Фішка телеканалу «Культура» — архівний показ. (Колаж Наталії ШЕВЧЕНКО.)
Навіть у середовищі націонал–патріотичної інтелігенції, де актуальні розмови про відсоток питомо української культури на вітчизняному телебаченні, не всі знають про існування державного каналу «Культура». А цей мовник ось уже скоро п’ять років веде цілодобове мовлення. Правда — в сегменті не просто нішевих, а навіть дуже нішевих супутникових каналів. Утім ті, хто все ж таки знає про існування «Культури», не задоволені його наповненням. Мовляв, не сучасне, не актуальне, не модерне. Хоча запитай кого з критиків, коли і що вони дивилися по «Культурі» останній раз, відповіді, швидше за все, не буде.
Так, український державний канал «Культура» не відповідає сучасним вимогам до подачі інформації. Тут в ефірі, наприклад, телерозповіді про учасників війни виробництва облтелерадіокомпаній — п’ятирічної давнини (чи живі ще герої?), кількарічної давнини телеінтерв’ю про культуру і проект Василя Ілащука «Дорогами України». Канал неформатний, майже не створює власного продукту через брак коштів. Офіційний сайт «Культури», між іншим, із 2007 року не оновлювався, що саме по собі красномовно. А наповнення, власне, каналу складається переважно з архівів ще радянської доби. Значна частина їх — виробництва студії «Укртелефільм», на базі якого канал від самого початку будувався. Проте це не означає, що український державний канал «Культура» не цікавий і з нього не можна почерпнути ніякої інформації. Це як на нього дивитися. Тобто треба час від часу його, власне, дивитися, що автор цих рядків робить дедалі частіше.
Зайду здалеку. Насамперед, ще в січні цього року саме на каналі «Культура» почув оголошення про акцію «АнтиНЕК: ні цензурі!», в якій брали участь відомі українські митці і яка мала не аж такий великий, проте — досить серйозний резонанс. Принаймні ті, проти кого акція була спрямована, досі гикають. Оголошення це звучало і в ефірах інших, більш популярних каналів. Проте саме в цей час я з ознайомчою метою перемкнув телевізор на «Культуру» і почув у новинах актуальну інформацію. Що підтвердило: на «Культурі», яку дуже зручно критикувати, є не просто новини, а й можна часом почути та побачити щось актуальне. Наприклад, кілька тижнів тому в одному з випусків таких новин, що мають назву «Прайм–тайм культури», державний канал критикував бездарну державну культурну політику. Отже, є бажання працювати і наповнювати «Культуру» не лише архівами.
А чому б, між іншим, і не телевізійні архіви? Є, наприклад, російські канали «Ретро» та «Ностальгія», і в цьому ряду наша «Культура» — стовідсоткова ностальгія за часами, коли українське телебачення знімало телевізійне кіно на власному матеріалі, фіксувало на плівку і потім показувало популярні театральні вистави, зрештою, навіть опановувало формат, який сьогодні називається «міні–серіал».
Ми це могли. Чорно–білі українські телефільми 1970–х років варто подивитися хоча б із пізнавальною метою. Те ж саме — з телевиставами 1980–х. Лише на «Культурі» я можу побачити телевізійну двосерійну адаптацію «Для сімейного вогнища» Франка, «У «чорних лицарів» Дольд–Михайлика, одну з версій «Пригод бравого вояка Швейка» тощо. Аналогічні зразки, але не українського радянського, а російського радянського телебачення транслює та ж «Ностальгія» — канал, до речі, досить популярний у певних колах.
В ефірі української «Культури» показують записи і сучасніших вистав. І я впізнаю в акторах, котрі старанно грають на сцені, ті ж обличчя, які приїлися на плакатах, що рекламують їжу, та миготять в інших рекламних роликах. І мені (не сумніваюся, й іншим) більше до вподоби зразки власне акторського мистецтва — нехай навіть у стилі ретро. Не сперечаючись про смаки, констатуємо: пізнавальна складова контенту «культурного» державного мовника очевидна.
Слід згадати про інші спеціалізовані телепрограми про культуру на інших каналах, які були актуальнішими, проте не вижили через, власне, відсутність будь–яких архівів будь–якого відео будь–якої давнини. Насамперед це «Культурний фронт» Юрія Макарова. Він виходив у ефірі Першого Національного в досить зручний час, та згорнувся, як на мене, зовсім не через невиправдані претензії на аналітичну журналістику. З тих, хто робив проект, компетентним виявився хіба що сам Макаров та редактори, яких він привів із собою. Програми про проблеми культури не робляться, як на мене, за принципом талант–шоу чи політичних псевдодебатів у студії. Проблеми культури треба відчувати, як і контекст усього, що відбувається в культурі. До того ж Юрій Макаров та його команда свідомо уникали дискусійності. Тобто до розмови запрошували в студію лише тих, кого керівник проекту та його помічники вважали актуальними діячами культури. Та й відеовізитки гостей виглядали лише паспортними даними, а ілюстрацій до теми чергового випуску у вигляді сюжетів на задану тему не було взагалі. З одного боку, не дозволяв хронометраж, з іншого — формат у стилі «а поговорити».
Розмова, не підкріплена багажем архівних знань, загубила давній нічний проект каналу «1+1» «Остання барикада». Тріпотня «про взагалі» набридла під кінець самим ведучим. Недавній проект «Культ Сіті», що протримався на каналі «Сіті» зовсім недовго, навпаки — давав ілюстрації без підписів та пояснень. У випадку «Культурного фронту» були люди, котрі вміють говорити, нічим свої слова не ілюструючи, а «Культ Сіті» — можливість зняти відео лише для відеоряду, за принципом: «Знімай оце, крупним та загальним!», без внутрішньої потреби пояснити, що «оце» таке. Тому архіви «Культури» для мислячої людини не зовсім уже нудне видовище: без такого багажу знань навіть модерний «культурний» проект не потягнути.
Жанна МАЗИЦЬКА, гендиректор Держтелерадіокомпанії «Культура»:
— У нас на каналі працює колектив ентузіастів — близько 130 осіб. Ми намагаємося видавати глядачеві свіжу інформацію. Вважаю, що останнім часом підвищився рівень власної продукції. Зараз розміщуємо її у зручний для перегляду вечірній час. На телеканалі «Культура» можна почути Оксану Пахльовську, Михайла Наєнка і Мирослава Поповича, подивитися документалістику про Віру Холодну і Марію Капніст, багатьох інших видатних акторів, письменників, музикантів і художників. До речі, завдяки супутнику нас дивиться діаспора в Канаді та Німеччині.
Ми відкриті для співпраці зі сторонніми студіями. Приклад такої співпраці — «Золота колекція «Золотих воріт». І показ ретро–робіт робимо на основі угод, укладених із Мінкультом, окремими режисерами чи творчими колективами.
Ми реалісти і розуміємо, що грошей у держави на розвиток «Культури» завжди не вистачатиме. Тому націлені робити програми, які б були цікаві рекламодавцям або спонсорам. Погодьтеся, в академічно–культурологічний контекст дуже складно завести рекламу. Спочатку плануємо мати хоча б 20 відсотків такого наповнення, а далі розширюватимемо його до 50 відсотків.
Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>
Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>
Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>
Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>
Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>
У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>
