Коли не хочеться нічого...

Коли нам важко, коли переживаємо внутрішню кризу, наші запитання часто залишаються «німими». Бо не знаємо, до кого звернутися. Хтось у таких випадках іде до мудрих друзів, інший шукає психолога, а хтось вирішує довіритися священику, через якого сподівається отримати «пораду Згори». Отже, шукаємо відповіді на складні запитання з настоятелем церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці при Києво–Могилянській академії ігуменом Богданом Пєтуховим.

— «Почуваюся в глухому куті, прошу підказати мені вихід, але на небесах мене не чують...» Як цьому зарадити, отче?

— Бог усе може і всюди є. З молитви до Духа Святого: «Царю небесний, утішителю, душе істини...» слід починати будь–яке моління. Бог нас завжди чує! Тож «мене не чують...» — не відповідає дійсності, залишається «я не чую»... або «не бачу», «не розумію». Треба, щоб Бог дав ясність. А для цього читаю Святе Письмо і євангельські притчі, а ще — богословську популярну літературу. І, нарешті, найрішучіший крок наближення до Бога — це покаяння у гріхах, сповідь і причастя. І якщо я піду таким шляхом, то надалі через людей, через Святе Письмо, через читання молитов (особливо Псалмів царя Давида) поступово відкриються мені очі й вуха. Просвітлена божественним світлом, людина наближається до Господа, як до світильника, — і донедавна «нечіткі букви» Божої відповіді стають яскравішими. А прочитавши їх, можемо зрозуміти і осягнути вихід зі своєї ситуації.

— «Кому судилося бути повішеним, той не втопиться» — такими словами люди нерідко виправдовують свої безвідповідальні вчинки...

— Коли ми, приміром, збираємося перейти річку по крихкій кризі у відлигу і згадуємо це прислів’я в надії, що все обійдеться,— ми не праві. Якщо хтось не дбає про себе, а йде, знаючи, що може втопитися, й починає тонути — будьмо правдиві: то була воля людини, а не Божа. Утім ми іноді сприймаємо кончину людського життя як розплату, та це не так: це природний біологічний процес, коли взяте з праху туди й повертається, а дух і душа людські, які є вічними, нетлінними, — ідуть у той чи інший світ.Невідворотність є, лише коли людина за земного життя не розкаялася в якомусь явному великому скоєному нею гріху і відійшла! І то, можливо, хтось із наступних поколінь відмолить цю душу!

— Це можуть зробити тільки нащадки по прямій лінії?

— Ми всі — брати й сестри, діти Адама і Єви. Звісно, генетично ми пов’язані з кровними родичами і взаємозалежні з ними, так що, з одного боку, гріхи предків почасти лягають на плечі нащадкам, а з іншого,— нащадки здатні відмолити душу предків.

— Якщо людина пригнічена, як їй «струсити» з себе думку про приреченість?

— Поки людина дихає і перебуває в свідомості, вона не приречена! Або, інакше кажучи, вона може почуватися приреченою доти, поки нарешті збагне: приреченість зникає, бо є покаяння і прощення. І не має значення, скільки нам зараз років.

— Однак ми часом з приреченістю кажемо: «Мій хрест — мені й нести»...

— Звісно, кожен сам несе свого хреста! Хоча, коли є змога, допомагаємо нести хреста й сусідові, — до цього нас спонукає побожне ставлення до ближніх. А важкість нашого власного хреста залежить від нас. Ми здатні зменшити його вагу, і тоді він стане нагадувати, за Святим Письмом, «солодкий тягяр». Якщо очищаємось від гріха, то з хреста–тягаря він стає таким, що возносить нас на небеса: і легшим, і солодшим, в прямому й переносному значенні.

— Добре, якщо так. А коли ми про себе такої низької думки, що й у люстерко на себе нам гидко дивитися?

— «Не судіть, і не судимі будете». Свідомо паплюжити себе — так само ганебно, як і вихваляти! Не маємо повноважень ані собі, ані комусь із ближніх оголошувати отой остаточний вирок, присуд! Господь вчить: «Возлюби ближнього свого, як себе самого». Не може бути по–справжньому милосердим, щирим і щедрим до інших християнин, який немилосердний до себе самого як особистості. А от розмірковувати про власні вчинки, прохаючи в Господа допомоги, потрібно, щоб наші висновки були справедливими. І ще,— вірмо в диво, місце для якого завжди є і буде в цьому світі, тим більше,— для християн. Хоча «просто так» воно не буває, та інколи Господь творить дива не за заслуги — просто за Своїм замислом.

— А якщо почуваємося так безвихідно, що й звертатися ні до кого не хочемо? У неробочий час «ховаємося» від усього світу? І не робимо кроків для розв’язання проблеми?

— Цей метод спрацьовує з точністю до навпаки: чим більше людина ізолюється від оточення, замикаючись, як у мушлі, тим більше зосереджується на самій собі, копирсаючись у «болоті», в якому загрузла. Почуваючись у безвиході, починає захлинатися й тонути. Якщо ви потрапили в таку ситуацію, — облиште на деякий час своє «болото», свої проблеми, які на цей час не можете вирішити. Натомість займіться розв’язанням проблем ваших ближніх. Будь–який психолог вам те ж саме порадить: «візьміть відпустку від самих себе», але не усамітнюйтеся, а зануртеся в іншу стихію. «Утекти від себе» можна, лише забувши себе самого, вникнувши в проблеми інших. Тільки психічно хвора людина настільки зациклюється на собі, що перестає помічати проблеми інших. Решті під силу змінити ситуацію. Треба усвідомити це, — і «виштовхнути» себе з усамітненості. Поставтеся до проблем друзів, ближніх, рідних сумлінно, чесно, вникніть «до мозку кісток», щиро намагаючись допомогти, і запам’ятайте: коли ми забуваємо про себе, то даємо собі спокій і раду. І тоді згодом, повернувшись до власних проблем, ми дивимось на все іншими очима, і наші проблеми починають розв’язуватися.

— А що, коли людина, перебуваючи в стресовому чи депресивному стані, просто не здатна підтримувати розмову і прохає «відпустити» її, «залишити в спокої»?

— У такому стані людина, хоча й не може пояснити, чому саме, чітко відчуває, що потребує перепочинку. Як справжні християни, котрі справді хочуть від щирого серця посприяти цій людині, — даймо їй те, що її душа бажає, в даному разі — перепочинок від інформації. Натомість молімося за неї. Якщо ж зрушень на краще не помітно,— молімося за дорогу нам людину ще більше!

— Кажуть, одна з причин стресів і депресій — недосяжність бажаного...

— Коли щось не складається в особистому житті, причина в тому, що ми або не там шукали, або не з тими, або забагато умов ставили. Треба взяти це до уваги, переосмислити — і почати спочатку. Зі мною часто радяться подружжя, як учинити. Трапляється, обидва здорові, а дітей у шлюбі нема… До речі, знаю випадок, коли такий шлюб розпався, і в обох нових шлюбах у кожного з колишнього подружжя знайшлися діти, — і тепер всі щасливі. Хоча є подружжя, що й без дітей живуть у злагоді до глибокої старості. Коли ж нема ані дітей, ані порозуміння в шлюбі,— нема чого зволікати. Та, трапляється, діти є, а ладу нема, бо тиснемо на партнера, а цього не слід робити. Варто замислитися над собою, своїм підходом до людей — і змінити його.

Ольга ГОЙДЕНКО