Земляки вшановують героя (на передньому плані — портрет Михайла Дяченка). (Фото надане М. Ліщинським.)
Востаннє його бачили в рідному Боднарові Калуського району в жовтні 1951–го. Під час короткої розмови із сестрою Катериною Михайло на прощання сказав, що всюди відбуваються великі провокації, тому з побратимами змушений рейдувати на Захід. Проте, як стало відомо через чотири десятиліття, кілька сотень УПА тоді не перетнули радянсько–чехословацький кордон і, повернувшись на Прикарпаття, невеликими групами осіли в лісових масивах.
Наприкінці зими 1952–го компартійна «Прикарпатська правда» повідомила «радісну» новину про те, що в лісі біля села Дзвиняч знищено «ворога народу» Михайла Дяченка (бойове псевдо Гомін, літературне — Марко Боєслав). Подробиці драматичних подій 23 лютого того року та місце поховання талановитого поета й повстанського пропагандиста залишалися невідомими до 90–х років минулого століття, поки не відкрилися архіви КДБ і «не отверзлися вуста» перестрашених очевидців. Зусиллями представників родини Дяченків, передусім кандидата філологічних наук Петра Драгомирецького, багато що з таємного стало явним...
Завершувався сьомий рік збройного протистояння Української повстанської армії з відбірними військами сталінської імперії. Знекровлені тривалою підпільною боротьбою вояки УПА вже не мали єдиного центру керування (головнокомандувач Роман Шухевич загинув ще в березні 1950–го). Масовий рух опору втратив воєнну перспективу, проте невеликі розрізнені групи упівців продовжували дошкуляти «совєтам», демонструючи виняткову відданість українській ідеї. Ці патріоти не здавалися на милість ворога, аби не посоромити пам’ять загиблих товаришів і не заплямувати честь повстанця. Конспірація досягла найвищого рівня безпеки: підпільники вже користувалися не псевдо, а лише кодами, в обличчя їх знало обмежене коло осіб.
«Михайло Дяченко замість прізвища, імені та псевдо тоді мав лише особистий код «Б 333 Б–С2», про що ми довідалися із секретних архівів, — розповідає внук героя Михайло Ліщинський, котрий мешкає в Боднарові. — Після невдалої спроби прорватися на Захід він із шістьма товаришами зазимував у бункері, облаштованому в лісі під деревом, що росло на краю урвища над потічком. Найближчим населеним пунктом від схованки було село Дзвиняч, звідки підпільники отримували харчі. Їжу періодично доставляли селяни під виглядом поїздок у ліс по дрова, а на зворотному шляху для маскування клали на фіру гілля, яке тягнулося по землі і замітало сліди. Один із вояків–зимувальників за терміновим завданням пішов на зв’язок і чомусь не повернувся. У тих, хто залишився в бункері, звісно, виникли тривожні припущення щодо його подальшої долі».
Що з ним могло статися? Можливо, потрапив у засідку й загинув під час перестрілки або, як це було найчастіше у безвиході, пустив собі кулю в скроню. Та якщо опинився в руках у чекістів, то міг не витримати сатанинських тортур і виказати місцезнаходження боївки. Не дрімали й радянські спецслужби. До пори до часу мешканцям Дзвиняча, котрі постачали в ліс продовольство, вдавалося водити червонопогонників за носа, але робити це ставало все важче й важче. Якимось чином 23 лютого енкаведисти таки знайшли ниточку, яка привела їх до криївки Дяченка–Боєслава. «Відбувся короткочасний бій, — продовжує пан Михайло. — Тоді на чатах біля бункера стояла коректор–друкарка Марта Свидрук (псевдо Марійка) родом із Надвірної. Вона першою відкрила вогонь по чужинцях. Почувши стрілянину, в підземеллі зрозуміли, що настав їхній смертний час, і почали палити секретні документи, хоча щоденник поета не згорів. Ворожа куля скосила хоробру дівчину, й «червоні» спецназівці оточили бункер. На пропозицію здатися повстанці відповіли автоматним вогнем. Коли командир облавників наказав закидати їх гранатами через вентиляційну трубу, всі п’ятеро, що перебували в криївці, застрелилися. Серед них був і 21–річний племінник Дяченка–Боєслава — Михайло Драгомирецький, котрий вступив в ОУН у 1951–му, тобто в час, коли вже згасала збройна боротьба за незалежність України».
