Під знаком Бабай–тагу
Євген Коротких народився в Узбекистані. У передгір’ях Тянь–Шаню знайшли чималі поклади уранової руди; тут, у гірничому селищі, познайомилися його батьки. Тут він і народився 56 років тому.
— Потяг до мандрів у мене з дитинства. Там, де воно минуло, дуже красива місцевість, тож вивчати її почав років із восьми. У селищній бібліотеці було багато книг. Я захоплювався Жюлем Верном, Марком Твеном... Неподалік стояла гора Бабай–таг, і пацани часто хизувалися один перед одним, як вони на ту гору піднімалися і які краєвиди відкривалися їм з вершини. А мені так і не вдалося її підкорити. Досі жалкую.
Але родовище швидко вичерпалося. Мешканці селища готувалися до переїзду на нові «будови століття», а Євгену час підійшов визначатися із подальшою долею:
— Тицьнув пальцем у мапу, влучив у Луганськ. Приїхав — нецікаво. Аж тут якийсь автобус. На ньому дістався Красного Луча. Там сів ще на один автобус — потрапив на шахту. Треба повертатися, а лишився один карбованець. Що робити? Дивлюся — оголошення: прийом на навчання в гірниче ПТУ, безплатне харчування, проживання... Заходжу. «А можна у вас попоїсти?» — «Здавай документи, і будь ласка!» Йшов 1970 рік...
У Красному Лучі хлопці приблизно того ж віку, що й Євген Коротких, саме в той час створили клуб «Подвиг». Без ідеології, звичайно, тут не обійшлося, але й досвід юні учасники клубу отримували неоціненний: 15–16–річні підлітки самостійно відтворювали партизанські землянки й фронтові бліндажі.
Із часом, отримавши спеціальність електрослюсаря, Євген таки перебрався до обласного центру. Потяг до мандрів настільки посилився, що бригадир «Ліфтмонтажу» організував навколо себе турклуби. Ходив і пішки, і в лижні переходи (Урал, Алтай, Алатау), і на байдарках... У Євгена троє дітей, і коли вони підросли, почали ходити з ним.
— Дружина не заперечувала? — запитую Євгена.
— Реагувала спокійно, тому що сама — туристка. Ми на цьому ґрунті з нею й познайомилися. Уявіть, яке в нас було весілля. Ми з нею годині об 11–й, із рюкзаками і в штормівках, розписалися, о першій вилетіли на Кавказ, а вже ввечері десь на перевалі сиділи й пили шампанське...
«Готово! Вітрила розпустили...»
Розпад Радянського Союзу Євген Григорович сприйняв зі своєї, мандрівничої, точки зору: «Це ж море, нарешті, відкрилося! Треба скористатися...» — і, скооперувавшись із байдарочниками рідного клубу, почав будувати вітрильний катамаран.
Перший похід здійснив у далекому вже 1994–му, пройшовши під вітрилами — ще рядовим матросом і не на своєму судні — від Севастополя до Маріуполя.
— Чим була цікавою перша мандрівка, так це тим, що до нас ніхто не ходив на катамаранах уздовж берега. Нам навіть яхтсмени заздрили. Їм не дозволяють далеко відходити від порту, а ми йдемо через два моря — Чорне й Азовське.
Досвід давався нелегко, тому перший справжній міжнародний перехід вдалося здійснити аж у 2004–му. Тепер у Коротких був уже власноруч збудований катамаран. «Транспорт» вийшов неабиякий: корпуси (балони) катамарана Євгена Коротких зроблені з автомобільних камер; оболонкою слугує брезентовий рукав, який використовують для вентиляції тупикових шахтних виробок. Назвав своє створіння Євген Григорович «Бабай–таг». Який так і не встиг підкорити.
Заминка була за екіпажем: у потенційних матросів увесь час з’являлися ті чи інші нагальні проблеми. Утім один досвідчений моряк таки знайшовся — у не менш суходольному Стаханові. А ще двох «морячок» узяли — дівчата цілком освоїлися на судні.
Як оформлювалися документи на дозвіл виходу з Ялти і якими очима дивилися чиновники морського порту на «іграшковий» плавзасіб — окрема історія. Спортсмени місцевого яхт–клубу взагалі не вірили, що відважних мореплавців випустять у відкрите Чорне море. Коли відчайдухи вже покидали порт, їх проводжали сиренами.
Галушки в Синопі
— Погода була нормальною, і ми практично за дві доби дійшли до середини моря. Вирішили скупатися. Кинули мотузку про запас, другою прив’язувалися. Вода чиста, небо блакитне, штиль — а все одно якось лячно. Адже під тобою безодня, понад дві тисячі метрів глибина.
— А як ви дізналися, що стоїте саме на середині моря?
— У нас GPS–ка була, компаси. Для зв’язку — рація й мобільні телефони... Рятувальні жилети, газові плити. Були вудки, але рибу ми не ловили — не знали, як її ловлять у морі. Пізніше вже нам розповіли. Їли борщ, гречану кашу. Галушки. А на другій половині шляху налетів шторм. Ми дівчатам таке укриття зробили з брезенту. Вони отих хвиль і не побачили, а тому не дуже–то й перелякалися. А ми із Дімою Алтуховим упоралися вдвох з управлінням. Уранці шторм послабшав, і ми на його рештках до Туреччини допливли практично за півдоби. Але коли по GPS–ці побачили, що ось він, берег — замислилися. Чужа країна, як–от нас приймуть? Чи не арештують за порушення кордону? Ніч переночували в затоці, зранку пішли в Синоп. Я все оглядаюся: де прикордонники? Немає. Ось місто з’явилося — немає нікого. Ось порт, треба заходити, викликаю по рації порт–контроль — мовчать. Заходимо; бачимо: військове судно. Ну, думаю, все, схоплять — але ж припливли! Моряки подивилися на нас — і повернулися до своїх занять. Коли чую: «Гей, Україно, йди сюди!» — прапор–то в нас український. Підходимо, віддаємо швартови. «Хто, звідки?». Відповідаю, а потім сам запитую, де оформити візи. — «Ідеш у місто, знаходиш поліцейську дільницю — там і оформите». — «А хіба можна виходити в місто?» — «Чому ні?»
