Приборкувач крокодилів Максим Кідрук.
Зовсім недавно рівнянин Максим Кідрук круто змінив своє життя: із зразкового студента–аспіранта перетворився на подорожуючого письменника. Спочатку він здійснив свою приголомшливу мрію, відвідавши Мексику («УМ» писала про цю подорож) і все побачене виклав на папері. Минулого року книга мандрівної прози Максима Кідрука «Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії» отримала премію на конкурсі «Коронація слова–2009». Ця перемога остаточно переконала хлопця у тому, що він — на правильному шляху... Нещодавно Максим повернувся з мандрівки Бразилією, відчувши контрасти безмежних джунглів та океанських курортів, екстрим дикої природи та безмір місцевого криміналу. Адже для поїздки вибрав найвіддаленішу місцину цієї країни.
Для туристів Бразилія переважно відома карнавалами в Ріо–де–Жанейро, теплим морем та великою кількістю пляжів. Коли ж Максиму Кідруку довелося вибирати маршрут для своєї подорожі, то він зупинився на найвіддаленішому районі Бразилії під назвою Пантанал. Навіть джунглі Амазонки не такі непрохідні, як суцільне болото Пантаналу, адже увесь цей масив по півроку перебуває під водою. Тут немає жодної дороги, і хоча бразильський уряд мав наміри налагодити транспортне сполучення із сусідньою Болівією (навіть насип зробили), та зрештою робити дорогу, яка буде по півроку під водою, передумали. У Пантаналі дуже душно, вологість неймовірна, дощ кілька разів у день змінюється спекою. Але це найкраще місце, де можна спостерігати за дикою природою, що Максимові й було потрібно. Тут озера та ріки з кришталево чистою водою дають прихисток рідкісним видам птахів та звірів.
Подорожуючи таким водним світом, важко стриматись від риболовлі. «Звісно, насамперед я прагнув зловити піранью, — розповідає Максим. — Знайшов провідника, адже вирушати на таке небезпечне полювання самостійно — авантюра чистої води, придбав за його порадою все необхідне. Правду кажучи, ніяких спеціальних снастей для екстремальної риболовлі й не потрібно було. На звичайну палку прив’язали мотузку з гачком, на який чіпляли шматки м’яса. Чекати довго не довелося, адже піранья (а її в річці аж кишить!), коли чує запах крові, то, здається, втрачає здоровий ґлузд і відразу кидається на приманку. Коли упіймана піранья потрапляє в човен, то починає зі страшною силою стрибати по ньому і може добряче покусати рибалок, адже зуби має надзвичайно гострі. Тому треба її швидко притиснути ногою до човна, засунути пальці під зябра й лише тоді знімати з гачка. Буквально за півгодини ми зловили приблизно 30 гострозубих рибин. А коли м’ясо закінчилося, тоді порубали кілька зловлених рибини на куски і ловили піраньї на піранью. Скажу вам, жеруть вони самі себе не з меншим азартом.
Коли «полювання» перетворилося на буденну заготівлю, провідник показав, як приманювати упійманими хижачками яструбів. Він брав палку, вставляв її в зябра рибині, а тоді видивлявся у високості яструба. Розмахуючи дрюком, привертав увагу птаха, і кидав піранью у воду — з палкою вона не тонула, а плавала на поверхні. Яструб, помітивши здобич, стрілою падав на воду і хапав рибину. Картина не для слабких нервів.
Інші наші забави теж були не зовсім безпечними. На велику палицю нанизували піранью й шукали кайманів — річкових крокодилів, яких тут не менше, ніж кровожерної риби, і дражнили їх. Рептилії вискакували метрів на два з води за поживою. Коли я побачив це, то хотів кудись зникнути, але ми ж були посеред річки, повної живності, яка, здається, тільки й чекає, як тебе зжерти. Каймани загалом не нападають на людей, вони їх просто бояться. Але якщо раптом на них наступити на суходолі, то єдиний шанс врятуватися — впасти на них і міцно притиснути щелепу до землі».
Зрештою для повноти вражень наш мандрівник вирішив все ж поплавати поміж кровожерливих хижаків. «Ну я був би не я, якби цього не зробив, — зі сміхом продовжив розповідь Максим. — Коли б мене з’їли піраньї, то я був би першим українським письменником, який так безславно загинув. Отож я роздягнувся і пірнув у воду. Провідник несамовито кричав, що ще не бачив таких дурнів, мовляв, піраньї з’їдять тебе за декілька хвилин. Я і сам чудово розумів, якщо в мене на тілі є бодай одна подряпина і вони почують запах крові, то це буде моє останнє купання. Місцеві жителі розповідали, що коли вони переганяють стадо худоби через річку, то беруть найстарішу корову, роблять на ній багато порізів і пускають у воду нижче по течії. Зграї піраній, почувши запах крові, кидаються туди, й за короткий час від корови залишається один хребет, але тим часом інших тварин встигають переправити. Тож я поволі відплив від човна (тут зайвого героїзму виявляти справді не варто!) і після кількох хвилин водних процедур піднявся на борт неушкодженим та задоволеним — «Усе ж скупався!». А вже на березі господарями ситуації були ми — упійману піранью засмажили — звичайна річкова риба. За смаком нагадує нашого карася».
