Гумор як робота

01.04.2010
Гумор як робота

Шарж Володимира СОЛОНЬКА.

Ідея зробити першоквітневе інтерв’ю з Анатолієм Литвиновим, найкращим читцем гумору в 70—90–ті роки (хто не пам’ятає його хіт «Як ми з кумом вареники варили» і взагалі весь кумівський цикл Павла Глазового), була майже концептуальною: так набив оскомину сучасний гумор із жартами нижче пояса. Але втілити цю ідею в життя виявилося не так просто. Анатолій Васильович, якому зараз 73 роки, переніс інсульт і з дому не виходить. «Що ви вигадуєте? Навіщо вам моє інтерв’ю, я вже в минулому, питайте тих, хто крутиться по телевізору». І все ж, відірвавшись від спільного з онуком перегляду мультиків, Анатолій Васильович поспілкувався з журналістом «УМ» по телефону: згадав часи Глазового і Шарварка, розповів, як починаючи з 1 квітня 10 днів підряд з переаншлагами в палаці «Україна» проходив фестиваль гумору «Вишневі усмішки», як міністр культури СРСР Демичев захистив їх перед українським Мінкультом. «А ви не знаєте, чого учора не було Ані Безулик?» — раптом перескочив з однієї теми на іншу артист. «Кажуть, ніби закінчився контракт із телеканалом», — відповідаю. «Отак скоро усе закінчиться, — невдоволено буркоче Литвинов. — Я газет не читаю, дивлюсь новини по телевізору, «Велику політику». Я не дуже люблю цього Савіка Шустера, а програма Ані Безулик мені сподобалась, і я здивувався, коли вона не вийшла, подумав, що це вже «пєрвиє звоночкі».

Насправді, крім розмови, це ще й був невеликий концерт для одного слухача — Анатолій Литвинов по пам’яті розповів кілька довжелезних гуморесок Павла Глазового і більше того — фрагменти виступів болгарською і сербською мовами. Так дивно було чути цей знайомий із дитинства голос, інтонації, акторську майстерність, і так шкода, що «сучасний телевізор» не показує українську естрадну класику бодай інколи.

Ідея зробити першоквітневе інтерв’ю з Анатолієм Литвиновим, найкращим читцем гумору в 70—90–ті роки (хто не пам’ятає його хіт «Як ми з кумом вареники варили» і взагалі весь кумівський цикл Павла Глазового), була майже концептуальною: так набив оскомину сучасний гумор із жартами нижче пояса. Але втілити цю ідею в життя виявилося не так просто. Анатолій Васильович, якому зараз 73 роки, переніс інсульт і з дому не виходить. «Що ви вигадуєте? Навіщо вам моє інтерв’ю, я вже в минулому, питайте тих, хто крутиться по телевізору». І все ж, відірвавшись від спільного з онуком перегляду мультиків, Анатолій Васильович поспілкувався з журналістом «УМ» по телефону: згадав часи Глазового і Шарварка, розповів, як починаючи з 1 квітня 10 днів підряд з переаншлагами в палаці «Україна» проходив фестиваль гумору «Вишневі усмішки», як міністр культури СРСР Демичев захистив їх перед українським Мінкультом. «А ви не знаєте, чого учора не було Ані Безулик?» — раптом перескочив з однієї теми на іншу артист. «Кажуть, ніби закінчився контракт із телеканалом», — відповідаю. «Отак скоро усе закінчиться, — невдоволено буркоче Литвинов. — Я газет не читаю, дивлюсь новини по телевізору, «Велику політику». Я не дуже люблю цього Савіка Шустера, а програма Ані Безулик мені сподобалась, і я здивувався, коли вона не вийшла, подумав, що це вже «пєрвиє звоночкі».

Насправді, крім розмови, це ще й був невеликий концерт для одного слухача — Анатолій Литвинов по пам’яті розповів кілька довжелезних гуморесок Павла Глазового і більше того — фрагменти виступів болгарською і сербською мовами. Так дивно було чути цей знайомий із дитинства голос, інтонації, акторську майстерність, і так шкода, що «сучасний телевізор» не показує українську естрадну класику бодай інколи.

 

«Якби зараз був живий Глазовий, він би таке написав!»

— Анатолію Васильовичу, чи слідкуєте ви за сучасним гумором?

— Я іноді дивлюся «Крівоє зєркало», іноді «Вечірній квартал» — в останніх хороші автори, їх можна дивитися.

— Ті гумористи, які працюють зараз на естраді, не зверталися до вас по консультацію, пораду, не просили навчити?