Поліцейських прихід українців не надто зацікавив. Але коли відмічалися в порту, почалася ейфорія.
— Турок, що реєстрував судно, питає: «На чому прийшли? Де ваш мотор?» — Немає мотора. «Вах! Мотор йок! Радари йок!! Туалет йок!!!» Містом чутка пішла... Тиждень там пробули — тільки про нас і говорили. Прибігають пацани: «Вах! Мотор йок!». Приходять старі: «Вах! Мотор йок!». Приїхав якийсь місцевий «крутий». Йому дверцята відчинили, він подивився, показав мені великий палець. Двері зачинили, поїхав. В усіх кофейнях про нас казали: «Крейзі!», тобто безумці.
Українських мандрівників приймали «на ура»: навіть годували безплатно, і катамаран відремонтували практично задарма — на будь–які спроби заплатити за послугу турки відповідали: «Ноу проблем!» Харчами на дорогу додому їх теж завантажили за «ноу проблем».
Найбільше раділи поверненню луганчан ялтинські яхтсмени. Сподівалися, тепер і їм буде дозволено виходити у відкрите море.
Дрова в морі
Останній раз у похід Євген Коротких вирушив у вересні 2008–го. Після того як у тому ж році разом зі знайомими росіянами відвідав Шахтарські острови в Охотському морі. Вражень набрався цілу купу (бачив білуг, хижих косаток, ведмедів; «нерпи — як у нас горобців»), але через затримку знову ледь не залишився без екіпажу — у друзів закінчувалися відпустки. Відгукнувся старий соратник Дмитро Алтухов; підключився харківський мандрівник Олексій Шматов; уже в Ялті підсів донеччанин Володимир Туман.
Узагалі–то капітан збирався йти через Атлантику — вважав, що новий його катамаран витримає іспит океаном. Завадили обставини, з морем не пов’язані. Та все одно: пройти п’ять морів — Азовське, Чорне, Мармурове, Егейське й Середземне — це для такого типу суден абсолютний рекорд.
Про перипетії переходу до Олександрії Єгипетської Євген Григорович багато й не розповідав. Так, десь американські військові моряки допомогли, десь в Егейському морі посварила берегова охорона Греції — надто близько до турецького берега розташовані грецькі острови. В Олександрії навіть довелося хабара давати розлюченому єгипетському поліцейському. Найцікавіше (і найжахливіше) трапилося на зворотному шляху.
— Коли ми дісталися Єгипту, цим хлопцям треба було їхати, а я вирішив зимувати, аби в наступному році йти в Атлантику. Тепер у мене був телефонний зв’язок з Україною, і от приходить повідомлення: мама захворіла, хоче мене бачити. І я вирішив пливти додому сам–один.
Два дні плавання тривали нормально, на третій почався шторм...
— Розумієте, вода в Середземному морі чиста, прозора. Але забагато в ній сміття. І не якихось там пляшок — контейнери плавають, стовбури, цілі дерева. Очевидно, на якийсь такий стовбур і напоровся. Десь за 150 кілометрів від турецького берега.
Пробитий був лише один із двох балонів катамарана. Можливо, якби не шторм, його можна було якось полагодити. А тут та половина, де був пошкоджений поплавок, занурилася у воду, і просто фізично не можна було ні заклеїти гуму, ані підкачати.
— Ви знаєте, коли я зв’язався з морем, мій атеїзм зазнав катастрофи. Цей випадок тільки додав мені віри в те, що без Бога нічого не обходиться. Чую по радіо — говорять англійською. Я кричу: «Want aid! («потребую допомоги!» — Ред.) — вони відключаються. Знаходжу їх на іншій хвилі, знову кричу — знову зникають. Пригадую, що по мапі в цьому квадраті взагалі ніякі морські шляхи не проходять. Від відчаю кричу: «Боже, поможи!» — і раптом чую, як хтось звертається до мене ламаною англійською. Називаю свої координати — і відчуваю, що він мене не розуміє. У відчаї волаю: «А можна російською?!» — «Ну, звичайно, можна». Виявилось, це судно Європейської асоціації стоматологів йшло з Карибів на Кіпр. Екіпаж інтернаціональний, але капітан, старпом і штурман були українцями.
Як не дивно, капітан зумів урятувати не тільки документи, а й фотоапарат, камеру і навіть ноутбук. Із фотографіями та фільмом про останню мандрівку.
— Мама, до речі, жива, дякувати Богу. А от катамаран... Я, коли піднявся на палубу й подивився вниз, відчуття було таке, наче зраджую старого друга. Питаю, що з ним буде — кажуть, якщо сам не затоне, отой англійський крейсер, що ви чули в ефірі, обов’язково його розстріляє.
— І ви знову готуєтеся до нових мандрівок?
— Аякже! Вже й нові дюралеві трубки купив...