Переговори УПА — Кремль

Пряму співпрацю з Кремлем, за прикладом польської Армії Крайової, керівники ОУН і Української Повстанської армії могли розпочати взимку 1945 року. Утім вони обрали шлях переговорів. Бандерівці чітко дали знати співробітникам радянських спецслужб, що мають власне бачення устрою і правових засад післявоєнної України. Це мала бути незалежна від СРСР республіка, з верховенством права, без злочинної системи репресій та колективізації, з національною, а не русифікованою культурою. Подробиці перемовин відомі з агентурної справи «Щось», яка дивом збереглася у Галузевому державному архіві Служби безпеки України.

Кагебісти замість комуністів

Зустріч відбулася у лютому 1945 року на глухому хуторі Конюхи неподалік шосе Львів–Тернопіль. Від бандерівців прибули члени проводу ОУН в Україні Яків Бусол і Дмитро Маївський. З радянського боку приїхав заступник начальника 4–го Управління НКДБ Сергій Карін зі співробітником Олександром Хорошуном. Хоча вони вдавали з себе працівників Раднаркому УРСР, архівні документи переконують: бандерівці одразу зрозуміли, з ким мають справу. Це внесло зміни в атмосферу дискусії, адже оунівці сподівалися на розмову з українцями–комуністами, котрі мають «тверді моральні принципи», — академіком Олександром Богомольцем, письменниками Павлом Тичиною та Максимом Рильським.

Делегати від ОУН, одягнені у сірі пальта і гарні костюми, наполегливо обстоювали своє бачення засад розвитку України. Спершу заговорили про право української нації на незалежність. «Ми хочемо самі, відокремившись від росіян, визначати свої кордони, стати самостійною країною, а потім укласти угоду з Російською республікою. Ми бажаємо, щоб український народ працював на себе, був монолітним. Необхідні демократія, багатопартійна система, щоб не було «казенних» виборів, до управління країною треба залучати всі здібні конструктивні елементи», — заявив Дмитро Маївський. «Слід виконувати 14–ту статтю Конституції СРСР», — наголосив його колега. Сергій Карін потім згадував, що у той момент спіймав облизня — забув, що згадана стаття встановлює право на вихід Радянської України з Союзу. Але виду не подав: «Ми, українська нація, власну самостійну незалежну державу маємо вже 27 років. Наша країна перебуває у братському союзі з російським та іншими народами. З ними у революцію ми боролися за власну державу. Про яку незалежну державу йдеться?»

«Яка ж це українська держава, якщо такі письменники як Рильський, Тичина та інші пишуть не про Україну, а про те, що потрібно росіянам? Я вже не кажу про Остапа Вишню», — не заспокоювався Дмитро Маївський. Сергій Карін ухилився від прямої відповіді, а натомість зацитував кілька рядків із поезій радянських авторів про любов до України. Він також цинічно додав, що перебування у в’язниці пішло творцеві «Вишневих усмішок» тільки на користь.

Шаблонні відмовки

Хоча Сергій Карін і «з’їв зуби» на націоналістах ще з часів агентурних комбінацій 1920–х років проти Армії УНР Юрія Тютюнника і церковників–«автокефалістів», цього разу бандерівці таки збили його з пантелику. Особливо не сподобався політичний інструктор УПА Яків Бусол. Даного «фанатика цифр і економічних викладок» чекіст у своєму звіті начальству зарахував до «зоологічних ворогів» радянської влади. У свою чергу, бандерівцям Карін запам’ятався «недостатньо сильним дискутантом», а Хорошун — «слабким політиком, котрий не здатний підібрати належні аргументи у відповідні моменти бесіди».

Яків Бусол поцікавився, чому в Радянській Україні зазнавали переслідувань за свої погляди Микола Хвильовий, Олександр Шумський, Микола Скрипник, Панас Любченко. Пояснення Сергія Каріна виявилося шаблонним, у руслі радянського агітпропу: «Що було, то було. Їх знищила життєва сила народу, тому що вони намагалися разом з інтервентами відірвати український народ від російського і продати Україну». Боліло оунівським парламентаріям і штучно стимульоване засилля по Україні російської мови. «Ви, комуністи, скрізь кричите, що у вас свобода української мови, видаються книги українською. Але візьміть такий факт. 90 відсотків населення Києва використовує російську мову. Всі установи працюють російською», — заявив Бусол. При світлі гасової лампи, за простим дерев’яним столом дипломатичний обмін думками швидко переріс у запеклу політичну дискусію. Нічна розмова затягнулася на кілька годин. Аби розрядити напругу, чекісти запропонували повечеряти.

