Три тисячі рейхсмарок за нокаут

В Україні прийнято вважати, що вітчизняний професіональний бокс зародився 8 квітня 1992 року, коли було засновано Лігу професіонального боксу «Коламбус». Її очолив Михайло Зав’ялов, один із тренерів аматорської збірної СРСР, що розвалилася разом із Союзом.

Ідея з профі–боксом для України була не новою. Ще в роки перебудови, у 1989–му, до Києва приїздив канадський підприємець українського походження Лефель і пропонував керівництву Держкомспорту республіки створити спільну корпорацію, яка увійшла б у Північноамериканську лігу професіонального боксу. Було навіть придбано квитки для трьох наших боксерів, яких обрали для перегляду за океаном.

Але маємо всі підстави стверджувати, що історія професіонального боксу в Україні бере свій початок значно раніше — в листопаді 1943 року. На зорі Незалежності вітчизняний профі–бокс лише продовжив свій літопис, а започаткувала його... румунська окупаційна влада в Одесі. Ідеться про підписання 66 років тому першого професіонального договору за участю боксерів, заснування боксерського профі–клубу «Ринг», формат проведення поєдинків (10 раундів по 3 хвилини).

Угода, про яку дізналися 24 листопада 1943–го

Оперувати такими даними можемо завдяки «Одесской газєтє», від 24 листопада 1943 року, матеріал про укладення угоди на проведення боксерського поєдинку за міжнародними професіональними правилами між Олегом Загоруйченком та Юрієм Натоптаним. Згідно з контрактом, бій мав відбутися 9 грудня 1943 року в приміщенні одеського цирку. Кожен із боксерів за вихід на ринг отримував по 3 тис. рейхсмарок (в окупаційних карбованцях — 30 тис.), що навіть за умов гіпер­інфляції вважалося солідною платнею. Також віце–чемпіон СРСР 1941 року в середній вазі Загоруйченко зобов’язувався взяти на себе тренування найкращих майстрів «шкіряної рукавички» боксерського клубу «Вікторія» — аби гідно конкурувати з представниками інших двох одеських спортклубів, «Буг» (тренер Астремський) та «Атлетик» (Натоптаний).

Щодо двобою Загоруйченка і Натоптаного, то спортсмени у визначений час на ринг не вийшли. Річ у тім, що Юрій, готуючись до поєдинку, отримав травму в одному зі спарингів зі своїм братом Володимиром (пошкодив зв’язки ноги). Після обстеження виявилося, що на лікування й відновлення піде щонайменше місяць. Керівництво «Атлетика» на період реабілітації відсторонило Натоптаного від обов’язків тренера. У свою чергу, муніципальний відділ спорту, аби допомогти травмованому спортсмену, організував 21 грудня 1943 року благочинний турнір серед найсильніших боксерів Одеси, і виручені кошти пішли на лікування Юрія. Взяти участь у заході виявили бажання 17 боксерів окупованої Одеси.

Загоруйченко, замість запланованого двобою, 23 грудня легко виграв показовий матч. Після майстер–класу, проведеного віце–чемпіоном, одеська преса написала: «Публіка мала можливість спостерігати високий клас боксу, який демонстрував Олег Загоруйченко в сутичці з хорошими, технічними бійцями Піткевичем і Шкапіним. Не можна сказати, що він на рингу жалів своїх опонентів... Піткевич отримав низку різких коротких хуків, (…) у другому раунді побував у нокдауні й відмовився продовжувати бій. Бій зі Шкапіним був більш видовищним — він мужньо бився до третього раунду, і йому також чимало перепало. У третьому раунді він виглядав достатньо змученим, і рефері зупинив бій. Під час аплодисментів публіка скандувала: «Давайте третього». Сам же Загоруйченко, будучи впевненим у своїх силах, навіть жодного разу не присів під час перерви між раундами, а стояв у своєму куті».

Одужавши, Юрій Натоптаний усе ж зустрівся із Загоруйченком і програв. Бій відбувся 18 лютого 1944–го. На жаль, газета не повідомила, за якими правилами було проведено цей бій — професіональними чи аматорськими.

Хай там як, а саме день виходу статті в «Одєсской газєтє» — 24 листопада 1943 року — враховуючи деталі оголошеного контракту з сумами гонорару, можна вважати початком історії українського професіонального боксу. Адже доти напередодні всіх боїв за міжнародними профі–правилами бійці не підписували офіційних документів.

У багатьох може виникнути питання — чому саме 24 листопада 1943–го ми вважаємо днем народження профі–боксу в Україні? Адже зрозуміло, що договір про бій підписали раніше, і вже згодом опублікували в пресі. Проте нам не вдалося відшукати документи, які засвідчили б точну дату підписання угоди, тому відштовхуємося від дня її фіксації у ЗМІ. Такий метод відліку історичної події за відсутності інших документів є загальноприйнятим.

«Профаматори» в СРСР

У Радянському Союзі, як відомо, майже до самого його розпаду існував тільки аматорський спорт. Лише в 1989 році було створено Лігу професіонального боксу СРСР, а наступного року її перейменували у Федерацію...

