Ошатність та історичні пам'ятки міста над Десною вражають усіх гостей Чернігова. Варто лишень згадати, що це єдине місто в Україні, де збереглося стільки пам'яток домонгольської доби. Особлива цінність — це Болдині гори з найбільшим у Східній Європі язичницьким курганним некрополем, стародавньою Іллінською церквою та Антонієвими печерами, які сьогодні є окрасою Національного історико-архітектурного заповідника «Чернігів стародавній».
«Монастир Троїцький Іллінський — місце перебування чернігівських архієпископів — розташований на Болдиній горі, по прямому напрямку майже за дві версти від міста. Вигляд цієї обителі є мальовничим і тим, хто їде з Києва, з першого погляду нагадує Києво-Печерську обитель. З підвищення монастирського відкривається південна даль у живописному різномасті гаїв, лугів, полів і води тихої Десни», — так понад сто років тому починав свій опис монастиря відомий церковний діяч та історик чернігівський архієпископ Філарет (Гумілевський). «И прислав Стьслав нощью поя Антония к Чернигову. Антоний же пришед к Чернигову и возлюби Болдину гору и ископав пещеру, и ту вселился, и есть монастырь святое Борогороци на Болдиных горах по сих дни». Саме з цих рядків Іпатіївського літопису починається історія однiєї з найцікавіших та найдивовижніших пам'яток історії та архітектури України — чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря з його знаменитими Антонієвими печерами. У 1069 році до Чернігова прибув відомий усій Русі чернець Антоній, засновник Києво-Печерської лаври. Втягнутий у вир політичної боротьби у Києві, «батько руського чернецтва» знайшов захист у чернігівського князя Святослава. В урочищі за міськими мурами він заснував печерний монастир святої Богородиці, який, імовірно, за задумом князя-покровителя, з часом мав стати не гіршим, ніж Києво-Печерський. Болдині гори (з давньоруської мови «болд» — дуб), тобто гори, вкриті дубовим лісом, підходили для цього якнайкраще, були зручні для копання печер. Але найголовніше те, що яр, який обрав для своєї печери Антоній, виходив до урочища Святого, де, за переказами, хрестили мешканців Чернігова. З часу копання Антонієм першої печери у Чернігові минуло майже тисячу років.
Сьогодні Троїцько-Іллінський монастир — це справжня перлина міста. А яким він був вісім-дев'ять століть тому? Відповідь на це знають археологи. Ось що пише у своїй книзі «Таємниці монастирських підземель» завідуючий відділом печер Національного історико-архітектурного заповідника «Чернігів стародавній» Володимир Руденок: «Створений на зразок стародавніх скельних православних монастирів, він був невеликим печерним містом, розташованим на схилах яру, і складався з підземних споруд великої кількості та розмірів. Антонієві печери — лише частина печерного комплексу, який колись тут існував. Сьогодні можна впевнено говорити про сім відомих на цій території підземель давньоруського часу, але безперечно, що їх було набагато більше. Тепер ми знаємо, що монастир складався з відносно невеликих підземних споруд, побудованих дуже раціонально. Це, перш за все, печерки, призначені для проживання окремих монахів, печерні некрополі й підземні храми. Крім того, до складу монастиря входила значна кількість наземних споруд. До нашого часу збереглася лише Іллінська церква, хоча, можливо, вона була не єдиною монументальною спорудою монастиря».
У період з XIII по XVII століття Чернігів переніс двадцять ворожих навал. А в їх пожежах горіли не тільки будинки й гинули люди, а й рукописи. Вперше про монастир згадується лише у 1649 році. Тоді на кошти сотника Чернігівського полку Степана Подобайла відновлюється Іллінська церква, до речі, з того часу обитель стала зватися Іллінською. Монастир розбудовується, навіть з'являються нові печерні комплекси, зокрема Новоантонієві печери. Він стає резиденцією чернігівських архієпископів.
Iшов час, Троїцько-Іллінський монастир перетворився на справжній культурний центр краю, з його першою друкарнею і навіть меморіальним некрополем. Тут поховано багатьох чернігівських церковних ієрархів і представників еліти. Зокрема, тут є могили представників родів Кочубеїв та Милорадовичів. Тут також знаходиться могила поета Леоніда Глібова. Краєвид з цього місця в усі часи приваблював художників і поетів. Бував тут і Тарас Шевченко, який працював у Чернігові за завданням Київської археологічної комісії в 1846 році. Малював Антонієві печери відомий художник Лев Жемчужников, котрий проїжджав через місто в 1852 році. Ілля Рєпін, працюючи над картиною «Хресний хід», навіть спеціально приїхав до Чернігова, щоб подивитися на хресний хід навколо Іллінської церкви. Тут часто бували відомий етнограф Маркович, поети Вербицький та Вороний. Це було улюблене місце прогулянок Михайла Коцюбинського. Тут він і знайшов останній спочинок — поряд з Іллінською церквою, над Антонієвими печерами.
