Для сповідників і Старого, і Нового Заповіту свято звільнення з рабства зветься однаково: Пасха. Символіка «двох» свят подібна, утім розкривається у повну картину лише при їх поєднанні. І тоді стає зрозуміло, що Пасха старозавітня означила вихід обраного народу з єгипетського (фізичного) рабства, а Пасха новозавітня стала точкою відліку для виходу всіх народів землі з рабства духовного. І що це не два окремі свята «різних релігій», а етапи єдиного явища тривалістю в тисячоліття. На думку рабина Київської месіанської спільноти (якій у січні виповнилося 15 років) Бориса Грисенка, нині повноту Песаха відзначають хіба що месіанські євреї, які вірують в Месію–Ісуса, дотримуються і старовинних біблійних свят, і новозавітного Христового вчення, яке сповнило Старий Закон.
— Ребе Борисе, можна сказати, що Пасха — це свято подолання залежностей. У новозавітних спільнотах взаємодопомога, як відомо, не обмежується національністю чи віросповіданням — допомагають усім. Нині поряд із нами чимало «невільників», які перш за все потребують виходу — наркоманів, алкоголіків. Ваша спільнота і їх витягує з «рабства»?
— З облич багатьох чоловіків нашої спільноти видно страхітливе минуле — хтось був наркоманом, хтось — злочинцем. Ми бачимо, всупереч усім психологічним і психіатричним твердженням, що кожна людина може змінитися кардинально.
— Що потрібно, аби людина захотіла вийти з «ув’язнення»?
— Ми бачимо це на прикладі саме наркоманів. Алкоголіком людина не стає моментально, а принаймні за рік. А наркоманом можна стати навіть за три тижні. Бачимо, що доки родина — жінка, особливо мати, годує наркомана, дає йому гроші, притулок — у нього не виникає бажання вийти з такого стану. А коли зачиняють перед ним двері — він починає замислюватися про реальний вихід. Те ж саме, поки людина при всіх своїх духовних проблемах відчуває, що можна ще якось «протягтися» по життю, усі підтримають і допоможуть — вона не позбавиться проблем. Але у глухому куті розуміє, що немає горизонтального виходу. Тоді підводить очі догори з надією: а може, там Хтось є?
— Месія з Єрусалима мав засяяти для всіх народів. І їм усім мав служити народ обраний. Чи старозавітні євреї розуміли, що мають бути священиками для людства?
— Більшість тих, хто знав, що є провідна роль єврейського народу в історії людства — роль священиків, розуміли це по–своєму. Лише окремі постаті піднімалися над локально–народною думкою й усвідомлювали, що служіння єврейського народу — це жертва. Адже священики не мали своєї частки на землі серед усіх колін Ізраїлю. Вони мали годуватися і жити за рахунок десятин, які давали їм інші. І часто народ Ізраїлю не давав їм достатньо... Далі, апостоли Христа були виконавцями Заповіту. Але тогочасні провідники єврейського народу розуміли, що прихід Месії, справжнього керівника, поруйнує їхній усталений побут. Як тепер наші депутати: частина з них готова на все піти, щоб зберегти свої позиції. Якби народ Божий підкорився Господу — усе склалося б по–іншому...
— Ви хочете сказати, що є якась провина єврейського народу?
— Ми ж не можемо говорити, що «народ завжди правий». Митрополит Андрей Шептицький розумів, що народи є відповідальними. Ось його лист до римського Папи, написаний у 1942 році: «З визволенням німецької армії від більшовицького ярма ми відчули певне полегшення. Але воно не тривало більше як місяць—два. Потроху уряд установив режим терору і корупції... Ця система брехні й обману, несправедливості, грабунку, карикатура всіх ідей цивілізації й порядку... Куди ця система заведе нещасливу німецьку націю? Хіба тільки до такої деградації раси, якої історія людства ще не бачила». Це деякою мірою відповідь не ваше питання...
— Однак німецька нація нібито вже покаялася. А чи замислюються над цим українська і єврейська нації, зокрема про співпрацю з «совком»?
— Це одне з найболючіших питань. У середині 1940–х років Німеччина була в руїнах, здається, навіки розділена, населення голодувало. І церкви почали покаяння. Воно тривало 10 років. За цей час відбулося так зване «німецьке чудо»: країна стала ніби заново народженою у всіх сферах життя — від економіки до здоров’я дітей. А у нас — де покаяння?
— З перших років радянської влади християн переслідували. Це ж стосувалося і юдеїв — більшовики нищили синагоги, знущалися над святими книгами...
— Утім досі чимало людей переконані, що революція — то був задум єврейського кагалу. Але ж вона була атеїстична і вдарила по всіх. Причому єврейську релігію, сувої Тори, синагоги, релігійні школи було доручено переслідувати саме євреям. Мій тато виріс у Чернігові. Його батько викладав єврейську історію. Після революції викладання такого предмета було заборонено, і він працював бухгалтером. Сьогодні майже ніхто не знає, що один з перших декретів радвлади у 1919 році забороняв вивчати іврит. Мого діда раз на рік викликали до ГПУ і пропонували повикривати «сіоністських гадів» Чернігова. Дід щоразу відмовлявся, і його, такого тендітного інтелігентного єврея, кидали на місяць до камери з кримінальниками. І це тривало доти, доки того слідчого ГПУ — єврея — не заарештували і замість нього прислали росіянина. З того часу знущання над дідом припинилися... Однак у революції було задіяно більше євреїв, ніж представників інших народів. Просто в Російській імперії жодна інша нація настільки не була законодавчо запресованою. І тут прийшли більшовики і зняли ті «кайдани». У 1920—30–х маси євреїв асимілювалися, у них з’явилася можливість реалізуватися у суспільстві. Аж потім товариш Сталін побачив вигоду в антисемітській політиці...