Максиму довелося подорожувати Пантаналом лише пішки або ж на конях, інший транспорт тут не придатний для пересування. Спати доводилося в бунгало у гамаках, обмотавшись москітною сіткою, щоб не загризли комарі, тоді як навкруги будови спокійно розгулювали каймани. Не було там і чистої води, а про душ і не чули, та й люди зустрічалися вряди–годи, хіба що пастухи, котрі наглядали за худобою. Отож супутники Максима витримали лише два дні такого екстриму й змінили Пантанал на більш комфортні умови океанських пляжів Санта–Катаріни. «Я ж приблизно знав, що мене чекає, — зізнається Максим, — і знав, по що їду, отож мужньо зносив усі незручності. У їжі я теж неперебірливий: харчувався тим, що вдавалося дістати на місцевих поодиноких фазендах, часто смажив рибу.
Під час нічного сафарі на джипі довелося спостерігати панцерників, сірих лисичок, але найцікавіше, що побачили — ланселот — це те саме, що ягуар, тільки трохи менший за розмірами. Нам дуже пощастило, адже вони — велика рідкість. Почули і «спів» арарів — найбільших папуг. Це, скажу, якісь диявольські звуки, від яких волосся дибки стає. Відвідав каскад найкрасивіших водоспадів світу — Ігуасу. Їх там нараховується 275. Найбільш відомий — Горлянка Диявола. Неймовірне видовище. Словами просто не передати.
Завітав і до сусіднього Парагваю. Туди можна поїхати на один день без додаткових дозволів. Був там на ринку, де продають вогнепальну зброю. Мені навіть запропонували придбати щось, але я відмовився — навіщо створювати собі зайві проблеми».
Після дикої природи Пантаналу Максим теж подався на острів Санта–Катаріна, що на південно–східному березі Бразилії. Там 47 пляжів, на яких розміщені, в основному, лише хостели та диско–бари. «Виходиш — і перед тобою чотири кілометри пляжу, і ти можеш бути там сам, — пригадує Максим. — Складається враження, що це ідеальне місце для закоханих. Але варто пам’ятати, що Бразилія — дуже криміногенна країна. За поліцейською статистикою, на пляжах Бразилії щодня відбувається три вбивства та майже 150 пограбувань. Офіційна доктрина поліції: після 21 години вечора не виходити на вулицю, адже тоді ніхто за тебе не відповідає. Самому ходити просто небезпечно. Тому, щоб піти ввечері до диско–бару, — треба записатися в менеджера, який забере тебе назад транспортом.
Із власних спостережень скажу, що Бразилія — країна дуже велика й бідна. Лише невеликий прошарок людей має хороші доходи. Коли я збирався туди, то орієнтувався на ціни, які були в Перу, але витратив в півтора раза більше, ніж передбачав. Якщо в попередніх поїздках я дозволяв собі заходити до ресторанів, то тут ішов до супермаркету, купував продукти і готував сам. Зазвичай робив це в хостелах — це так звані нічліжки для мандрівників. Там чисто і дешево. У чотири–п’ять разів дешевше, ніж у готелі. Коли раніше в подорожах я витрачав не більше 25 доларів у день, то тут 50 — ощадливий мінімум, а сервісу ніякого».
Пантанал — найбільша прісноводна заболочена місцевість у світі, розташована у верхів’ях ріки Парагвай. 80 відсотків площі Пантанала належить Бразилії, інша — Болівії та Парагваю. У сезон дощів, який розпочинається у листопаді притоки річки Парагвай виходять із берегів, перетворюючи Пантанал в прісноводний океан розміром 150 тисяч кв.км. На нечисленних зелених острівцях вирує життя — Пантанал є одним із найбільш біологічно багатих районів Землі.
Нині Максим пише третю книжку мандрівної прози про свою подорож до Бразилії. Друга — про відвідини острова Пасхи — вже готова, її незабаром друкуватимуть. Але Максим не той хлопець, щоб сидіти на місці.
«Щоб знову кудись вирушити, необхідно заробити гроші, — ділиться молодий письменник. — На «Коронації слова» журнал «Мандри» вручив мені квитки до Сирії. І тепер з’явилася така ідея: прилетіти в Сирію, автостопом проїхати Йорданію та Єгипет. І тоді перебратися в Судан. Я думаю, що там буде, про що писати. Екстремальна країна, не знаєш, що з тобою може трапитися через кілька хвилин, адже ситуація там дуже напружена.
А ще на одній із вечірок я познайомився з послом Аргентини в Україні. Вона придбала мою книгу й запросила в посольство на святкування Дня незалежності. У неї виникла ідея, щоб я відвідав Аргентину та написав книгу і про їхню країну.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
