Мовою чи язиком, або Постколоніальний синдром

Постанова Конституційного Суду України від 4 лютого — черговий крок до задоволення невиправданих примх окремих педагогів, які ненастанно та демонстративно порушують мовний режим в україномовних школах, зневажають державну мову, утверджують у свідомості молодого покоління переконання у вторинності їхньої рідної мови, галасливо вимагають і так надто комфортних умов для розширення сфери впливу російської мови в навчальних закладах України, та й не тільки (преса, радіо, телебачення, сфера послуг та ін.). Мовна політика в Україні — одна з найгостріших соціально–духовних проблем, невирішення якої в найближчий час може призвести до повної втрати національної ідентичності українського народу.

Мовна політика Франції, Алжиру etc

А тепер дещо з власного життєвого досвіду стосовно цієї делікатної теми. Доля моя так склалася, що я народився у Франції, в сім’ї галицьких емігрантів, які виїхали ще у 1925 році на заробітки в чужі краї. У голодному та холодному 1946 році ми були репатрійовані в Україну, а це тисячі колишніх українських заробітчан, яких радянська влада повернула шляхом обману, облудливими розповідями представників радянського посольства про заможне життя в Україні. У газетах, зокрема україномовній «Батьківщині», створеній радянською владою в Парижі, були надруковані фотографії, що ілюстрували допомогу «нещасному» французькому народові — у шовкових мішках у порту Марсель вивантажували пшеницю, привезену з Одеси, яка на той час, як і вся Східна Україна, пухла з голоду.

Після тижневої поїздки вагонами–телятниками нас, що прибули кораблем із Марселя до Одеси, нарешті довезли до Ворошиловграда (нині — Луганськ), а звідти — у російськомовний Краснодон (батько був гірником). Звичайно, ніхто з нас не володів російською мовою. Зрештою, українською я також не надто вільно розмовляв, оскільки у Франції спілкувався переважно французькою та польською мовами. Тож моя мова була своєрідним суржиком трьох мов. Уже тоді я питав себе: а де ж та Україна, коли ніхто тут не розмовляє українською? І тоді я згадував французьку школу, в якій навчався у м. Ліберкур на півночі Франції, в якій обов’язково всі спілкувалися, навіть із дітьми численних емігрантів, тільки французькою. У випадку, коли вчитель чув нашу бесіду українською чи польською, неодмінно робив нам зауваження: «Parlez franсais!». Такий підхід утверджував у нашій свідомості те, що ми повинні поважати мову держави, в якій живемо. І все це сприймалось як належне й не викликало ні в кого ніяких протестів — будь–яка держава зобов’язана зміцнювати й захищати свої національні устої, серед яких національна державна мова є пріоритетною.

У 1966 році мені довелось впродовж місяця бути в Алжирі, який щойно здобув незалежність від тодішньої французької імперії. Мене прикро вражало, коли молоді алжирці спілкувались між собою французькою, а не національною — арабською мовою. Це якраз і є той постколоніальний синдром, коли автохтони, в силу тривалої імперської національної політики, відучені від рідної мови і віддають перевагу мові чужинця. Адже кожний загарбник передусім підпорядковував освіту, науку, всі сфери життя, а отже, національна мова зводилася зав­жди нанівець і залишалася лише для домашнього вжитку. На сьогодні в Алжирі освіта в усіх навчальних закладах різних рівнів (дошкільна, початкова, середня, вища) ведеться рідною мовою. Для цього у досить стислі терміни були підготовлені кадри, відповідні підручники, а отже, мовне питання зняли з порядку денного.

Аксіомою є постулат, що освіта у будь–якій країні повинна бути національною за духом і формою, інакше її державність буде постійно перебувати під загрозою.

Мовне питання у Франції — окрема розмова. Оскільки французьку націю формують, крім іммігрантів з різних країн світу, передусім автохтонні національні меншини (провансальці, бретонці, нормани, німці Ельзас–Лотарингії), то для їхніх дітей відкрито тільки початкові класи, де навчання ведеться рідною для дітей мовою. Середня та вища освіта — тільки загальнодержавною французькою. І ніхто, хто обрав Францію для постійного проживання, не чинить ніякого опору в мовному питанні, не «качає» свої сумнівні права. Французи різного етнічного походження свідомі того, що кожна країна, яка шанує свою національну самобутність, зобов’язана проводити жорстку мовну національну політику в усіх сферах людської діяльності. Чи щось подібне спостерігаємо в Україні? Сумнівно. Надто багато нашарувалось мовних проблем, і вони аж ніяк не вирішуються, а, навпаки, з кожним роком стають дедалі гострішими.