— Ні, ніхто не звертався. Я сам закінчував естрадно–цирковий коледж, тоді вчилися Ілля Ноябрьов, Клара Новікова, Микола Невідничий. У мене був Камінькович режисером, а Ірина Молостова — педагог. Спочатку ми працювали в шахтарському ансамблі пісні і танцю Донбасу «Молода гвардія», яким керував молодший брат Ісаака Дунаєвського Зіновій Йосипович Дунаєвський. А коли заснували «Укрконцерт», нас узяли туди. Це була потужна організація — 600 артистів, там працювали Штепсель і Тарапунька, Микола Щукін, Сова, Грицько Медведєв, і джаз «Дніпро», і ансамбль «Мрія».

Спочатку ми виступали в парі з Миколою Ткаченком, але він помер у 1986 році. З Павлом Глазовим співпрацювали з 1964 року. У 1970 в Москві проходив 4–й всесоюзний конкурс артистів естради, ми з Миколою поділили третю премію з Євгеном Петросяном, Карцев та Ільченко отримали другу, першу не дали нікому. Тоді були дуже серйозні відбори — конкурс ішов тиждень, 118 виконавців розмовного жанру — в першому турі, а у вокалістів — 130. Серед вокалістів того року першу премію теж не отримав ніхто, а другу — Лев Лещенко й ансамбль «Песняры». Уявляєте, який це був рівень. У нас із 1996 до 2003 голова Асоціації естрадних діячів України Віктор Герасимов із Фондом сприяння розвитку мистецтв проводив в Одесі конкурс гумористів імені Андрія Сови, я там був головою журі. Але все це потихеньку вмирає.

— Чому, на вашу думку, зараз немає письменника–гумориста класу Глазового?

— Бо немає. Пушкін же один, і Шевченко один, от і Глазовий один. Це геніальний поет, у нього вийшло 18 збірок — близько двох тисяч байок і гуморесок. Був Степан Олійник, який друкувався в газеті «Правда» в перекладах Корчагіна — ніхто не «зажимав» українського гумору.

— Ви перечитуєте час від часу твори Павла Глазового?

— Перечитую. Глазовий написав дуже багато сатири за останні два роки життя. Ось таке він написав у 2004 році: «Сидить Кучма на кургані, на бандурі грає, а Ющенко коло нього сльози витирає» і так далі, є «Про клани і гетьмани» з прізвищами, «Якби я був полтавський соцький». А про нинішнього Президента хтось із людей прислав мені гумореску «Я поведу базар предметно, продуйте вуха, пацани», але вона дуже образлива — я б її не читав, бо я людина чесна, порядна і толерантна. Якби зараз був живий Глазовий, він би таке написав! А коли його не стало, тоді з’явилися камеді клаби і вечірні квартали.

— Анатолію Васильовичу, ви мемуари не пишете?

— Нащо вони мені треба? Сова вже написав мемуари, кому вони нужні?

— Щоденники не вели?

— Та не вів, я й так усе пам’ятаю, бачите ж, у ясному розумі.

Зі Штепселем і Тарапунькою не конкурували

— Анатолію Васильовичу, ви були конкурентами зі Штепселем та Тарапунькою?

— Яка там конкуренція, ми були колегами, працювали в одній організації. У 1972 році, коли було 50 років СРСР, виступали артисти з усіх республік Союзу, і ми робили спільний номер — Сова, Штепсель і Тарапунька, Паламаренко, і ми з Ткаченком. Ми не могли бути конкурентами — вони були народні артисти, а ми рядові лауреати. Тарапунька помер у 1986 році, а Штепсель виїхав на лікування в Ізраїль і там помер.

Ми з Миколою Ткаченком робили номери з танцями, піснями, подібні номери зараз роблять «Кролики». Писали для нас Сова, Олійник, Глазовий. Коли Сова вже не ходив — він був після інсульту паралізований, зробив для мене дві програми як режисер.

На фестивалі гумору «Вишневі усмішки» у нас виступали артисти з Москви — Аросєва і Рунге, Задорнов, Арканов, Високовський, і наші всі письменники–гумористи — Дудар, Глазовий, Олійник, були й театральні актори. Концерти йшли з 1 по 10 квітня, у вихідні по два концерти в день — і зал тріщав. Україна стала незалежною, і «Вишневих усмішок» не стало. Шарварка ж не стало у 2002 році — і все. Що, погані Шарварко робив концерти? Та те що треба. Він умів і начальству догодити, і народові щоб було цікаво. А зараз таких концертів і не показують, ви ж самі це чудово знаєте. Подивився кілька передач «Україна має талант», посміявся з деяких донецьких і харківських учасників.

А те, що Україна має багато талантів, то це правда, що там казати. У нас цей принцип був і залишається: «дави котят, пока слепые». Це колись був девіз нашого оперного театру. Я в радянські часи з Гнатюком Дмитром Михайловичем, з Юрою Гуляєвим, Юрою Багатіковим по закордонах поїздив — у групи наших військ, і в комерційні поїздки. Був у Югославії, в Болгарії, в Угорщині, у НДР...

