Минулого року на своєму п'ятдесятиріччі відомий скрипаль, шоу-мен і педагог Кирило Стеценко раптом згадав про свою класичну композиторську освіту і презентував фрагменти власної Сонати, написаної ще у 1988 році. Тоді ж він пообіцяв винести свій твір на суд публіки, і ось недавно нарешті виконав свою обіцянку. Після авторського концерту, що зібрав у залі Музичної академії імені Чайковського чи не весь класичний та навколороковий бомонд, ми вирішили дізнатися, що спонукало Кирила Стеценка до повернення у лоно класики.
— Кириле, чому прем'єра Сонати чекала свого часу аж 16 років?
— Так склалося. Наприкінці 80-х життя стало настільки цікаве, активне та наповнене суспільним змістом, що ніколи було тікати в глибини мистецької сублімації. Все, що з нами трапилося з 1989 по 1991 рік, було значно грандіознішим, сміливішим та захопливішим, ніж найсолодші мрії: організація першої «Червоної Рути», подорож до Північної Америки, робота на телебаченні, створення фестивалів «Шлях до Волі», «Рок-н-рол на руїнах», «Тарас Бульба», «Нові зірки старого року» тощо. Тоді я настільки полонився ілюзією змінити Україну на краще шляхом власної роботи в масовій культурі, мас-медіях, менеджменті, політиці... В останні роки цей сон розвіявся повністю, і я ніби прокинувся, щоб знову втікати від дійсності. Адже після кастрації нашої національної мрії та поголовного морального оскоплення народу наше суспільне життя стало настільки огидним, що відчувається гостра потреба в індивідуальному духовному опорі. Справжнє мистецтво завжди сприяло виробленню духовного імунітету особистостей.
Що ж до Сонати, то тут узагалі майже містична історія. Я кілька разів готувався публічно виконати цей твір. Однак усі мої партнери-піаністи, почавши підготовку, з тих чи інших причин опинялися за кордоном. Володимир Винницький виїхав до США, Людмила Гуменюк — до Польщі. Моя сестра Галина Стеценко перед прем'єрою переграла руки, а потім виїхала до Португалії. Ось тільки тепер мені пощастило — піаністка Наталя Строчан таки пройшла зі мною весь шлях до кінця.
— Ви і скрипаль, і шоу-мен, і композитор, граєте рок, джаз, фольк. Яке місце в житті посідає класика?
— Я починав із класики. Граю на скрипці з 5—6 років. Лише підлітком я почав здобувати свободу від батьків, учителів і світу дорослих у рок-музиці. Потім було захоплення джазом, фольклором і знову класикою. Остання посідає важливе місце в моєму житті. Іноді — це 100 відсотків. Іноді — 25.
— А в шухляді стола є ще якісь сюрпризи?
— Крім Сонати, ще написані Поема для скрипки і фортепiано та Варіації для скрипки соло. Є ще три Мікромімікрії для електроскрипки та ударних. А загалом експерименти з класикою триватимуть. На осінь я хочу зробити концерт у філармонії зі своїх власних творів у чотирьох жанрах — класика, рок, джаз, фольклор. Назва: «Чотири пори музики». Збираюся запросити різних артистів, з якими вже працював або тільки мріяв працювати. Наприклад, Національний симфонічний оркестр, ансамбль «Дай Боже!», камерний оркестр, співачок Наталю Гуру, Ганну Солоничну, Гайтану, ударника Олександра Мурчика-Муренка. Мене цікавить поєднання композиторського мистецтва з виконавським мистецтвом та режисурою і телережисурою. Власне, в цьому ключі мають здійснюватися вистави DRUM&BACH та VIVA VIVALDI! Так що сюрпризи будуть.
Розмовляла Наталка ПОЗНЯК-ХОМЕНКО.