Океан солодкого життя

Сам факт, що кожен із шести студійних альбомів групи ставав етапним у творчості команди і в цілому позитивно впливав на розвиток української рок–музики, свідчить не лише про талант Святослава Вакарчука і компанії, а й про справді високий рівень фаховості менеджменту групи. До речі, із надзавданням промоції колективу в рідній країні та за її межами у нас поки що може впоратися менеджмент «Гайдамаків», хоча там головний напрям діяльності — на європейський та світовий музичні ринки... У процес видання нових альбомів «Океану Ельзи» з бажано новими ідеями і концепціями, в них закладеними, задіяно цілий «мозковий центр» — той самий менеджмент, який також опікується організацією промо–кампаній і промоційними концертними турами нових альбомів. І рівних «Океанам» у нашій країні поки що немає.

Те, що композиції з нового альбому багато в чому нагадують один із ранніх альбомів «Янанебібув», також не є випадковістю. Річ у тім, що ширші верстви прихильників гурту без особливого ентузіазму зустріли численні оркестрові експерименти в попередніх альбомах команди, адже явно не були готові до арт–рокових формул у піснях своїх улюбленців. Власне тому, очевидно, «океани» й повернулися до апробованої схеми звучання «чотири інструменталісти плюс голос»... «Кому тюрма, а кому й DOLCE VITA» — цей приспів міцно врізається у свідомість слухача неспростовною аксіомою, а сам фразеологізм «солодке життя» ніби іронізує над подібним життєвим кредо. Такі композиції як «Небо над Дніпром», «Я так хочу», «На лінії вогню», «Більше для нас» роблять честь групі, яка послідовно «тримає лінію» і не знизила градуси драйву, темпераменту, вогню, а також насичує пісні емоціями суму, протесту, сарказму і ніжної лірики, далекими від гламурної мішури попсових одноденок.