За частуванням пригадали події війни. Мова зайшла про німців. На закиди щодо співпраці УПА в роки війни з нацистами Дмитро Маївський пояснив, що «з німцями ми воювали жорстоко, не так, як ваші партизани. Ми боролися не так, як, скажімо, партизанський ватажок пан Бегма, котрий звів лише один бій з німцями. Цей Бегма звів навіть менше боїв, аніж наш командир «Ярема» на Волині». Бурхливу реакцію опонентів викликало запитання Сергія Каріна щодо контактів представника ОУН Івана Гриньоха–«Герасимівського» з німецькою поліцією безпеки та СД. «Діалог з генералом поліції Прюцманом дійсно вівся, — погодився Яків Бусол, — але їх самочинно ініціював німецький агент «Макс», котрого ми планували за це розстріляти». На підвищених тонах обговорювалися і причини повстанських диверсій. «Хто пустив під укіс декілька пасажирських потягів на перегоні Шепетівка–Здолбунів»? — не вщухав Сергій Карін. «Це триватиме, доки вивозитимуть у Сибір невинних людей», — відповів Дмитро Маївський.

Гра без сенсу

Гарячий лютневий диспут нагадував розмову «сліпого» з «глухим». Кожна зі сторін уперто стояла на своєму. Тому представники радянської спецслужби «на закуску» оприлюднили вказівку начальства — запропонували оунівцям капітулювати. Зреш­тою, фінальним акордом «першого раунду» переговорів стала домовленість про наступне місце зустрічі. Але справа «загасла», ще раз бандерівці на контакт не пішли.

Насправді Карін і Хорошун, хоча і не подавали виду, були зацікавлені у продовженні переговорів. Так наказував керівник КП(б)У Микита Хрущов. Тому до кінця 1945 року НКДБ усіляко намагався відновити зустрічі. Два листи з відповідними пропозиціями, передані в підпілля через львівську художницю Ярославу Музику, залишилися без відповіді. У травні Сергій Карін написав утретє, запропонувавши адресатам відреагувати до 20 липня. «Коли від вас не буде ніяких повідомлень, то в той день я поставлю на наших зносинах крапку», — попередив він. За цим посланням ніхто навіть не прийшов. Відповіь для ОУН не мала сенсу. По–перше, Друга світова війна закінчилася перемогою Червоної армії, за таких умов оунівці вирішили почекати до кращих часів. По–друге, трагічно загинули Яків Бусол і Дмитро Маївський (першого застрелила спецгрупа НКВС, а другий покінчив життя самогубством). Є також і така думка: перемовини не санкціонував провідник Степан Бандера, який перебував у американській зоні окупації Німеччини.

Роман Шухевич нагадав про можливість перемовин через три роки, в квітні 1948–го. Його представник, на псевдо «Сова», під виглядом рядового оунівця надіслав листа керівнику львівського обкому КП(б)У Грушецькому. Від імені націоналістичного підпілля урядові радянської України пропонували звільнити з тюрем дітей і дружину Романа Шухевича, випустити звідти кількох відомих підпільників, а також зупинити на якийсь час винищувальні акції. Обкомівець пообіцяв подумати, однак за «рекомендацією» з Кремля справа загальмувалася.

Можемо тільки дивуватися з відваги представників командира УПА Романа Шухевича. Утім на ставлення «совітів» до націоналістичного руху загалом переговори у 1945 і 1948 роках не вплинули. У 1947–му розпочався масовий вивіз сімей із Західної України до Сибіру, а з наступного року «полювання» за Шухевичем перейшло у фінальну стадію. Для радянського керівництва дискусія з бандерівцями була банальною грою, за якою воно сподівалося якомога більше вивідати про український визвольний рух, аби швидше його знищити.

Володимир КОВАЛЬЧУК