Перший гайдамака в Україні

Витягнути лідера гурту «Гайдамаки» на інтерв’ю було так само важко, як і знамениту ріпку із землі. Олександр зараз із головою в роботі над новим альбомом. Але все ж стараннями кішки та мишки Ярмола «витягнувся», хоч мало й не спізнився — затримав свіжий матеріал від акордеоніста. Наполеглива праця та цілеспрямовані амбіції зробили сьогодні «Гайдамаків» одним із найпопулярніших українських гуртів на заході: фестиваль Sziget, спільний проект із польською групою Voo Voo, турне у Канаді — найсвіжіші трофеї у списку їхніх перемог. Водночас «Гайдамаки» не зникають з інформаційного простору України.

«Табачник — це крок до Радянського Союзу»

— Недавно ви брали участь у дефіле Олесі Теліженко. Придивилися якісь речі на повсякдень?

— Наша участь у показі Теліженко — це «свій до свого по своє». А взагалі на гламур, модні тенденції, всі ці атрибути життя зірок ми дивимося з дистанції. Для формування нашого публічного іміджу в нас є піар–менеджер. А ми займаємося творчістю і свої перемоги здобуваємо на сцені.

— Свого часу Оксана Караванська шила сценічні костюми Руслани. З Олесею Теліженко у вас подібної домовленості немає?

— Якраз є. Вона вже давно шиє нам костюми. Ми з нею познайомилися кілька років тому на «Країні мрій», і коли група дозріла до справжнього шоу, то відразу звернулася до неї.

— Більше новин про «Гайдамаків» пов’язано з виступами за кордоном, аніж в Україні...

— Це те, чим більше цікавиться український журналіст. Головне не те, де ми граємо, а що ми граємо на сцені.

— Але ж ви не заперечите, що більше виступаєте за кордоном?

— Ні, не заперечу.

— Це схоже на свідому політику — ви хочете зайняти певну нішу там.

— Нам просто подобається перебувати на Заході. Це як із каламутної води потрапляти в чисту — у нас такий хаос у суспільстві. Звичайно, ми живемо тут і маємо тут певну місію, але коли потрапляємо кудись у Голландію чи Канаду, то просто там відпочиваємо. Навіть робота за кордоном — для нас відпочинок у порівняні з тим, якби ми сиділи і відпочивали в Україні.

— Як ви комунікуєте з іноземним слухачем. Адже ваші тексти україномовні?

— Спілкування відбувається на рівні мелодії мови, мелодії музики. Часом ми пробуємо співати англомовні тексти — відомі пісні в нашому аранжуванні, підбираємо пісні, що мають подібну ідею. Це своєрідний ключ до розуміння того, про що ми співаємо українською.

— Олександре, звідки у вас ця любов до українського? Тому що як не крути, покоління, народжені в Радянському Союзі, мають спотворену національну свідомість.

— До 12 років я жив у Чорнобилі, звідки родом моя мама, і часто приїжджав туди на канікули. Але прошу не плутати Чорнобиль і Прип’ять, відстань між якими — 14 кілометрів. Прип’ять було молодим містом енергетиків із сучасною архітектурою. А Чорнобиль — старе містечко на березі річки Прип’ять, там дуже приємно. Ось за цю приємність можна полюбити Україну. Хто виріс у таких місцях, той любитиме Україну, незважаючи на те, чому будуть навчати в школі.

Якщо ми вже згадали про школу, то я вважаю, що для дітей, наприклад Києва, дуже важливо, чого вчать у школі. Київ — це урбаністичний побут. Тут єдиний позитивний месидж дитина отримує через українську літературу, мистецтво, ментальність. Тому підхід учителів є важливим.

— І тому ви берете участь у акції «Зірки проти Табачника»?

— Я беру участь в акціях руху «Не будь байдужим», коли моя позиція збігається з їхньою. І це саме той випадок. Зараз у київських школах загрозлива ситуація, а в дніпропетровських чи харківських, думаю, ще гірша. Діти, які вчаться у цих школах, не будуть відчувати себе українцями, а заробітчанами, які їдуть туди, де більше платять. Треба було цю ситуацію змінювати давно — впровадити національну політику, визначитися з державним курсом. А з паном Табачником, мені здається, взагалі вся ця політика матиме ухил у бік русифікації. Це крок назад — до Радянського Союзу. Враховуючи, що Україна й так не попереду в рейтингу націй, які впливають на світову політику й культуру, будь–який крок назад може бути фатальним для нас.

Словник, вокзал, Європа

— Ви самі виховуєте свого сина. Яке це виховання чоловіка в чоловічій сім’ї — спартанське?

— Я його змушую думати. Дуже важливо, щоб він мав свою особисту думку — з нею жив і завжди старався робити те, що відповідає цій думці.

— У вас гарні блакитні очі. Це ознака поліщука?

— (Усміхається) Можливо, це такі поліські озера. Я в дитинстві багато дивився на воду і небо.

— Чи є у вас місце, куди завжди хочеться повертатися?

— Мабуть, це Чорнобиль.

— На гробки будете їхати?

— Обов’язково. Намагаюся їздити щороку, якщо немає концерту в цей день.

— Олександре, ви багато мандруєте. Куди б порадили українцям спрямувати свої стопи?

— Я порадив би українцям вивчити англійську, іспанську й польську мови і шукати за кордоном легальні роботи за контрактом. А студентам — їздити за обміном у європейські університети, повертатися й працювати тут.