Утім про все це ми, можливо, і не довідалися б, якби не історики. До кінця 60-років минулого століття територія монастиря перетворилася на пустир, на якому місцеві жителі випасали кіз. Іллінська церква була зачинена, а обвалені та захаращені сміттям Антонієві печери викликали інтерес здебільшого хуліганів. Та все ж знайшлися люди, які почали розкривати таємниці підземного монастиря. Це були співробітники історико-архітектурного заповідника, який було у той час організовано, та члени Чернігівської археолого-спелеологічної секції під керівництвом Герарда Кузнецова. Саме завдяки їхній копіткій багаторічній праці Антонієві печери перетворилися на музей державного значення. Щорічно печери відвідують понад 37 тисяч людей. Підземні келії, храми, гробниці для кожного відвідувача створюють враження реального занурення в історію. Майже щороку співробітники музею та вчені-археологи відкривають нові цікаві сторінки історії міста. Тож відвідувачі музею влітку можуть побачити, як земля відкриває сховані в ній таємниці минулого, а при бажанні й самі взяти в руки лопату археолога.
До Дня пам'яток архітектури співробітники заповідника «Чернігів стародавній» підготували туристам справжній подарунок. Нарешті планується відкрити для екскурсій нижній ярус Антонієвих печер. Це підземна галерея загальною площею приблизно 100 квадратних метрів, з келіями монахів і приміщеннями для поховань.
Троїцько-Iллiнський монастир у Чернiговi.
Засилля реклами «русской маслєніци» в інфопросторі України вже не вражає і не печалить, а закликає до дії: пізнати власні традиції і докласти зусиль, аби їх дотримуватися. Хоча б задля власної безпеки. Та спершу розберімося з традиціями російськими. Основні атрибути тамтешньої «Маслєніци» — це «бліни» з ікрою, грибами, медом чи іншими начинками, виготовлення і спалення солом’яного опудала, гучні розваги й чаювання з самоварами просто неба, змагання… >>
Ще півтора десятка років тому візиткою талановитого подружжя з Коломиї були гобелени. У цьому виді ткацького мистецтва Ярослав Сахро з Оксаною Литвин сягнули такого рівня, що їхні твори почали залюбки купувати для приватних колекцій цінителі гобеленів з України, Великої Британії, Данії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції та Японії. >>
Наше знайомство з Русланом Козленком, або ж Русалімом (це його кобзарський псевдонім), відбулося під час фестивалю епічної традиції «Кобзарська Трійця-2014». Освячення музичних інструментів на подвір’ї Михайлівського Золотоверхого собору, виступи майстрів із різних куточків України, традиційний «кобзарський чайок». >>
Усього два кольори — білий і червоний. А ними створено цілий світ. Пряма горизонталь — земля, хвиляста лінія — вода, хрест — вогонь. Квітка, яка означала початок життя. І — жінка з піднятими руками. Берегиня, мати–прародителька, символ життя і родючості, захисниця людей від усілякого зла, добра «хатня» богиня, що оберігає родину… >>
Симпатики древньогрецького філософа Сократа навряд чи аж так піднесено, услід за вчителем, можуть нині повторити його знамениту фразу «Ми живемо не для того, щоб їсти, а їмо для того, щоб жити». У сучасному світі не все так просто, стабільно високі прибутки рестораторів — тому підтвердження. >>
У столиці українського гончарства — селищі Опішня — завершився п’ятий щорічний Тиждень національного гончарного здвиження «Здвиг–2013». Хоча насправді ця щедра на глину й таланти земля «двиготіла» під натиском грандіозного мистецького дійства майже весь місяць. Адже учасники третьої Е–літньої академії гончарства, міжнародного молодіжного гончарського фестивалю та четвертого ІНТЕРСимпозіуму кераміки приїхали сюди раніше. Зрештою, у рамках згаданого Тижня відбувалося десять повноцінних мистецьких конкурсів і презентаційно–виставкових заходів, у яких, крім гончарів і керамістів, демонстрували свою майстерність ковалі, фотохудожники, майстри графіті та бодіпейнтінгу, тобто художнього розпису на тілі. Найгучнішим же і водночас заключним акордом «Здвигу», власне, його апогеєм, став Національний фестиваль гончарства. >>
