центр, дістатися до нього ще якось можна рейсовим автобусом. А от подорож від райцентру до Кучмівки є вельми проблематичною. Адже, згідно з тим самим «першоджерелом», сьогодні поїзд «Попасна — Комишоваха» тимчасово не ходить, а що ходить — невідомо. Та пощастило. Знайомі активісти обласного осередку однієї з партій (не буду вказувати якої саме, скажу лише, що опозиційної) розвозили по області свіжу пресу і погодилися доставити мене не лише до Попасної, а й до жаданої Кучмівки. Поїздка обіцяла бути дещо сумбурною, однак вибирати не доводилося.

      ...Не скажу, щоб розчарування було надто сильним, однак почути цілком передбачувану відповідь про те, що Кучмівка жодним чином не пов'язана з прізвищем нині діючого Президента, було не зовсім приємно. Не треба документально підтверджених даних — бодай на рівні повітової міфології. Донбас більш-менш масово почав заселятися у ХVIII столітті, i сьогодні чи не в кожному селі місцеві легенди починаються зі слів: «Коли Петро І повертався з Азовського походу...» Так то — давно померлий московський цар. А тут — живий і ще діючий Президент. Могли б і вигадати щось на кшталт «Коли молодий Кучма їхав уперше на Байконур...» Або «Повертаючися після першого запуску...» Невже в Попасній не шанують рідного гаранта?!. Утім я провокаційних питань не ставив. Експедиція була майже наукова і вимагала від дослідника дотримання політичного нейтралітету, щоб не перелякати співрозмовників.

      У мене слабкість до провінційних музеїв і до їхніх фанатично закоханих у свою справу працівників. А попаснянський музей до всього ще й прославився на всю Україну. По-перше, багатющою колекцією, яку зібрав його засновник Семен Петрович Іоффе, по-друге — безглуздою смертю Семена Петровича. П'ять років тому його вбили підлітки просто на приступках до місця роботи — заради колекції монет та орденів. Потім грабіжники спробували реалізувати вкрадене в найближчому кіоску, на чому й погоріли...

      Музей «мешкає» в ошатній двоповерховій будівлі. Біля входу стояли двоє чоловіків. Несподіваному відвідувачеві, та ще й з «мандатом» центральної газети, вони зраділи, особливо старший, Іван Божко (очевидно, нинішній директор — але я про їхні посади питати не став). Коли він водив мене залами, рефреном екскурсії були слова: «Ви приїжджайте, ми вам розкажемо». Мені було трохи соромно, що я не можу як слід проінспектувати розкішні колекції, однак і затримуватися не міг — на мене чекали в машині, бо, окрім Кучмівки, вона мала ще заїхати по дорозі в Кіровськ. Та й мета поїздки була іншою. Однак про музей варто трохи розповісти. Хоча б тому, що він сьогодні готується відзначити п'ятдесятилітній ювілей.

      Можу впевнено сказати, що такої концентрації екпонатів на одиницю площі мені бачити ще не доводилося. Іван Олександрович пишається тим, що музей, хоч і не носить такого титулу, є справді народним: більшість експонатів принесли сюди люди. Одна завучка передала до колекції навіть справжній рояль. У природознавчому залі мені сподобалися величезні кубла шершнів, у діаметрі з метр, якщо не більше.

      — Сусіда тут живе. Подарував це кубло і он те. Я подивився — думав, доведеться візком забирати. А воно — ось так, на руку покладеш. А це наша гордість — роги. Збирали довго, люди звідусіль несли. Кому треба — можемо дати напрокат.

      Роги, хоч колись і належали домашнім козам (і козлам), виглядають дійсно розкішно. Однак я відмовився брати їх в оренду. І ми перейшли до іншого залу.

      — Єдина в Україні фестивальна Катюша! — урочисто промовив Іван Божко. Я почав озиратися у пошуках бодай моделі гвардійського міномета, але виявилося, що йдеться не про бойову машину, а про ляльку. Велика така — обтягнутий легкою тканиною каркас, а на голові дивний п'ятисегментний різнокольоровий кокошник.

