Яскраві кольори сірих буднів

У кожної людини — своє призначення на землі, переконана інвалід із дитинства Світлана Драган, яка може пересуватися лише за допомогою інвалідного візка. І, мабуть, щоб компенсувати фізичну неміч цієї симпатичної і напрочуд сонячної жінки, Бог подарував їй талант до малювання. Тож Світлана має можливість на полотні розфарбовувати сірі будні у яскраві кольори. Від її картин не можна відвести очей — стільки тепла вони випромінюють.

Вчилася у Москві, не виходячи з дому

Мешкає Світлана у Петриківському геріатричному будинку. Коли ми зайшли до Світланиної кімнати, застали її за невеличким мольбертом — художниця працювала над ескізами. На ліжку — дорога валізка з тюбиками фарб, які Світлана отримала у подарунок. «Я не маю можливості часто бувати на природі, тому рідко малюю пейзажі, — ніби виправдовується Світлана. — Але це буде зимовий пейзаж».

«Я малюю, відколи себе пам’ятаю... Бабуся розповідала, що хороші малярські здібності були у прадідуся, — каже Світлана. — Коли дізналася, що в Москві є Академія мистецтв, де можна вчитися заочно, відразу ж надіслала туди свої малюнки. Через якийсь час отримала відповідь — мене зарахували. Радості не було меж! Поштою мені надсилали завдання, підручники, а я відсилала свої роботи. Так минуло шість років»...

Світлана Драган усі ці роки прожила разом із бабусею у селі Синява Збаразького району. Її батьки, коли дізналися, що у донечки вроджена спинномозкова грижа, не захотіли опікуватися нею і віддали на виховання бабусі.

«Усім, що навчилася і вмію, я завдячую своїй бабусі... Вона прищепила мені любов до книжок. Коли я була маленькою, носила мене на руках до школи, а коли підросла, вчителі приходили займатися зі мною додому, — згадує Світлана. — Після того як закінчила університет, мені запропонували продовжити навчання в Академії мистецтв, але довелося відмовитись, бо захворіла бабуся. Тоді я зрозуміла, що не зможу давати ради ні їй, ні собі. Тому довелося подумати про притулок. Так я опинилася у притулку для неповносправних у селі Рай на Бережанщині».

У Польщі подарували електричний візок

Світлані шкода було покидати рідну домівку, де все знайоме та миле, але іншого виходу не було. Художниця переконана, що випадковостей у житті не буває, тож перебування у притулку, мабуть, було заплановане для неї Господом... Саме там Світлана Драган відкрила у собі новий талант — бісероплетіння. Тепер вона створює дивовижні прикраси, бісерні «фаберже», деревця та квіти.

«Переважно дарую свої роботи друзям та знайомим, — каже Світлана. — Деякі вироби побували на виставках разом із моїми картинами. У мене навіть була виставка в Польщі. Якось до нашого притулку, що в колишньому палаці графа Потоцького, приїхали на екскурсію поляки. Під час прогулянки туристи побачили мене за роботою. Вони підійшли до мене і попросили показати малюнки. Похвалили картини і ... запросили в гості. Я спочатку це сприйняла за жарт, бо ж навіть у мріях не могла уявити, що, будучи на інвалідному візку, я зможу поїхати за кордон. Проте іноземці мене заспокоїли і запевнили, що у Польщі я не матиму проблем із пересуванням. Через десять днів я отримала запрошення».

Так Світлана опинилася у Польщі. Жінка з величезною цікавістю роздивлялася усе довкола. Для неї все було нове. У цій країні Світлана на деякий час навіть забула, що вона в інвалідному візку, проблем із пересуванням, як і обіцяли поляки, не було жодних.

«Я навіть піднімалася на вежу, з якої видно весь Краків, — розповідає із захопленням Світлана. — Це стало можливим завдяки ліфту. За тиждень, що я там провела, стільки всього побачила! На прощання поляки мені подарували електричний візок, я його жартома називаю «скутером». Тепер я можу подорожувати по місту. У погожу гарну днину мене важко застати у притулку. Побувала майже на всіх вулицях Тернополя, для цього навіть купила собі карту».

Нещодавно художниця закінчила цикл малюнків–асоціацій на релігійну тематику.«Я давно люблю писати картини з образами Ісуса чи Матері Божої, — зауважує вона. — Священик порадив мені спробувати зробити це по–новому — проілюструвати висловлювання з Біблії. Пам’ятаю, він відкрив Святе Письмо і прочитав слова: «Бог не хоче смерті грішника, але щоб він відвернувся від своєї поведінки і жив». Він сказав, що саме вони якраз підходять до мого малюнка — відламаної гілки у склянці води. Це мене дуже зацікавило, і я взялася за роботу».

Світлана на прощання цитує свій улюблений вислів: «Коли ти піднімаєш вітрило, то Бог посилає вітер». Саме доля цієї дивовижної жінки і є підтвер­дженням цих слів.

Людмила ВЕСЕЛЬСЬКА