Воїн у мирі

Післязавтра минає 40 днів із часу відходу у кращий світ всесвітньо відомого вченого — історика, сходознавця і знаного громадського діяча Ярослава Дашкевича. Він запам’ятався витонченою, толерантною, багатогранно обдарованою людиною, яка зв’язала покоління будівничих Української Народної Республіки із сучасною Україною. Він походив із давнього шляхетського роду Корибутів, блискуче знав історію і водночас, на відміну від багатьох кабінетних учених, яскраво бачив перспективу нації, любив молодь і вмів захопити її світлим поглядом на майбутнє. Наукова й публіцистична спадщина, яку залишив по собі Дашкевич, є набутком, який може прирівнюватися до праці колективу кількох наукових інституцій. А його «ескізи» необхідних досліджень у багатьох галузях знань вартують вивчення в кількох окремих дослідницьких установах.

В усьому — майстер

Першу наукову працю Ярослав Дашкевич опублікував у 15 років. Це були карти до книги з економіки, яку перекладала його мати, відомий науковець та січовий стрілець Олена Степанів. «Ярослав Романович мав дуже чіткий, логічний склад мислення і в гуманітарних, і в точних науках, — розповідає завідувач науково–дослідного відділу історичних колекцій Львівської національної наукової бібліотеки України ім. Василя Стефаника Галина Сварник. — Його батьки були військовими, тож він добре розумівся на стратегії». Мав різні дивовижні здібності, які розвинув і в юності, і потім у концтаборі. Під час німецької окупації навчився шевського ремесла і пишався тим, як міг зашити і навіть пошити черевики.

Початкова медична освіта дозволила йому працювати в таборах завідувачем неврологічного відділення. Там було багато ув’язнених медиків високого рівня і взагалі відомих людей різних національностей, віросповідань, різного фаху, які ділилися з ним своїми вміннями. «Дашкевичу довірили комісувати психічно хворих, тобто звільняти їх на волю як невиліковних і не загрозливих для суспільства, — згадує голова Закарпатської крайової організації Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, народний депутат України 2–го скликання Іван Коршинський. — Завдячуючи тій своїй табірній посаді, доктор Дашкевич «комісував» чимало політв’язнів, які зовсім не страждали від психічних розладів». Згодом він завжди був консультантом і порадником із питань медицини для своїх близьких і знайомих.

Дашкевич писав про Україну і про інші народи, які населяли наші терени, через призму світової історії. На таборах і в засланні спілкувався з представниками поневолених народів. На думку учня Ярослава Дашкевича, співробітника Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України Ігоря Скочиляса, це зміцнило його переконання про толерантність, взаємопошану. Та й міжвоєнний Львів був великою поліетнічною, полірелігійною громадою — українці, поляки, євреї, татари, вірмени... І батьки Роман Дашкевич та Олена Степанів — були шляхетними, толерантними людьми з високою освітою. Як активіст дисидентського руху контактував із однодумцями по всій «імперії зла».

Творець середовищ

У його долі переплелися історії поколінь. «Ярослав Романович цікавився історією Карпатської України, за долю якої вболівав гімназистом у 1938—1939 роках. Василь Климпуш, один із керівників Гуцульської Республіки, рідний брат команданта «Карпатської Січі» Дмитра Климпуша перебував разом із нами в таборі «Спаськ» Карагандинської області Казахстану і чимало повідав майбутньому історику», — згадує Іван Коршинський. У табори 23–річний випускник Львівського університету потрапив «за батьків» — воїнів армії УНР. І згодом саме він у 1988 році, за свідченням історика Ігоря Гирича, в Інституті історії АН УРСР першим перевернув уявлення «українських радянських» учених про Михайла Грушевського: «стало ясно, що це історична хвилина, що доба домінації російської історичної схеми України завершується».

Він, як криголам, прокладав–відновлював цілі напрями української науки. У травні 1991–го започаткував щорічні міжнародні конференції «Історія релігій в Україні» у Львівському музеї історії релігій — створив середовище, що об’єднувало науковців зі всієї України — Сімферополя, Луганська, Чернігова, Донецька, Одеси — знавців християнства, юдаїзму, ісламу на теренах України. Тоді ж став натхненником і співорганізатором наукової конференції «Національно–визвольна боротьба 20—50–х років ХХ ст. в Україні». «Сканував» прогалини в науці. Скажімо, правдиве дослідження історії Компартії. Виховав із десяток кандидатів і докторів наук. «Він любив і вмів займатися з молоддю, на відміну від більшості науковців, що зосереджуються на власних монографіях–текстах, — згадує Ігор Скочиляс. — Усі його співробітники були молодими людьми 20—25 років. Гадаю, завдяки цьому йому вдалося створити той феномен, що нині зветься Львівською архео­графічною школою». «Ярослав Романович був чимось більшим, ніж просто людиною, яка передає свій багатющий досвід, — каже найактивніший послідовник Дашкевича у Києві історик Ярослав Федорук. — За двадцять років нашої співпраці, починаючи з 1990 року, він пробуджував у нас відповідальність перед історичним джерелом, безкомпромісність у правді та любов до України». Мирон Капраль, доктор історичних наук, зазначає, що Дашкевич «не терпів графоманів, міфотворців та непрофесіоналів від історії».