Де поховано сміливців, із місцевих жителів знав лише один чоловік, котрий на схилі літ таки відкрив страшну таємницю, яку носив у собі довгих 40–х років. Наприкінці 80–х, коли Радянський Союз тріщав по всіх швах, цей заляканий чекістами свідок ще боявся говорити правду і не хотів, аби його прізвище десь згадували. За його розповіддю, тіла загиблих повстанців солдати покидали на фіру й повезли в тодішній райцентр Солотвин. Закопали їх не на цвинтарі, як годиться християнам, а на зовсім не пристосованій для поховань території, через яку невдовзі проклали дорогу.
Чоловік зрештою показав це місце. Під час ексгумації останки Дяченка–Боєслава впізнали за срібною коронкою зуба, вставленою Михайлові ще в юності. 1992 року героїв урочисто перепоховали в Солотвині. Мешканці Боднарова готуються цієї весни встановити в центрі села пам’ятник відважному земляку й талановитому поету.
З його ім’ям пов’язано ще багато невідомих сторінок героїки ОУН та УПА. Нещодавно в лісовому масиві на межі Калуського та Галицького районів ентузіасти, зокрема краєзнавець, депутат Івано–Франківської обласної ради Зіновій Бойчук та Михайло Ліщинський, відкопали бідон з архівом Михайла Дяченка. Найцікавішою тамтешньою знахідкою дослідники вважають «Збірник ідеологічно–вишкільних матеріалів» із власноручними доповненнями Марка Боєслава. Ця праця була методичним посібником для пропагандистів повстанського підпілля. Там же збереглося чимало матеріалів, для розшифрування яких потрібно залучати фахівців спецслужби. Ще один архів поета, за розповідями старожилів Боднарова, закопаний десь поблизу Замкового потоку. Знайти його поки що не вдалося.
Михайло Дяченко
Народився 25 березня 1910 року в прикарпатському селі Боднарів. Був четвертою дитиною в сім’ї. З десятирічного віку залишився круглим сиротою.
Після закінчення Станіславської гімназії навчався на правничому факультеті Львівського університету. Боротьба за права і свободи українців до війни двічі завершувалася його ув’язненням у польських тюрмах. Був активістом багатьох українських просвітницьких та спортивно–патріотичних організацій, керував сільським товариством «Сокіл». Навіть вороги визнавали його освіченість і шляхетність. В одному з поліцейських доносів є така характеристика Михайла Дяченка: «Поважний, інтелігентний, добрий організатор, бистрого розуму, мовчазний, надзвичайно ґречний».
Член ОУН із 1930 pоку, вояк УПА з 1942–го. З осені 1944–го до дня загибелі перебував у підпіллі. За публіцистичну діяльність нагороджений повстанським Срібним Хрестом Заслуги (1948).
У 1950–му всю його родину вивезли в Сибір без права повернення на рідну землю. Нині вже немає серед живих ні дружини Михайла Дяченка Марії Савчук, ні його сина Святослава, народженого 16 вересня 1942 року.
«Серед поетів–упівців найвідомішим став Марко Боєслав... Найчастіше друкував свої твори в журналі «Чорний ліс», одинадцять номерів якого видало в 1947—1950 роках Станіславське (Івано–Франківське) підпілля. У цьому ж проміжку часу, тобто в другій половині 40–х років, Марко Боєслав написав і пустив у світ (друкарським і недрукарським способом) кілька поетичних збірок: «Непокірні слова», «В хоробру путь», «Вітчизна кличе», «Протест», «Із днів боротьби», «Хай слава луна»...
Він також знаний як драматург та прозаїк. Його драма «Сталь без іржі» мала два видання. Оповідання, новели, публіцистичні твори друкувались у підпільних газетах та журналах («Шлях перемоги», «Лісовик», «На чатах», «Чорний ліс», «За Україну!»).
Незаперечний талант Боєслава, без сумніву, повністю не розкрився. Умови, в яких він писав, справедливіше назвати творчим подвигом, а не умовами. В кращих своїх речах Марко Боєслав — поет, який розуміє вагу слова. Воно тоді виразно гнівне, спрямоване проти чужинських орд, що нівечать рідну землю, проти катів народу; воно й незвичайно ніжне, бо душа озивалась любов’ю до матері–України».
(З «Історії української літератури ХХ століття»).
Слабодухам
Якби вам туги, туги влить,
В серця, розтерзані судьбою,
Щоб не дала вам ні на мить
Заснути в рабському спокою.
Тієї туги, що пече
Рабів сумління у кайданах,
Що рве до бою гаряче
І лицарям гука: — Осанна!
Ви не зітхали б на печі,
Ніхто не чув би в вас квиління,
Плуги змінили б на мечі,
Цвіла б у славі Україна!
Марко Боєслав (29. 11. 1947)
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