— І виявилося, що це — черговий «єгипет», те саме рабство...
— Так. І радянська влада могла призвести якщо не до геноциду, так до страшних переслідувань євреїв. Якби товариша Сталіна саме на Пурим удар не схопив... Віруючі євреї в СРСР перебували майже в становищі греко–католиків. Були деякі офіційні синагоги, де все було під контролем КДБ. До речі, моя родина була цілком атеїстична. Батько — єврей, мати — з дуже сильної української родини; зі своїм дідом–українцем я провів роки дитинства. Він був одним із діячів українського відродження 1920–х років, кобзарем.
— Може, тому ви тепер намагаєтеся використовувати на богослужіннях музику єврейського прославлення XVIII—XIX століть, створену на українських теренах?
— У християнському світі, навіть у єврейських месіанських громадах цей величезний пласт музичної культури залишається невідомим. А в Україні ж у XVIII столітті почалося всесвітньо відоме релігійне пробудження. Тут євреї–хасиди протестували проти засилля ортодоксальних рабинів та багатіїв, які тримали єврейську спільноту в тяжкому становищі, — разом із владою тих країн, де вони жили. Євреї не могли далі витримувати водночас знущання та дискримінації зовнішнього світу і всередині спільноти. І почали шукати виходу. До речі, відомі дуже цікаві контакти між Баал–Шем–Товом — засновником хасидизму, і вільно мислячими українськими священиками. І наступні покоління хасидів шукали виходу. Але в християнському оточенні вони відчували ненависть до себе як до євреїв і водночас розуміли, що за кроки назустріч християнству будуть вигнані з єврейської спільноти. Упродовж багатьох століть християнська церква переслідувала євреїв — нібито в ім’я Ісуса Христа. Хрестоносці–«католики», «православні»–чорносотенці, «протестанти»–нацисти знеславили ім’я Ісуса перед єврейським народом. Для більшості євреїв слова «церква», «хрест», «Христос» досі асоціюються з погромами, депортаціями і національною зрадою тих, хто, «вихрестившись» і змінивши прізвище, залишався в живих або ж отримував помітну посаду.
Навіть непогано ставлячись до євреїв, християни вважали, що коли єврей захоче стати християнином, то має відректися від свого народу. Слово «вихрест» стосується лише євреїв. Його не застосовували до мусульман, які приймали хрещення, язичників. Людина з будь–якого народу могла прийняти християнство і залишатися частиною свого народу. Але єврей мав ставати християнином українським, російським, німецьким.
— ХХ століття якось підштовхнуло старозавітну й новозавітну спільноти одну до одної?
— З одного боку, так. Утім у багатьох конфліктах ХХ століття ті, хто звався християнами, ототожнювали себе з тими, хто переслідував євреїв. Коли Гітлер прийшов до влади, більшість німецьких католиків і лютеран його підтримали. Хоча Гітлер діяв і проти церкви, він мав план її винищення. Протилежна помилкова думка: у перший період радянської влади чимало євреїв займали високі пости в керівництві, і нині багато хто вважає, що то було «єврейське переслідування християн». Вони не знають, як багато віруючих євреїв намагалися це зупинити.
— Отже, над нами панує залежність від стереотипів. І з неї має бути вихід, який нам слід шукати разом?
— Так! Бачимо, що все більше християн розплющує очі і хоче брати участь у цій Божій справі. Дякуючи Богу, зараз ми бачимо, як усе більше християнських церков повертається до апостольських основ і відкривається не тільки для євреїв, а й для відновлення єврейської частини тіла Христового.
Київська єврейська месіанська спільнота утворена у 1995 році. Це одна з найбільших месіанських спільнот світу. Діяльність спільноти спрямована на поновлення єврейської складової у християнській Церкві. У спільноті здійснюються богослужіння по суботах, молитовні пости (ретрити), конференції, біблійні свята, на які запрошують представників різних християнських церков — баптистів і п’ятидесятників, греко– і римо–католиків тощо. Члени спільноти допомагають у лікарнях, тубдиспансерах, будинках престарілих, тюрмах, дитячих притулках. Діють реабілітаційні центри для алко– та наркозалежних.
Борис Грисенко народився 1957 року в Києві. Навчався у фізико–математичній школі, закінчив Київський політехнічний інститут, працював інженером. На початку 1990–х — служитель київської церкви «Живе Слово». З 1995–го керує київською месіанською спільнотою. Автор багатьох книг і статей про розвиток месіанської теології, відносини між євреями та історичною церквою, біблійні свята, проблему атеїзму. Як яскравого проповідника, його запрошують для виступів та викладання у біблейських навчальних закладах країн Європи, Америки та Азії. Захоплюється історією, археологією, літературою.
Перша месіанська спільнота з’явилася у середині XIX століття у складі Пресвітеріанської церкви США й одночасно — православного Константинопольського патріархату у Валахії (Румунія). Перша самостійна месіанська громада виникла наприкінці 1880–х років у Кишиневі. Наступна незалежна спільнота з’явилася в 1904 році в Одесі. У 1906 році така спільнота виникла в Києві. Внаслідок війни і більшовицького перевороту розвиток месіанських спільнот було припинено.
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