Хоча, фактично, боксерські поєдинки в СРСР проводили і за професіональними правилами. Наприклад, нерідко союзні чемпіонати відбувалися за формулою 6 раундів по 3 хвилини, а в матчевих зустрічах дозволялися бої із 10 двохвилинних раундів. Не маючи офіційних контактів з іноземними любительськими школами боксу, радянські спортсмени та тренери створили, по суті, власну школу, орієнтуючись головним чином на перекладену літературу і використовуючи документальні кінофільми з боями боксерів–професіоналів, інтерпретуючи ці посібники в дусі любительського боксу. Декілька радянських боксерів виїздили за кордон із метою вивчити досвід тренувань професіоналів.

Однак сама організаційна структура боксу в СРСР юридично відповідала принципам аматорського боксу.

«Ринг» на румунські гроші

Після угоди між Натоптаним і Загоруйченком профі–бокс в окупованій німецькими та румунськими фашистами Одесі розвивався досить стрімко. Так, на початку 1944–го шляхом злиття двох клубів — муніципального «Атлетика» (розташовувався на Ланжеронівській, 26) та «Вікторії» — виник великий професіональний боксерський клуб «Ринг». Ініціаторами створення «Рингу» були комерсанти, що цікавилися боксом: панове Мавроматі, Літвак та Астров у такий спосіб намагалися збільшити статки. «Одєсская газєта» за 10 лютого 1944 року писала: «Відкриття клубу «Ринг» є великою подією у спортивному житті міста і стане початком серйозної постановки та подальшого розвитку боксу в Одесі».

Реорганізація боксерського руху стала можливою після того, як «профільні» чиновники Одеси запланували відкрити спортивний зал на тисячу місць із душовою та масажною кімнатами. Необхідні фінансові витрати взяв на себе Мавроматі. Згідно із задумом, у спортзалі мали намір щоденно проводити поєдинки шести пар боксерів–професіоналів.

Керівництво «Рингу» було румунським, що давало клубу можливість існувати безбідно, а спортсменам — тренуватися майже в ідеальних умовах, враховуючи окупаційні реалії. Президентом клубу став Мавроматі, а до правління увійшли примар міста К. Відрашку, комісар поліції Коптаренку, бізесмени Літвак та І. Астров. Адміністратором і відповідальним секретарем призначили Черкасова, тренером — Загоруйченка.

Їхніми зусиллями привели до належного стану ринг, закупили спортінвентар, відкрили школу спортсменів–професіоналів, аби вони підходили до боїв підготовленими до належного рівня (тобто румуни врахували помилки попередників, а також критику в пресі щодо проведення боїв відверто слабкими спортсменами).

На літній період планувалося орендувати Зелений театр в Олександріївському парку — поєдинки мали проходити і під відкритим небом. До участі в таких боях збиралися залучати відомих спортсменів із Німеччини, Румунії, інших країн, що входили в союз із нацистами. На одній із дач Аркадії мали намір облаштувати будинок відпочинку і табір для підготовчих зборів боксерів.

Бюджет клубу «Ринг», згідно зі статутом, вимірювався кількома десятками тисяч рейхс­марок, що давало можливість утримувати на постійній платні 12 боксерів. Зарплата кожного становила 800 марок плюс відсотки від проведених боїв. Боксери мали битися двічі на місяць і за кожен поєдинок, залежно від статусу, отримували від 500 до 3 тис. марок.

Клуб проіснував до квітня 1944 року (радянські війська взяли Одесу 10 квітня).

Двобої перед воєнними боями

Місцева преса напередодні боїв досить часто повідомляла, чи поєдинок проводиться за професіональними правилами, чи за любительськими. Товариських поєдинків за участю українців, заїжджих боксерів — румунів і німців та ін. — відбувалося дуже багато, але професійні слід вирізняти окремо.

Перший двобій між професіональними боксерами–легковаговиками в Одесі відбувся 3 березня 1944–го, про що повідомила газета «Молва». На кону стояло звання чемпіона міста, претенденти — Костянтин Прохорович і Павло Маринич. Що цікаво, організатором матчу виступив любительський клуб «Буг», а не професіональний «Ринг». На жаль, нам не вдалося встановити переможця цього поєдинку. Але пан Прохорович нині в інтерв’ю журналістам підтверджує, що його метою насамперед було заробити в таких матчах.

Зате відомий переможець бою за міжнародними профі–правилами (10 раундів по 3 хвилини), що відбувся 23 березня в Одеському цирку: один із найталановитіших бійців передвоєнного Союзу, українець Олег Загоруйченко, переміг нокаутом румуна Жана Буанце.

Володимир ГІНДА,
кандидат історичних наук

ДОЛЯ

Боксер, шпигун, емігрант

Олег Загоруйченко — віце–чемпіон передвоєнного Союзу — був кумиром радянської публіки. Суперники–іноземці вже під час війни називали його одним із найталановитіших боксерів світу у середній вазі.

Співачка Віра Лещенко (Бєлоусова), яка виступала в окупованій Одесі і згодом переїхала до Бухареста, спілкувалася з відомим боксером і потім згадувала: «Він (Загоруйченко) пішов на фронт, був контужений, потрапив у полон. Німці, дізнавшись, хто він, забрали з табору і привезли до Одеси. Там жив його батько. Ходили розмови, що в Одесі в Загоруйченка була чи то німецька розвідшкола, чи то він був пов’язаний із партизанами. У звільненій Одесі Загоруйченко не залишився — поїхав до Бухареста. І там трагічно загинув».

За деякими свідченнями, розвідувальна школа Загоруйченка була влаштована на базі боксерського клубу, а сам він значився лейтенантом німецької армії.