— Як же ви виступали, а мова?

— Вивчав програму, а як ви хочете? У мене нормальна пам’ять, хороший слух (декламує по пам’яті болгарською і сербською мовами). Дмитра Гнатюка, народного артиста СРСР, депутата Верховної Ради приймали на рівні командувача групи військ Німеччини. Командувач і запитує: «ну а как у вас молодежь, или вы действуете по принципу «дави котят, пока слепые?» Побачив я багато — що там казати, розказувати можу, поки у вас телефон не стане червоним.

Чорнобильський слід

— З ким із колег ви зараз підтримуєте стосунки?

— З вами зараз... Із ким? З Білоножками підтримую стосунки, з Герасимовим і своєю Асоціацією. Я їздив у тури з Білоножками і їхнім сімейним фестивалем — по великих містах, із солідною програмою: з нами виступали і Мареничі, і Поплавська–Тихонович, і Костянтин Маркевич із Молдови, це було в рамках підтримки Януковича на минулих президентських виборах. Так, ми виступали в Донбасі, в найбільших палацах, після виступів до нас підходили люди і казали: оце концерт, ми такого вже років 20 не бачили, бо нам одного тільки Меладзе привозять і Яна Табачника. Коли «Перець» був у фаворі, ми робили такі виїзні редакції і в Донбас, та що там — Донбас прекрасно говорить українською мовою і любить українську культуру, а гумор — найбільше. Це ж наш колишній Президент розділив країну на дві половини.

— А нинішній об’єднав?

— Ну, побачимо, за місяць що можна сказати? Що там воно вийде далі — побачимо, дай Боже.

— Тобто ви покладаєте надії на Януковича?

— Ну, я побачу, як буде далі. Пообіцяв, а що зробить?.. Щось ви мене в політику втягуєте...

— Узагалі–то ви перші про це заговорили, але менше з тим. Анатолію Васильовичу, пенсія у вас нормальна, не мінімальна?

— Ви розумієте, чому я хворий, — я в Чорнобиль їздив із 1986–го по 1993–й, кожний рік, поки не получив інфаркт, а потім інсульт, зараз у мене паралізувало ліву ногу. Я — чорнобилець першої категорії, тому у мене чорнобильська пенсія. Не велика — не 10 тисяч, а так, середня, і ще мені, як народному артисту, платять президентську стипендію.

— А в радянські часи вам за щось перепадало від влади?

— Було. Коли ми прочитали «Проводжали в армію Петра», нашому Міністерству культури це дуже не сподобалось: що це ви паплюжите український народ? А там були такі слова: «...а в селі ще й досі хилять брагу, проводжають в армію Петра». А потім ми мали концерти в московському Театрі естради з ансамблем «Мрія», до нас прийшли і сказали: в ЦК КПСС виступать будете. Це був 1972 рік, ми виступали з Ткаченком перед членами Політбюро, зал стогнав — так реготав, а в кінці до нас підходить дядько такий і каже: «Молодцы, украинцы». Це був Шауро, заввідділу культури ЦК партії. У Києві директор «Укрконцерту» мені розповів: Демічєв дзвонив у ЦК КПУ і висловив подяку за наш виступ. Після цього перестали гавкати. А то кажуть: ми вам ставки понизимо, а те, що ви лауреати всесоюзного конкурсу, то нам усе до лампочки.

«Комусь і мільйона мало, а комусь і 200 доларів достатньо»

— Анатолію Васильовичу, чи виходили ваші диски і касети?

— До мого 60–річчя виходила півторагодинна касета — в 1997 році, десь півтори тисячі тираж. Я їх роздавав, не продавав. Мене Герасимов і зараз умовляє: давай диск випустимо, щоб із касети переписати на диск, ну а нащо воно мені нужне? Колись їхав у поїзді, а мене крутять по радіо — не дуже приємно.

— Чому?

— Коли на тебе всі оглядаються, що тут приємного? Я не тщеславний. Є люди, яким подобається, коли їх упізнають, мені це не подобається. Нарцисизм? Це у нас Вася Ілащук був нарцис. А що ви хочете? Я знаю всіх артистів, усіх редакторів і журналістів дуже багатьох знаю.

— Найчастіше ви працювали з Тамарою Стратієнко?

— Так, із 1980 до 1993 була програма «Майстри гумору», яку ми вели з Тамарою Стратієнко. «Майстри гумору» була настільки популярною, що за рейтингом ми йшли вище, ніж «Вокруг смєха» — у мене ще десь касети бетекамовські позалишалися з тими передачами. Але це все в минулому. Я тому й не хочу ніяких мемуарів писати — я, вважайте, оце вам мемуари розповів.

— Ваші онуки не дивляться касети з вашими програмами?

— Ну нащо воно їм треба, що вони мене так не знають? Це коли вони вийшли ці передачі, подивились раз. Що я себе кожен день дивлюся?