      — У 1985-му вона прилетіла до нас з Москви. Сама, на кульках, подолала відстань у 1100 кілометрів. Одна кулька луснула. А потім у селі Троїцьке зачепилася за дерево.

      — Це вона, як олімпійський Мішка, прилетіла, — здогадався я.

      — Ведмедиків так пускали, а ця, мабуть, сама вирвалася — під час Московського фестивалю молоді та студентів. Днiв за три-чотири приїхали за Катюшею з Москви. Та Семен Петрович був такий, що зачинив за собою двері — і жодний суд нічого вдіяти не зміг.

Німецька слобода без жодного німця

      Іван Олександрович і його молодший друг дещо розказали про Кучмівку. Якщо бути точним, село зветься Олександропілля. Кучмівка — це пункт зупинки на залізничній колії. До війни село називали Німецькою Колоною. Очевидно, від слова «колонія» — по Донбасу їх багато таких.

      — Я вважаю, що коли заселяли наш край сербами — їх не вистачило, тих сербів. Он у Привольному селили волохів. А тут, мабуть, німців. Справа в тому, що до появи Донецької залізниці, або, як її раніше звали, Єкатеринінської, тут було дуже мало населення. Коли в Попасній козаків розігнали, землю віддали поміщику Депрерадовичу (сербському полковнику, потім генералу — Авт.). От він і збирав німців навіть не по околицях — по ближніх і дальніх губерніях. Їздив, умовляв, обіцяв скасувати податі років на п'ять, на десять.

      — Тепер тут хтось із німців залишився?

      Володимир, інший мій співрозмовник, каже, що останній колоніст поїхав років із десять тому, однак не виключено, що один таки залишився.

      — Я не знаю його прізвища, тільки прізвисько пам'ятаю — Кабан. Він різником на бійні працював. Ви спитайте, його там усі знають.

      — А коли ж село перейменували?

      — Мабуть, уже Каганович, ще до війни... Чи після війни. А може, вже в шістдесяті.

      — Зрозуміло. Але чому — Кучмівка?

      Музейники розповіли ту ж версію, що й партійці: працював на дорозі шляховим обхідником чи то Кучма, чи то Кучмов (імені ніхто не пам'ятає, хоча всі достеменно знають, що гаранту він не родич). Цього Кучму (Кучмова) потім убили просто на рейках. Чи то до війни, чи то після, чи під час війни — фронт сюди докотився тільки в листопаді 41-го. А зупинку на ділянці, яку обходив шляховик, назвали на його честь — Кучмівкою. Як не прикро, ні на в'їзді до села, ні на павільйончику залізничної зупинки жодної вивіски зі словом «Кучмівка» не спостерігалося. Аби ніхто не запідозрив мене у фальсифікації, замість запланованого фото пропоную переглянути мапу «Луганська область. 1:200 000». Такі карти всіх областей України тепер можна купити в будь-якому книжковому магазині по всій Україні.

      На Камишоваху веде відносно пристойна асфальтована дорога. Не американський «хайвей», однак після подальшої подорожі до Кіровська із вдячністю згадуєш навіть кучмівську асфальтівку. Кілометрів за п'ять знайшли поворот на Олександропілля, і за залізничним переїздом цивілізація закінчилася. Зовсім трохи поблукавши по тамтешніх грунтівках, ми таки в'їхали в омріяне село. На самісінькій околиці стояв двоповерховий двопід'їзний наполовину зведений дім. Нам так принаймні здалося спочатку, оскільки поруч рівними рядами стояли бетонні блоки, лежала акуратно складена цегла. Однак скоро ми з'ясували, що в дечому помилилися: дім стояв наполовину зруйнованим.

