«Мене назвали на честь одразу двох бабусь і австрійської гірськолижниці»
— Аннамарі, журналісти, дізнавшись про ваше існування, почали плутатися — чи слід у вашому імені ставити дефіс. Розкажіть історію вашого імені.
— Кожні батьки стоять перед вибором, як назвати свою дитину. Оскільки я була першою дівчинкою в сім’ї, то мене вирішили назвати на честь бабусі. Але, мабуть, не змогли вибрати, на честь якої (усміхається). Одну звали Анна, іншу — Марія. Тож, аби не сперечатися, мені й вирішили дати подвійне ім’я. А оскільки одна з бабусь мала угорське коріння, тож ім’я вирішили «зробити» на мадярський лад: Аннамарі.
Існує й інше пояснення мого імені. Кажуть, що мене назвали ще й на честь відомої австрійської гірськолижниці Аннемарі Мозер–Прель, яка мала титули олімпійської чемпіонки 1980 року, та була багаторазовою переможницею світових першостей.
— Звідки починалася ваша професійна кар’єра? Хто помітив серед закарпатських дітлахів талановиту дівчинку Аннамарі?
— Свої перші спуски я робила на схилах гори Красія, де розташована гірськолижна база Кострино. Це Закарпаття. А дорогу у сноубординг мені показав Йосип Пеняк–старший, який першим на тій горі змінив лижі на дошку.
— А як ви обрали сноуборд?
— Починала я своє спортивне життя з гірських лиж — у секцію мене привели батьки–гірськолижники. А потім з’явився вибір: лижі чи дошка. І я обрала дошку.
— То чим же вас підкорила дошка?
— Важко сказати. На той час сноубординг був новим видом спорту, відкривалися непогані перспективи. А фактор, який став вирішальним у виборі, думаю, полягає в тому, що мої перші кроки на дошці були впевненими і широкими.
«Очікування результатів олімпійської кваліфікації забрало більше сил, аніж самі спуски»
— На Олімпіаду ви потрапили, як–то кажуть, ускочивши на підніжку поїзда, який уже відходить...
— Можна сказати, мені трохи пощастило. Прямої перепустки в паралельному слаломі я не отримала. Проте правила відбору у сноубордингу мають певні нюанси.
Як відомо, у сноубордингу є три дисципліни, але ліцензії отримують усі спортсмени, незалежно від свого виду. Оскільки кілька учасників з олімпійськими ліцензіями віддали перевагу не паралельному слалому, а іншій дисципліні, то я посіла їхнє місце. Дізнавшись про такі зміни, ми з тренером раділи дуже сильно.
— Певно, цей олімпійський рік залишиться у вашій пам’яті надовго? Які враження від Ванкувера–2010?
— Важко описати словами ті почуття, що переповнювали мене з першого дня перебування у Ванкувері. Щойно ступила на канадську землю — зрозуміла, що потрапила на велике свято спорту. Скрізь приємна обстановка, привітні місцеві жителі. Зізнаюся, я відчувала гордість за себе, адже приїхала на Олімпіаду не як туристка. Хвилювалася, бо хотіла достойно представити нашу державу на найбільших зимових стартах чотириріччя. За нами спостерігали тисячі глядачів на горі Сайпрес та мільйони — біля екранів телевізорів.
— Що найбільше запам’яталося на Олімпіаді?
— І досі згадую той момент, ті емоції, які пережила в очікуванні результатів свого кваліфікаційного виступу. Пам’ятатиму ці хвилини все життя.
У нашому виді змагань учасників фіналу визначають за сумою двох спроб. Тож, як на голках, чекала виступу останніх учасниць кваліфікації. Ті хвилини очікування були найдовшими у моєму житті. Я не могла відірвати погляд від табло, а коли побачила своє ім’я у списку фіналістів — полетіла на сьоме небо від щастя. Чесно кажучи, в очікуванні цього результату витратила значно більше моральних сил, ніж безпосередньо перед своїми спусками.
«Головне цьогорічне надбання — стабільність результатів»
— Минулих вихідних у сноубордистів завершився сезон. Як можете оцінити цей олімпійський рік, Аннамарі?
— Можу з упевненістю сказати, що моє головне надбання цього року — стабільність результатів. Починаючи з олімпійських стартів, я постійно потрапляю у двадцятку найсильніших спортсменів світу: у Ванкувері — 16–та, на заключному етапі Кубка світу в Іспанії — 17–та позиція. Звісно, хочеться показати кращі результати. Але знаю: щоб їх досягти, потрібно ще добре працювати.
— Але ж ви в цьому сезоні маєте в активі й перемоги на деяких стартах?
— Так, після Олімпіади–2010 виграла один з етапів Кубка Європи в Києві, а 17 березня перемогла й на першості України.
— Ви відчуваєте, що надалі будете прогресувати?
— Відчуваю, що маю додатковий резерв і сили для поліпшення результатів. Інколи буває, що перемагаєш суперників на трасі випадково. Але зараз можу твердо заявити, що мій цьогорічний результат — закономірний.
— Кажуть, що досвід і перемоги приходять із роками. Вам лише 20. Як давно займаєтеся сноубордингом?