— Скільки у вас онуків?

— Четверо. Моя перша дружина померла, коли мені було 35 років. Дві старші доньки вже дорослі, народили мені трьох онуків. Найстарша донька живе в Америці — вона за американцем заміжня. З другою дружиною у нас теж є донька і відповідно чотирічний онук.

— Ви перед українською діаспорою виступали — в Канаді, в Америці?

— Я колись у дочки в Чикаго гостював місяць. Там є такий мільйонер Джон Тищенко і на вечорі пам’яті Назарія Яремчука він запропонував мені: «Давай я тебе повезу по Америці», але я відмовився: нащо воно мені нужне? 100 доларів я і тут зароблю.

— Зараз усі скаржаться, що артистам мало платять,..

— То не треба бути жадібним. Мало... Ніхто з голоду не помер... Комусь і мільйона мало, а комусь і 200 доларів достатньо.

— Зараз артисти заробляють в основному на корпоративах, днях народженнях олігархів, весіллях. А ви свого часу виступали на таких заходах?

— Не пам’ятаю, можливо на закритих урядових концертах. Здається на початку 90–х, коли Кравчук був Президентом, виступав на базі «Динамо», де збиралося начальство. Там хоч слухали, а зараз люди сидять і жують — я б такого не витерпів.

— А ви на перше квітня розігрували когось — Глазового чи він вас?

— Та ні, він це діло не любив. «У вас вся спіна бєлая» — це не смішно. У наші часи таким не займалися.

  • Одеса Жванецького

    Колись Михайло Жванецький писав: «Письменників в Одесі багато, тому що нічого не потрібно вигадувати. Щоб написати оповідання, треба відкривати вікно — і записувати». Скориставшись цією порадою, відкривши вікно в одеському дворику тепер, швидше, станеш хуліганом, ніж письменником. Змінився час — змінились люди... Що сталося з Одесою? Чому сьогодні вона зовсім не схожа на те «досить гарне місто на нашому Півдні та чиїйсь Півночі», про яке писав і пише Михайло Михайлович? «Одеса тут більше не живе», — як завжди влучно підмітив сатирик. Так, одесити, про яких він писав, роз’їхалися по світу. Але залишилися вулиці, будинки та навіть установи, де бували персонажі Жванецького, де виріс і загострив перо він сам. >>

  • Не до жартів

    1 та 2 квітня в Одесі традиційно проведуть «Гуморину–2010». А ще не так давно День сміху, який уже давно став візитною карткою міста, був під загрозою зриву. Проти проведення свята виступили православні одесити, адже цьогоріч 1 квітня припадає на Чистий Четвер Страсної Седмиці, — цього дня масові гуляння просто неприпустимі. 28 березня кілька сотень людей пройшлися вулицями міста, щоб висловити свій протест. >>

  • ДОСІ АКТУАЛЬНО

    Давненько вже не бачила

    Синка свого мати, —

    З того часу, як обрали

    Його в депутати. >>

  • Здрастуй, Маріє–брехухо

    1 квітня — брехня всесвітня! Ось і настав цей єдиний неповторний у році день, коли можна безбоязно пожартувати над власною дружиною, начальником чи просто хорошим другом. Як показують соцопитування, більше 70 відсотків людей збираються 1 квітня розіграти кого–небудь зі своїх знайомих. Причому, згідно з соціологічними дослідженнями, більше всього каверз слід очікувати від студентів і бізнесменів. А все–таки, що примушує людей, навіть позбавлених почуття гумору, неодмінно жартувати саме цього дня? Коли зародилася ця традиція? >>

  • Сміх та й годі

    Завтра Одеса перетвориться на грандіозний цирковий майданчик — так місто відзначатиме черговий День сміху. На Дерибасівській знову зберуться тисячі людей з розмальованими щоками та перуками із фольги, з браслетами, які світяться у темряві, та перснями, які поливають перехожих водою. Кілька років тому мене перестріли навіть дівчата з величезною рибальською сіткою замість шалика (мабуть, русалки), тітонька, з ніг до голови замотана у бинти (єгипетська мумія?) і дядько... з обідком від унітаза на шиї (туалетне каченя?). >>

  • Спадковий клоун

    Обережно, аби не перечепитися, заходжу до тісної різнокольорової кімнати. На стінах — сліди минулих виступів у цирку: афіші. А зараз тут багато строкатого вбрання, серед якого виділяється костюм пірата, на цвяху висить знайомий з дитинства червоний поролоновий ніс. На підлозі примостився трохи сумний білий пудель... «Сміливіше! Це наша гримерна», — каже мені Ровшан Халікназаров, клоун Московського цирку на воді, який зараз гастролює в Києві.
    Сідаю на стілець. Готуюся до відкриття світу з невідомого досі боку: очима клоуна... >>