Словом, Кучмівка та й усе

      Кучмівці — люди не лише цивілізовані, а ще й доброзичливі. Усі, до кого ми зверталися, охоче відгукувалися на наші прохання. Хоча й заперечували проти того, аби їхні імена з'явилися в газеті, — мало там що. Перша мешканка, яку ми зустріли, не дуже була обізнана з історією села, тому покликала чоловіка. Представнику сильної статі було що розповісти. От тільки зустрічі з Кабаном він не зміг влаштувати: «Шефери? Так вони давно поїхали».

      — Тут в основному живуть усі приєжжиє. До войни жили німецькі колоністи. У них сади були великі, землю обробляли. Сталін їх усіх у Казахстан убрав. А сюди начали люди подселяться. Ми приєхали з Кіровоградської області в 67-му...

      Судячи із зовнішнього вигляду, у 67-му його привезли немовлям.

      — Є десь у селі вказівник, що це саме Кучмівка?

      — Ну, там така остановочка... Желєзна дорога, як порядок наводять, цепляє желєзний трафарет. Но щас нема: от такі-от бандити кирпичами поодбивають...

      «Бандит» років дванадцяти на ім'я Артем стояв поруч і з цікавістю слухав, про що батько розмовляє з незнайомими дядьками.

      — А щось від тих німців у селі залишилося?

      — Розвалини тільки німецькі. На той вулиці була стара хата, контора. Розвалили. Клуб був — розвалили, вже немає. Магазин — он, по нашій улиці гараж желєзний, там увідітє. Оно отак будувалось. Довгий дім, на два хазяїна. Тут же кладовище. Возлє дороги валяються надгробки, на них висєчка, там «Ганс» чи «Франц»... Уже недавно ховали тітку, копали — кості викопали. Мундір німецький, пуговіци не сєрєбряні, но, главноє, не поіржавіли. Я попросив — у мене одна є, цифра «13» на нєй.

      Цвинтар у самісінькому центрі села напередодні Красної Горки сяяв чистотою. А уламки німецьких надгробків ми знайшли в бузкових заростях у кутку. І хоча написи готикою вже важко прочитати, від старого каменя повіяло іншою епохою, іншою культурою. Трохи пізніше дізналися від іншої кучмівчанки (на вигляд — місцева інтелігенція), що в далекому 1970-му в село приїжджали якісь німці, ходили по вулицях, вручали мешканцям значки. Навряд чи то були нащадки колоністів — у ті часи радянська влада більш-менш масово випускала зі своїх обійм хіба тільки євреїв. Швидше за все, то були колишні військовополонені. У Попасній можна побачити будинки «німецької» повоєнної архітектури, яких багато по містах, колись окупованих вермахтом.

      ...Останній будинок колоністів не вражав вишуканістю, однак можна повірити, що будували його представники іншої нації, бо в українських селах таких великих хат практично немає. Інших визначних історичних пам'яток не передбачалося, хіба що напівмертвий тік колишнього радгоспу та силосна башта. Лишалося познайомитися власне із Кучмівкою, тобто із пунктом зупинки на лінії Попасна — Комишоваха. А раптом залізниця вкотре пригвинтила на належному місці вивіску.

      Гуси в Кучмівці доволі агресивні. Кожне стадо вздовж вулиці виряджало проти мене своїх «бойовиків». Обійшлося без крові, хоча гусаки, здавалося, налаштовувалися рішуче. Відразу за селом бабця пасла корівок. Точніше, паслися вони самі, а стара в латаній-перелатаній одежині сиділа просто на дорозі, а до неї, як оте цуценя, ластився бичок. Побачивши незнайомця, він спершу дременув, однак на моє прохання погодився повторити всю сцену. І я зміг кілька разів клацнути фотоапаратом. Неподалік тліла чимала купа невідомої речовини, явно рослинного походження. Можливо, комбікорм або відходи від його виробництва. На капітально зруйнованій цегляній споруді (орієнтовно — в недалекому минулому трансформаторній підстанції) спеціально для таких випадків хтось намалював білою фарбою: «Не курить!». Але схоже, що тут уже давно ніхто не палить.

