27 березня — у Міжнародний День театру — столичні (і не тільки) глядачі, актори, режисери, критики і можновладці вітали передусім Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка. Урочистий вечір, присвячений 90–літтю свого театру, «франківці» поєднали з професійним святом свідомо («день народження» театру — 28 січня 1920 року), запросивши чимало гостей.
Фрагментом із вистави «Легенда про Фауста», де задіяні Фауст старий, Мефістофель (народний артист України Богдан Ступка), Фауст молодий (народний артист України Остап Ступка), Каспер (народний артист України Богдан Бенюк), Вагнер (Володимир Ніколаєнко) «франківці» в яскраво–театральній, метафоричній формі наголосили: продавати душу не варто навіть тоді, коли трапляється нагода повернути молодість і знову відчути всі принади життя. Доктор Фауст, себто художній керівник Театру, згодом дотепно пояснить, мовляв, тіло — то нехай, а от душу... Богдан Бенюк в образі Каспера спромігся налагодити контакт (у буквальному сенсі слова) з глядачами. На його розчулене: «У когось є цукерочка? Ви ж на ювілей прийшли» миттєво відреагували справжні шанувальники театрального мистецтва, піднісши переможцю «Київської пекторалі»... пляшку шампанського.
«Солодощами» того вечора «франківців» не обділили. Вітання від Президента України Віктора Януковича переказала Ганна Герман, потискаючи руки «франківців», удостоєних звань «Народний артист України» (Василь Баша), «Заслужений артист України» (Тетяна Міхіна), «Заслужений діяч мистецтв України», а також ордену князя «Ярослава Мудрого» V ступеня (Михайло Захаревич, Лесь Задніпровський, Володимир Нечепоренко), Богдан Ступка отримав «Ярослава» IV ступеня, «За заслуги» ІІ ступеня — Богдан Бенюк, Станіслав Станкевич. Грамотами нагородили трударів театру Прем’єр–міністр України Микола Азаров і Голова Верховної Ради Володимир Литвин. Утім Київська міська держадміністрація виявилася щедрішою: Віталій Журавський оголосив імена «франківців», яким столична влада виділила квартири (двокімнатну отримав Василь Мазур, однокімнатну — Олександр Форманчук).
Телеграми з нагоди ювілею від прем’єр–міністра Росії Володимира Путіна, Театру імені Янки Купали (Мінськ, Білорусь) зачитали ведучі урочистої церемонії Інна Капінос і Остап Ступка. Серед гостей був і Михайло Швидкой, якого з Богданом Ступкою поєднує давня дружба. Він подарував театрові картину, на якій зображено Ярославль — місто, у якому народився один із найвизначніших театрів. Поза тим славетний грузинський режисер Роберт Стуруа, який ставив на франківській сцені «Царя Едіпа», вийшовши на сцену, повідомив: «Я прилетів із Москви, тож нічого не привіз». Режисер висловив надію на те, що співпраця з Театром ім. І. Франка матиме продовження.
Колеги теж привітали українську драму: від імені Театру російської драми ім. Лесі Українки «франківців» поздоровили М. Резникович, М. Рушковський і Д. Бабаєв, від «Сузір’я» — О. Кужельний.
Зрештою, краплина суму (можливо, тільки для авторки цих рядків) у святі таки була. Оскільки повсюдно — свої підмостки, драматурги, аплодисменти і фіаско, і мало хто в житті не грає ролей, в театрі того вечора бракувало чогось невловимого, магічного, якоїсь тихої надії на добро. В основі театру, як і в основі людського буття, — конфлікт. Однак про нього ніхто не згадав. Жартували про недобудовану сцену, кепкували над своєю побутовою проблемою, а про оту порожнечу в душах, з якою дедалі важче миритися і від якої порятунок існує, мабуть, тільки в театрі, — жодного слова.