Сифіліс та гонорея пішли у підпілля

Шкірно–венерологічний диспансер... Навіть для тих, хто ніколи не стикався із хворобами, які там лікують, назва звучить страшнувато. Гонорея і сифіліс тривалий час були своєрідними жупелами для суспільства, відповідно впливаючи на його моральні рамки. Зараз ці рамки, схоже, розширилися до безміру. Сьогодні ж СНІДу боїмося, гепатиту боїмося, «свинячого» і «курячого грипу» також, а про «венеру» ніби й забули. То, може, все гаразд у цій сфері? З таким питанням я звернулася до головного лікаря Тернопільського шкірно–венерологічного диспансеру, фахівця із більш як тридцятирічним стажем Олександра Хари. Те, що він розповів, шокувало...

Приватникам — аби гроші

— Олександре Івановичу, невже ситуація з «делікатними» хворобами справді стабілізувалася?

— На превеликий жаль, реальної ситуації у цій сфері тепер не знає ніхто, і я зараз поясню чому. У більшості галузей медицини давно дозволено приватне підприємництво. І якщо на Тернопільщині, скажімо, є два шкірвендиспансери та ще кілька відділень, то приватних структур, які офіційно займаються цими самими проблемами — близько тридцяти. При цьому лише дві з них подають статистику виявлених захворювань, решта ж відповідні законодавчі акти відверто ігнорує. Тому загальна картина нагадує айсберг в океані — те, що ми реєструємо, це лише його верхівка, а решта — невидиме. Але навіть із цієї верхівки картина виглядає зовсім не втішно. Впродовж минулого року, порівняно з 2008–м, кількість захворювань на сифіліс у Тернопільській області зросла аж на 30 відсотків! На сто тисяч населення на нього хворіють 15 осіб, і це багато. Звичайно, на початку 90–х ця цифра була значно більшою — 900. Але тоді всі його випадки реєстрували! Плюс зараз фіксують певний спад через те, що сифіліс — інфекція циклічна. Що є фактором впливу — наразі невідомо, але деякі фахівці пов’язують це зі зміною сонячної активності.

Чи можливо навести лад у реєстрації і статистиці? Так, але, схоже, це нікому не потрібно. Адже перевіряти такі приватні заклади за законом мають право тільки Мінохоронздоров’я, яке видавало ліцензію, та фіскальні органи. Але перше просто фізично не у змозі контролювати десятки тисяч приватних підприємств. Другі ж перевіряють зовсім не медичну діяльність. Можна було б передати права ліцензування місцевим органам, приміром, управлінням охорони здоров’я обл­адміністрацій. Однак коли я якось обмовився про це в Києві, то у відповідь на мене обрушилася хвиля обурень. Але якщо нічого не міняти, то матимемо дуже великі неприємності.

— Який, на вашу думку, відсоток хворих звертається по допомогу в приватні клініки?

— Я думаю, що відсотків 60—70, а реєструється — нуль. Реєстрація ж необхідна передусім тому, що це соціальні хвороби, тож, не маючи статистики, державні органи не можуть ні профінансувати належним чином, ні спланувати жодні заходи. Є й інший важливий аспект. Якщо, приміром, говорити про сифіліс, якого зараз досить багато, то більшу частину виявляють уже на пізніх стадіях і випадково — зокрема при заборі крові у вагітних. І щотижня я отримую кілька листів зі станції переливання крові, що у крові чергового донора виявлено сифіліс!

— Невже сифіліс справді не має жодних симптомів, і люди навіть не підозрюють про свою хворобу?

— Первинні симптоми, як–от висипи на шкірі, бувають мінімальними, неболючими, тож людина може просто не звернути уваги, а потім хвороба ховається в середину організму і робить там свою чорну справу. Внаслідок чого ми щороку виявляємо ураження сифілісом нервової системи, і з часом ця проблема буде тільки загострюватися. Бо у диспансері ми, приміром, спостерігаємо хворого ще впродовж трьох років після лікування, а тоді при потребі ще й повторний курс призначаємо. Так само ми завжди наполягаємо на лікуванні дружини чи чоловіка, або ж партнера хворого. А приватників усе це, як правило, не цікавить, їм аби гроші свої отримати. Прокололи — симптоми зникли — і прощавайте! Після цього багато людей вважає, що вилікувались, а хвороба залишається. І через кілька років їх чекають уже набагато серйозніші проблеми. Наприклад, люди сліпнуть унаслідок недолікованого чи неправильно лікованого в минулому сифілісу. Або ж з’являються на світ ні в чому не винні дітки з вродженим сифілісом. Колись таких випадків на весь Союз було один–два на рік, а тепер по Україні маємо 50—60 щороку! Так що сифіліс був, є і ще довго залишатиметься найстрашнішою із хвороб, які передаються статевим шляхом.

«Мені б хотілося завести з повіями дружбу»

— Але чому впродовж останнього десятиріччя про венеричні хвороби майже не чути? Он про СНІД же скільки говорять і пишуть!