— А ви давно англійську вивчили?

— Якось мене потягнуло мандрувати Європою з моїми скромними шкільними знаннями англійської. Це були 90–ті, коли тут не було що робити: я навчався в консерваторії і паралельно їздив на Захід. У Берліні мав друзів, тусувався там із французькими художниками–анархістами, а коли перетягнув туди теперішніх «Гайдамаків» — тоді це був «Актус» — ми виступали по пабах. Берлін — класне місто, одне з найкращих у Європі. Там багато артистів, інтелігентної публіки, відчувається свобода.

— Гайдамаки — синонім розбишак. У чому ви себе почуваєте розбишаками?

— Це відчуття всередині. Звісно, можемо зробити щось таке розбишацьке. Я трохи бунтував ще з дитинства — мені не хотілося ходити до школи, не подобалася система, яку не я придумав. Але всі казали, що школу треба закінчити, що треба вчитися добре, хоч я й так гарно вчився: у мене були класні математичні здібності, які кудись поділися. А зараз син мені каже те ж саме, що і я в дитинстві. І тепер уже я наполягаю, що освіта це важливо, якщо він хоче чогось досягти. Він це розуміє і старається.

«Вокаліст No Smoking Orchestra сказав: «Гайдамаки» — це гурт, якому нічого не бракує»

— Ви періодично спілкуєтеся з Еміром Кустуріцею — їздили до нього в гості в Кустендорф, виступали з його бендом на «Балканфесті»…

— Я спілкуюся з Нелле, вокалістом No Smoking Orchestra, а з Еміром знайомий на рівні кількох розмов. З Нелле ми познайомилися випадково, коли No Smoking Orchestra вперше приїхав у Київ: звичайно, ми тоді передивилися всі фільми Кустуріци, знали про групу. У нас був знайомий сербський акордеоніст Мілош, який грав у югославському ресторані на Подолі. Він подзвонив нам і сказав, що там буде No Smoking Orchestra і він може нас познайомити. Я прийшов туди з Іваном (Леньо. — Ред.), прихопивши диски — «Гайдамаки», «Богуслав», «Перверзія». Ми пили ракію, і хлопці жартували з нашої музики: «А, це українці, які хочуть буди ямайцями! Ні, це українці, які хочуть бути балканцями!». А потім Нелле забрав диски і сказав, що всю зиму слухав їх у машині. Він був у захваті від нашої музики, і так ми почали листуватися. Згодом Нелле запросив «Гайдамаків» на фестиваль Еміра Кустуріци в Сербії. Нам цікаво з ними спілкуватися: ми маємо подібні погляди на життя, крім того, вони старші, й цікаво користати їхній досвід. Колись ми станемо такими, як вони, і будемо займати більше місця на сцені.

— Чого саме ви хочете досягти?

— Популярності, як у Metallica або Rammstein.

— І яким чином збираєтеся це зробити?

— Як казав Нелле: «Гайдамаки» — це гурт, якому нічого не бракує. А чи вам світить успіх — залежить від зірок».

— Але кожна з перерахованих вами груп творила власну течію, чим ви збираєтеся взяти західну публіку?

— «Гайдамаки» грають козацький рок — напрям, який ми скристалізували. Він відповідає козацькому стилю, мистецтву, бою, взагалі, всьому, з чим асоціюється слово «козак».

— Думаю, вам доведеться переборювати на Заході стереотип, де слово «козак» асоціюється з Росією.

— Так, є така невеличка проблемка. Ми пояснюємо, що ні, козак — це українець, і саме поняття пішло з України, а потім трансформувалося.

— Чи бачите ви для себе конкурентів в Україні?

— На жаль, ні. Ми бачимо в Україні багато талановитих музикантів, але всі вони займають іншу позицію, якщо говорити про наш стиль. Коли ж говорити про конкурентів, то це може бути «Здоб ши Здуб», але вони не з України.

— Чи у вас не виникало бажання зробити із No Smoking Orchestra спільний проект, концерт, альбом?

— У нас виникало. А вони як старші люди кажуть: «Ви все організуйте, і ми візьмемо участь». Але поки ми зайняті іншими справами, тому це тільки красива ідея.

— І чим же ви зараз зайняті?

— Записом нового альбому. Він буде вражаючим — може, не таким несподіваним для тих, хто слухає нас на концертах, але однозначно відрізнятиметься від усіх попередніх. Це буде дуже важкий альбом за рахунок ритм–секції — барабанів, гітари і бас–гітари. Більше розкажу, коли матеріал буде вже готовий.

ДОСЬЄ «УМ»

Олександр Ярмола

Народився 8 квітня 1966 року в Чорнобилі. Школу закінчував у Києві. Служив у армії. Учився в музичному училищі й Національній музичній академії ім. Чайковського, клас оперного співу Костянтина Огнєвого. Про оперне минуле Олександр каже, що це була випадковість: просто хлопцю, який голосно кричав, порадили повчитися співу, у консерваторії ж його баритон викладачам сподобався.

Має боксерський досвід. Любить рибалити і кататися з 12–річним сином Пилипом на велосипедах. Має наречену, яка у закордонних поїздках розвиває Ярмолу походами в музеї. Сам же перший гайдамака в Україні надає перевагу андеґраундним клубам. Віруючий, себе називає християнином, також цікавиться дохристиянською релігією праукраїнців та індуїзмом.