      Халабуду, яка «прикрашає» собою перон, станцією не можна назвати навіть із ввічливості (власне, перону тут теж жодного). У кращому разі — павільйон, хоча, де можна сховатися від дощу, якщо ви не надто гидливі. На стінах збереглися рештки метлахської плитки, але в основному їх «прикрашають» рукотворні написи кирилицею, не вельми оригінального змісту. Офіційно ось цим павільйоном Кучмівка і обмежується, однак селяни охоче називають себе кучмівцями. Олександропільці — це, мабуть, довго вимовляти. Повертаючись, я перекинувся парою речень із «пастушкою», «за життя». Жінка похвалила свою корову, яка дає 20 літрів молока щодня, а щодо життя...

      — Ну, добавили пенсії десять рублів, то хіба це гроші?..

      У негативному ставленні до соціально-економічного становища села кучмівці виявили дивовижну одностайність, хоча розмовляли ми з усіма поодинці. Перший абориген, отой, що переселився з Кіровоградщини, хоч і живе в селі, працює на Попаснянському вагоноремонтному заводі і непогано розбирається в кон'юнктурі.

      — Дуже погано забезпечують нас матеріалами. Читаєш, по телевізору дивишся: «Нужен порожняк! Нужен порожняк!». А такий завод, которий давал тринадцять із половиной тисяч вагонів у рік — з ремонта — стоїть. Он один міг всю Україну забезпечити.

      — А ще ж Конотоп є, — спробував я продемонструвати обізнаність у темі.

      — Ой, проти нашого це все мєлочі — Дарниця, Панютіне, Стрий... Там цехи на два конвеєри, а в нас на чотири. Січас лінію пустили — нові вагони дєлаєм: хребтова балка старая, остальне все цепляєм нове. На ці спрос пошов, но не хватає метала. Нєдєлю одробим — нєдєлю дома. То нема коліс, то нема підшипників...

      Вагоноремонтник запевняв, що саме в цей день на завод прибув міністр транспорту Кірпа: «Чоловік сорок із ним світа». Може, після високого візиту метал піде...

      — Ну а як ви взагалі тут живете? Газу, бачу, вам не провели...

      — Нема. Од вагоно-ремонтного протягти трубу — це два кілометри. А нам тянуть із Мирної Долини, Врубівки. Це ж поки Комишоваху газифіцирують, тоді вже до нас... Стидно. Президент Кучма! Збиралися чи письмо давать Президенту. Ну шо: Кучмовка — і така остановка, дороги до поїзда нема. Дивись — може, шо поможе. А потом — як ото знаєм, шо пишуть всє: «Разобраться на мєстах». Так на мєстах так розбираються...

      Після німців у Колоні розташувався радгосп «Забойщик», потім прийшло СТОВ «Колос». Плани були наполеонівські, навіть німців збиралися запрошувати у партнери. Та щось у СТОВа не залагодилося.

      — На даний момент, по-моєму, і етого «Колоса» немає, викупила його агрофірма «АВК»

      — Це яка, ота донецька?

      — Та ми самі не знаємо. Главноє, шо агротік вони викупили, ферму викупили, некоториє площаді земель...

      Отак настане час купівлі-продажу землі — чи розберуться кучмівці зі своїми паями?

      Виїжджали ми з села іншою вулицею. Кілька будинків, серед яких ще можна впізнати колишній клуб, школу (її закрили через брак учнів, а дітей возять у сусідню Комишоваху), які лякають порожніми вікнами. Милує око лише одна двоповерхова «хатинка», мабуть, помешкання місцевого «олігарха». Решта хат хоч і виглядають не такими вже й злиденними, однак якісь вони невеселі. Дарма кучмівці листа не написали своєму «однофамільцеві». А раптом у нього був би у той день гарний настрій...

Михайло БУБЛИК.

Луганська область.