— По–перше, вони пішли в підпілля. А по–друге, на цій темі нині не зробиш ні фінансового, ні морального капіталу, тож багатьом це стало нецікавим. До того ж у цій сфері також, на жаль, існує поняття моди. Так–от зараз мода на ВІЛ–інфекцію і СНІД. Ні, я зовсім не заперечую усієї серйозності і небезпеки цього захворювання, але велику роль відіграють і піар–акції. Ось дивіться. За 20 років, відколи СНІД реєструють в Україні, від нього померло трохи більше, як 17 тисяч людей, тобто за рік виходить приблизно 850. А за чотири місяці від епідемії грипу пригадуєте, скільки? Близько тисячі! А від недоброякісного алкоголю щороку помирає приблизно 11 тисяч, так що робіть висновки...

Від сифілісу люди вже давно не помирають. Але з пізніми формами й не живуть, бо це важко назвати життям. Мені доводилось бачити людей із сифілітичним недоумством — вони схожі на рослин, а на підтримання їхньої життєдіяльності держава витрачає значно більше коштів, ніж пішло б на вчасне виявлення хвороби та якісне лікування.

— Олександре Івановичу, сифіліс — це хвороба певних груп ризику чи заразитись може кожний, незважаючи на соціальний статус і спосіб життя?

— Безперечно, підхопити секстрансмісивну інфекцію може кожний, хто живе статевим життям. Хвороба та моральність не мають нічого спільного. Часто якраз буває, що вперше скочив у гречку — і вже потрапив у халепу. До речі, мене дуже турбує проблема цих інфекцій, пов’язана з проституцією. Як лікарю–венерологу мені б дуже хотілося завести з повіями дружбу. Аби вони нам довіряли і приходили в диспансер на анонімне обстеження і лікування. Зараз працюємо над створенням окремого кабінету для цієї категорії — можливо, з особливим режимом роботи. І ми не збираємось цікавитись абсолютно нічим — винятково їхнім здоров’ям, але поки що вони, на превеликий жаль, не приходять...

Чому так багато безплідних шлюбів

— З гонореєю така сама невтішна ситуація?

— За «законом жанру», на 1 випадок сифілісу має припадати 10 гонорей, а в нас ця цифра зі зрозумілих причин становить 1,5—2. Решта — у підпіллі. До того ж зараз люди настільки часто вживають різні антибіотики, що гонорея у багатьох випадках гостро не проявляється навіть у чоловіків. Як наслідок — млявий хронічний перебіг, що призводить до важких порушень статевої функції. І те, що в Україні зараз 15—20 відсотків шлюбів є безплідними, — теж наслідок непролікованих належним чином захворювань сечостатевої системи. Мабуть, час, як на Заході, впроваджувати обов’язкове медичне обстеження пар ще до одруження...

— Напевне, з горезвісними TORCH–інфекціями все ще складніше? До речі, нагадайте, будь ласка, нашим читачам, що це...

— Це група мікроорганізмів, що викликають хронічні запальні процеси в сечостатевих органах, які внаслідок можуть спричиняти і безпліддя, і внутрішньоутробне зараження плоду, і викидні. А хламідії, наприклад, можуть уражати також очі й серцевий м’яз. TORCH–інфекцій є дуже багато, а обліковується знову ж таки відсотків 10, бо їх майже не діагностують, адже це недешево. Здебільшого виявляють при обстеженні вагітних. Але навіть тоді їхні чоловіки лікуватися чомусь не приходять, тож втрачається сенс лікування й самої жінки. Це взагалі дуже складна медична проблема, якою треба серйозно займатися. І передусім необхідне державне фінансування для лабораторій масової діагностики. Знаєте, часом мені здається, що те, чим займаються лікарі–венерологи, потрібне лише їм самим і їхнім пацієнтам, але аж ніяк не державі. Та ми дуже сподіваємося все–таки достукатись у владні двері. Для цього наприкінці квітня проводитимемо в Тернополі загальнодержавні збори лікарів–венерологів. Будемо спільними зусиллями вирішувати, як виживати в таких умовах і як привернути увагу наших очільників.

ДО РЕЧІ

Сифіліс, зауважує Олександр Хара, називають «мавпою всіх хвороб». Адже він може вражати будь–які органи чи системи й імітувати безліч захворювань. «За 32 роки практики в цій сфері мені доводилося бачити найрізноманітніші чудеса, — каже лікар. — Наприклад, сифілітичне ураження шлунка, яке повністю імітувало рак цього органа. Хворого тоді перевели до нас, і за 21 день цей «рак» минувся повністю. Лікували ми і 15–річну школярку з сифілітичним ураженням молочної залози, яке стовідсотково імітувало останню стадію онкохвороби. Дівчина була ще незайманою, тому на сифіліс її навіть не обстежували. І якби зробили тоді операцію, то вона померла б, адже рана через сифіліс не загоїлася б. Як потім виявилося, вона займалася «сексом без сексу» зі старшим хлопцем. Покусуючи за соски, він заразив її через слину. Є також багато випадків, коли сифіліс імітує ураження мигдаликів. Переводять до нас людей і з офтальмологічних відділень».

МАЙТЕ НА УВАЗІ

Венеру реабілітували

За словами Олександра Хари, терміна «венеричні хвороби» у світовій класифікації вже не існує. Назва ця, як відомо, походила від імені давньогрецької богині кохання Венери. Однак сучасна медична спільнота вирішила, що до кохання ці захворювання насправді жодного стосунку не мають, а мають до статевого життя. Відтак було вирішено переназвати їх відповідним чином, тож на сьогодні в усьому світі введене поняття секстрансмісивні захворювання (тобто ті, що передаються через сексуальний контакт).