Недільні мовні школи

Наші емігранти покинули рідний край із різних причин та в різний час, усвідомлюючи, що їм потрібно буде приймати правила гри титульної нації, шанувати її національні традиції, водночас не забувати, а плекати свої національні звичаї і передусім — рідну мову, бодай на громадських засадах (земляцтва, товариства). Так було з нашими краянами й у Франції. Коли настав час після Другої світової війни повертатися після двадцятилітньої розлуки на рідну землю, мій батько, з початковою освітою, розшукав український буквар, розмножив його на ротапринті, орендував за кошти патріотичної організації УНФ (Український національний фронт) відповідне приміщення й навчав, як умів, нас, дорослих і дітей, читати та писати по–українськи. І все це за рахунок свого вихідного дня після важкої шахтарської праці. Саме ця «недільна» школа дала мені змогу швидше опанувати рідну мову, а відтак здобути в Україні середню та вищу освіту.

Отже, якщо та чи інша національна меншина в інших країнах бажає зберегти свою національну ідентичність в умовах проживання в чужій державі, то вона на власні, а не державні кошти організовує для молодого покоління суботні, недільні школи, літні табори відпочинку з відповідним навчанням рідною мовою. Якщо покинута ними дер­жава спроможна допомагати у поширенні своєї культури поза національними кордонами, то це тільки вітається. Середня освіта іншою, недержавною, мовою завжди буде провокувати не тільки зневагу до національних духовних традицій країни, а й постійні конфлікти на зразок: «На каком языке будем читать лекцию — на русском или на украинском?». Подібне можна також почути на захистах дисертацій в окремих спеціалізованих радах: «Есть предложение защиту диссертации проводить на русском языке. Кто за?». У Білорусі такого принизливого для українця питання вже не ставлять — вища освіта, тільки за окремими винятками на філологічних факультетах, повністю зрусифікована. Через нашу довготривалу недержавну, непослідовну мовну політику, недолугість і надмірну толерантність до шовіністично налаштованих громадян, нас може спіткати подібна доля. Тому заходи стосовно мовних проблем, які ухвалило попереднє керівництво Міністерства освіти і науки України, є на часі, й вони отримали схвалення громадськості.

Чому в Польщі не говорять про насильну полонізацію?

Зрештою, Україна витрачає непомірні державні кошти на підготовку кадрів для наших північних сусідів. Зневажливе ставлення окремих українських педагогів до рекомендаційних побажань Міністерства освіти й науки України щодо спілкування дітей та вчителів у позаурочний час у державних навчальних закладах державною мовою, трактування її як непрестижної, а звідси — відвертий глум, кепкування й небажання нею розмовляти та вивчати, веде до підриву авторитету держави в очах світової громадськості. Тож тепер зрозуміло, чому вчасно запроваджене тестування при вступі у вищі навчальні заклади, де тест з української мови є обов’язковим, викликало такий опір із боку представників п’ятої колони в Україні.

Виникає ще й таке питання: чи хоч в одній країні, де оселились наші краяни, є школи з українською мовою навчання на державні кошти — США, Канада, Аргентина, Бразилія, Франція, Німеччина, Польща і т. д.? Їх немає. До того ж відомо, що в Росії, де проживає кілька мільйонів українців, цілковито відсутні на сьогодні україномовні школи, зате в Україні, за даними адміністрації Президента, є аж 1199 шкіл із навчанням російською мовою! Тож про яку примусову українізацію може йти мова? Як завжди — все навпаки. Маємо суцільну русифікацію на всіх рівнях громадського життя на своїй рідній землі. Тому давно настав час по–справжньому, йдучи за світовим досвідом щодо збереження національних ознак держави, розпочати активнішу українізацію, передусім у царині освіти, без якої наше національне прийдешнє є сумнівним.

На завершення теми спілкування вчителів та учнів мені пригадується промовистий випадок, коли мене, випускника факультету іноземних мов університету, направили у російськомовну школу викладати англійську мову. Увійшовши в кабінет директора школи, етнічного українця, я почав розмову українською мовою і тут же почув: «Здесь русскоязычная школа, поэтому соблюдайте языковой режим!». Ці слова мені закарбувалися на все життя. Цікаво, чи хоч один директор україномовної школи в Україні зробив подібне зауваження російськомовному педагогу, який принципово не бажає спілкуватись поза уроками з учнями їхньою рідною мовою? Водночас зустрічаємо поодинокі похвальні випадки, коли етнічний росіянин чи громадянин України іншої національності бездоганно опановує українську мову й нею залюбки спілкується, чим викликає до себе тільки шану та повагу. Натомість численні наші «русскоязычные» манкурти, хохли–малороси з прізвищами на –ко, які відпливли від рідного берега і ніколи не припливуть до іншого, постійно галасливо кричать про насильну українізацію й порушення демократичних засад у мовній царині. О, свята простота! Чомусь у Росії ніхто не волає про насильну русифікацію, у Польщі — про полонізацію, у Німеччині — про германізацію тощо.

Напевно, дехто з читачів мене звинуватить у «буржуазному українському націоналізмі». Мене це зовсім не хвилює. Будь–який патріотично налаштований громадянин у кожній країні є націоналістом, і це явище позитивне. Я вимагаю лише пошани до моєї держави, до моєї материнської мови, культури та паритетності у справі мовної політики на рідній, а не чужій землі.

Володимир Матвіїшин,
доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри світової літератури
Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника