ДОСІ АКТУАЛЬНО

01.04.2010

Давненько вже не бачила

Синка свого мати, —

З того часу, як обрали

Його в депутати.

Лиш по радіо чувала

Його голосочок.

Як сердечно піклувався

Про народ синочок!

Ну так уже побивався,

Так гарно балакав,

Що аж носом підшморгував,

Замало не плакав.

Та й подумала старенька,

Сидячи в куточку:

— Це ж узавтра сорок років

Сповниться синочку,

А від нього — ні словечка,

Мабуть, несвободний.

Як же там він поживає,

Страждалець народний?

Взяла мати кошолочку

Свою невеличку,

Подибала на станцію,

Сіла в електричку

І тримала кошолочку

Мало не зубами:

Везла сину картопельку

Й торбинку з грибами.

Поблукавши по столиці

Години чотири,

Знайшла таки рідненького,

Дійшла до квартири.

Надавила на кнопочку —

Задзенькав дзвіночок,

І з’явився на порозі

Коханий синочок.

Поправляє окуляри,

Дивиться химерно.

— Ви, гражданочка, ошиблись

Етажом, навєрно...

— Ти смієшся чи жартуєш? —

Розгубилась мати.

— А що ж ви так нарядились,

Що вас не пізнати? —

У приймальні на вішалці —

Наче на вітрині:

Шуби, куртки та дублянки

Чорні, жовті, сині.

За прозорими дверима

Тісними рядами

Сидять ситі, гордовиті

Мужчини і дами.

Нахилився син до мами,

Погладив по спині.

— У чому це ваша куртка?

У крейді чи в глині?

— Та яка ж це, сину, куртка,

Як це кацавейка.

У пожарника купила,

В кривого Омелька.

Її вішати не треба,

Бо то лишній клопіт.

Цупка така, що поставиш

Та й стоїть, як чобіт.

— А як це ви узулися?

Що це за резина?

Ні підметок, ні підборів,

Наче у грузина...

— Та це сусід знайшов якось

Камеру у клуні,

Дістав клею та й, спасибі,

Зробив мені чуні.

Прости, синку, що у мене

Наряд нехороший.

Давно живу без пенсії,

Не приносять грошей...

Син бурмоче: — Та ви ж знали

В мене день рождєння,

А ви отак явилися

Без предупреждєння. —

Мати тягне із кошолки

Торбинку з грибами.

— Оце ж тобі подарунок,

Гостинець від мами.

Прости мені, голубчику,

Така в тебе мати,

Що ти її соромишся

Гостям показати.

А то ж, либонь, такі самі,

Як ти, депутати.

Я ж із ними не збираюсь

В чунях танцювати.

Ото ж такі красавчики

І такі красуні

Одягли нас в кацавейки

І взули у чуні.

Звели, синку, щоб на кухні

Дали мені чаю.

Я трішечки відпочину

Та й пошкандибаю.

Нехай собі веселяться

Гості благородні

Та нікому хай не брешуть,

Що вони народні.

Павло Глазовий
  • Одеса Жванецького

    Колись Михайло Жванецький писав: «Письменників в Одесі багато, тому що нічого не потрібно вигадувати. Щоб написати оповідання, треба відкривати вікно — і записувати». Скориставшись цією порадою, відкривши вікно в одеському дворику тепер, швидше, станеш хуліганом, ніж письменником. Змінився час — змінились люди... Що сталося з Одесою? Чому сьогодні вона зовсім не схожа на те «досить гарне місто на нашому Півдні та чиїйсь Півночі», про яке писав і пише Михайло Михайлович? «Одеса тут більше не живе», — як завжди влучно підмітив сатирик. Так, одесити, про яких він писав, роз’їхалися по світу. Але залишилися вулиці, будинки та навіть установи, де бували персонажі Жванецького, де виріс і загострив перо він сам. >>

  • Гумор як робота

    Ідея зробити першоквітневе інтерв’ю з Анатолієм Литвиновим, найкращим читцем гумору в 70—90–ті роки (хто не пам’ятає його хіт «Як ми з кумом вареники варили» і взагалі весь кумівський цикл Павла Глазового), була майже концептуальною: так набив оскомину сучасний гумор із жартами нижче пояса. Але втілити цю ідею в життя виявилося не так просто. Анатолій Васильович, якому зараз 73 роки, переніс інсульт і з дому не виходить. «Що ви вигадуєте? Навіщо вам моє інтерв’ю, я вже в минулому, питайте тих, хто крутиться по телевізору». І все ж, відірвавшись від спільного з онуком перегляду мультиків, Анатолій Васильович поспілкувався з журналістом «УМ» по телефону: згадав часи Глазового і Шарварка, розповів, як починаючи з 1 квітня 10 днів підряд з переаншлагами в палаці «Україна» проходив фестиваль гумору «Вишневі усмішки», як міністр культури СРСР Демичев захистив їх перед українським Мінкультом. «А ви не знаєте, чого учора не було Ані Безулик?» — раптом перескочив з однієї теми на іншу артист. «Кажуть, ніби закінчився контракт із телеканалом», — відповідаю. «Отак скоро усе закінчиться, — невдоволено буркоче Литвинов. — Я газет не читаю, дивлюсь новини по телевізору, «Велику політику». Я не дуже люблю цього Савіка Шустера, а програма Ані Безулик мені сподобалась, і я здивувався, коли вона не вийшла, подумав, що це вже «пєрвиє звоночкі».

    Насправді, крім розмови, це ще й був невеликий концерт для одного слухача — Анатолій Литвинов по пам’яті розповів кілька довжелезних гуморесок Павла Глазового і більше того — фрагменти виступів болгарською і сербською мовами. Так дивно було чути цей знайомий із дитинства голос, інтонації, акторську майстерність, і так шкода, що «сучасний телевізор» не показує українську естрадну класику бодай інколи. >>

  • Не до жартів

    1 та 2 квітня в Одесі традиційно проведуть «Гуморину–2010». А ще не так давно День сміху, який уже давно став візитною карткою міста, був під загрозою зриву. Проти проведення свята виступили православні одесити, адже цьогоріч 1 квітня припадає на Чистий Четвер Страсної Седмиці, — цього дня масові гуляння просто неприпустимі. 28 березня кілька сотень людей пройшлися вулицями міста, щоб висловити свій протест. >>

  • Здрастуй, Маріє–брехухо

    1 квітня — брехня всесвітня! Ось і настав цей єдиний неповторний у році день, коли можна безбоязно пожартувати над власною дружиною, начальником чи просто хорошим другом. Як показують соцопитування, більше 70 відсотків людей збираються 1 квітня розіграти кого–небудь зі своїх знайомих. Причому, згідно з соціологічними дослідженнями, більше всього каверз слід очікувати від студентів і бізнесменів. А все–таки, що примушує людей, навіть позбавлених почуття гумору, неодмінно жартувати саме цього дня? Коли зародилася ця традиція? >>

  • Сміх та й годі

    Завтра Одеса перетвориться на грандіозний цирковий майданчик — так місто відзначатиме черговий День сміху. На Дерибасівській знову зберуться тисячі людей з розмальованими щоками та перуками із фольги, з браслетами, які світяться у темряві, та перснями, які поливають перехожих водою. Кілька років тому мене перестріли навіть дівчата з величезною рибальською сіткою замість шалика (мабуть, русалки), тітонька, з ніг до голови замотана у бинти (єгипетська мумія?) і дядько... з обідком від унітаза на шиї (туалетне каченя?). >>

  • Спадковий клоун

    Обережно, аби не перечепитися, заходжу до тісної різнокольорової кімнати. На стінах — сліди минулих виступів у цирку: афіші. А зараз тут багато строкатого вбрання, серед якого виділяється костюм пірата, на цвяху висить знайомий з дитинства червоний поролоновий ніс. На підлозі примостився трохи сумний білий пудель... «Сміливіше! Це наша гримерна», — каже мені Ровшан Халікназаров, клоун Московського цирку на воді, який зараз гастролює в Києві.
    Сідаю на стілець. Готуюся до відкриття світу з невідомого досі боку: очима клоуна... >>