Зірка для Сходу

Вільно володів німецькою, польською, російською, знав вірменську, читав англійською, французькою, литовською, вірмено–кипчацькою, був обізнаний із китайською й арабською. У передмові до книги «Вірменія і Україна» Дашкевич писав, що цікавість до Сходу в нього — від матері. Олена Степанів в університетські роки у Відні слухала лекції відомих професорів–сходознавців. У концтаборі, де були представники понад 100 національностей, Ярослав Романович почав учити різні мови. Згодом досліджував міжнародні взаємини України, скажімо, зі Швецією, Польщею, Сирією, а також українців і національних громад: вірменської, караїмської, німецької, єврейської та інших. Підтримував сходознавчі ініціативи Омеляна Пріцака, засновника Інституту українських студій Гарвардського університету. 1943–го року 17–річним слухав у Львові його лекцію з циклу «Переломові моменти в історії України» та «Формація української нації», де чимало уваги приділено східним компонентам в етногенезі українців. Утім німецька влада заборонила такі лекції «меншовартісним». Коли після «табірних університетів» повернувся до Львова, виявилося, що в Академії наук УРСР не схвалювали сходознавство, підтримуючи його лише в Москві та Ленінграді. На початку 1960–х зав’язує контакти з поодинокими сходознавцями з різних міст України, а також із російськими, вірменськими, польськими, угорськими науковцями. З 1963–го надсилав свої статті у вигляді листів Омелянові Пріцаку, що мешкав тоді в Гамбурзі.

За словами Мирона Капраля, професор Дашкевич був одним із небагатьох у світі, хто міг читати вірмено–кипчацьку мову, яку успадкували українські вірмени в часи середньовіччя від літописних половців у кримських степах. 700–сторінковий збірник «Україна і Вірменія» охоплює його статті з історії вірмен у світі та в Україні — французькою, німецькою та англій­ською мовами. Два роки тому на зініційовану ним конференцію «Україна і Вірменія» приїхали провідні дослідники, чільники вірменістичних кафедр зі США, Канади, Франції, інших країн. «У довоєнний час у Львівському університеті була кафедра вірменістики. Ярослав Романович хотів не лише її відродити, а й створити при університеті ін­ститут сходо­знавства з відділенням вірменістики, — розповідає кандидат історичних наук Ірина Гаюк, найпослідовніша учениця Дашкевича у вірменістиці.

Останні 20 років Ярослав Романович активно досліджував юдаїку. Підтримував наукові зв’язки з дослідницькими інституціями у Петербурзі, Москві, Єрусалимі, США. Допомагав у відновленні синагог, у встановленні пам’ятних таблиць у Львові. Разом із Мейлахом Шейхетом створив Центр юдаїки у Львові, де досліджується, зокрема, співпраця українців та євреїв у державотворенні Західноукраїнської Народної Республіки. «То був мій наставник, — каже знаний єврейський діяч, директор Американсько–українського бюро з прав людини Мейлах Шейхет. — Він робив усе можливе, щоб українське суспільство розуміло спадщину українського єврейства як частину свого надбання, що ми є частиною України і наша історія є частиною української. Він був просто велетнем!»

ДОВІДКА «УМ»

Ярослав Дашкевич

Народився 13 грудня 1926 року у Львові. Походив зі шляхетської родини Корибут–Дашкевичів. Батько — Роман Дашкевич, генерал–хорунжий армії УНР, адвокат, керівник спортивно–патріотичних товариств у міжвоєнній Західній Україні. У 1943–му емігрував до Австрії. Мати — Олена Степанів, легендарна хорунжа УСС, четар УГА, учителька гімназії та діячка «Рідної школи» в міжвоєнне двадцятиліття, згодом доцент Львівського університету.

У 1944–му закінчив академічну гімназію, рік навчався у Львівському медичному інституті, вищу освіту здобув на філологічному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка за спеціальністю «Українська мова і література». У грудні 1949 р. Ярослава Дашкевича заарештувало МДБ, засуджений на 10 років позбавлення волі. Після звільнення у 1956 р. — часто залишався без роботи (за період до 1990 року — 13 років вимушеного безробіття). Був одружений із Людмилою Шереметьєвою–Дашкевич (1946—2005), відомою дисиденткою, соратницею В’ячеслава Чорновола.

Кандидатську дисертацію «Армянские колонии на Украине в источниках и литературе XV—XIX веков: (Историографический очерк)» довелося захищати в Інституті історії АН Вірменської РСР у Єревані у 1963 р. Дашкевич стає відомим у світі україністом, знавцем історії Сходу. У науковому доробку понад 1600 наукових праць з української історіографії, джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін, сходознавства, українсько–вірменських, українсько–турецьких, українсько–єврейських відносин тощо. У 1990 році очолив Львівське відділення Археографічної комісії АН України, на основі якої у 1992 р. було утворене Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського АН України. 1993 р. захистив докторську дисертацію. З 1995 р. викладав у Львівському державному університеті імені Івана Франка, в якому у 1998 році очолив кафедру сходознавства. У червні 2008 року перевіз прах свого батька з м. Куфштайн (Австрія) до Львова. Помер 25 лютого 2010 р. Похований на Личаківському кладовищі у Львові.