— У 12 років я вперше стала на борд, а в 15 — уже показувала результати, за які отримала звання майстра спорту. Це й стало перепусткою до національної збірної.
— А яку мету поставили собі у спорті?
— Наперед жодних завдань собі не ставила. Живу, тренуюся. Звісно, кожен спортсмен прагне перемогти на Олімпійських іграх, проте я не загадую. Буде, як буде.
«Щоб конкурувати з лідерами потрібно день і ніч сидіти на горі»
— Де зазвичай закладаєте фундамент на наступний спортивний рік?
— Узимку під час змагань часу на тренування не залишається зовсім, тому основний період для підвищення майстерності — літо. Звісно, в Україні в цю пору року снігу не знайдеш, тож тренуємося у Швейцарії, де на альпійських схилах білий покрив утримується впродовж усіх 365 днів.
— Що саме потрібно зробити, щоб з’явилася нагода посперечатися за нагороди із зірками світового масштабу?
— Для цього потрібно день і ніч «сидіти на горі». Щоб зійти на вершину, окремі спортсмени працюють у поті чола по п’ятнадцять років. У мене досвіду ще мало, тому — потрібно тренуватися. Також буде не зайвим вивчати й аналізувати стиль їзди висококласних сноубордистів, стежити за останніми інженерними розробками та постійно оновлювати «автопарк».
— А який тоді сенс брати участь в етапах Кубка Європи? Адже тут, порівняно зі змаганнями світового масштабу, збираються слабші спортсмени, а коли маєш велику фору, прогресувати важко...
— Чому ж, це теж етап у кар’єрі спортсмена, своєрідна сходинка. Одні її долають, аби отримати перепустку на виступи в Кубку світу, інші — такі, як я, — використовують Кубок Європи в рамках свого тренувального процесу. Я дуже рада, що перемогла на рідній землі, нехай і у другорядному турнірі.
— Багато наших спортсменів скаржиться на недофінансування, відсутність інвентарю... Чи маєте ви проблеми з інвентарем?
— Щороку нам видають по дві дошки для гігантського слалому: одна — для тренувань, друга — для змагань. У майбутньому році отримаю ще дві. Адже з наступного року планується проведення чемпіонату світу зі слалому, і я маю на меті взяти в ньому участь. Так що на наступний сезон матиму аж чотири новенькі «засоби пересування».
— А хто готує вам дошку до стартів?
— На жаль, свого сервісмена, який би слідкував за сноубордом, підбирав змащення для нього, в нашій команді немає, тому ця робота лежить на плечах тренера.
«Потрібно пройти курс реабілітації»
— Чим плануєте займатися після закінчення важкого сезону?
— Після виснажливих стартів накопичилась фізична втома, тож дуже хочеться перепочити, перевести дух. Але в Ужгородському національному університеті, де я навчаюсь на факультеті фізичного виховання і спорту, на мене очікує зимова сесія.
Уже потім необхідно пройти курс реабілітаційних заходів, а далі — знову в бій, почну підготовку до нового сезону.
— Як проходитиме ваша реабілітація?
— Планую провести кілька тижнів у санаторії «Синяк», де лікують захворювання кісток, суглобів та м’язів. Потім неодмінно зроблю візит у Берегове, де прийму ванни у цілющих водах термальних джерел. На цих курортах у нас на Закарпатті лікуються люди, які мають проблеми з опорно–руховим апаратом.
— Натякаєте, що в 20 років уже маєте проблеми зі здоров’ям?
— Так. У мене болить спина, особливо наприкінці сезону, після серйозних навантажень. Але це все не так критично. Хоча точно можу сказати, що я не машина, й потрібно відновлювати сили.
— Не хвилюєтесь за своє самопочуття через п’ять–десять років?
— Усі спортсмени мають ті чи інші проблеми зі здоров’ям, періодично отримують травми. Організм спортсмена потребує постійної «підзарядки». Коли ж навантаження після завершення кар’єри зменшуються, тоді, гадаю, й проблеми ті відходять.
— Гірські лижі та сноубординг — вельми екстримальні види спорту. Інші ваші уподобання — спокійніші?
— Як сказати (усміхається). Хотіла б стрибнути з парашутом, але поки що не маю такої можливості. А от на гірському байку люблю промчати з вітерцем.
Хоча інколи душа прагне спокою, тому сідаю на звичайний туристичний велосипед і кручу педалі по рівній місцині. Інколи із друзями знаходимо можливість просто поспілкуватися з природою — збираємо рюкзак і йдемо в гори.
ДОСЬЄ «УМ»
Чундак Аннамарі Михайлівна
Майстер спорту міжнародного класу зі сноубордингу.
Народилася 26 березня 1990 р. у с. Оноківці Ужгородського району Закарпатської області.
Учасниця Олімпійських ігор 2010 р. (16–те місце). Чотириразова чемпіонка України, переможець етапів Кубка Європи 2009, 2010 рр.
Представляє товариство «Спартак».
Перший тренер — Марина Чундак. Тренери — Йосип Пеняк–старший, Золтан Мінай.
Навчається в Ужгородському національному університеті (факультет фізвиховання і спорту).
Зріст — 166 см, вага — 56 кг.
Захоплення — їзда на велосипеді, походи.
Незаміжня.