Співпраця кліпмейкера та виконавця починається, безумовно, з величезного бажання зробити неперевершене відео. Справді, напружуватися лише заради того, щоб поповнити свій відеодоробок ще одним пунктиком, нерозумно. Але кожен розуміє неперевершеність по-своєму, і тоді починаються, м'яко кажучи, творчі суперечки.
Кажуть, саме в таких ось муках творчості народжувався і кліп Асії Ахат «Одинокое сердце», стильністю якого тішать нас сьогодні чи не всі музичні телеканали. Режисер Семен Горов задумав такий собі сінематограф сімдесятих — ніякої пастелі, чорно-біла «картинка», строгі, майже геометричні лінії у кадрі... Історія — один день із життя скрипальки, що працює у театрі. Репетиції, красива музика, вишукані па балерин — усе це є ніби тлом для очікування: наша героїня набирає один і той же номер телефону, але Він чомусь не піднімає слухавку... «Ми з Семеном Горовим постійно сперечалися, — згадує зйомки Асія Ахат. — Я бачила все зовсім не так. Іноді моя героїня здавалася мені занадто замкнутою, іноді занадто драматичною здавалася сама історія». Але Семен Горов залишався при своїй думці. І «оживив» героїню лише в театрі. «Це єдина сцена, де я дозволив Асії зняти пальто, — каже Семен Горов. — Увесь цей час вона ховалася у ньому, наче скрипка у глухому чорному футлярі». І в театрі ж Асія нарешті дочекалася того дива, на яке сподівалася, про яке мріяла — її покликали до телефону. Вона біжить по довгому коридору, аби почути жаданий голос... «Тільки коли знімали останній кадр, — продовжує Асія, — я раптом зрозуміла, що щось подібне у мене вже було: і весняне очікування, і репетиції струнного квартету, і цей дзвінок... І відчуття, коли здається, що живеш лише заради нього...»
Словом, красивий фінал примирив Асію та Семена. І у цьому — суттєва заслуга оператора Олексія Степанова, який «упакував» «Одинокое сердце» у справді красиву, надзвичайно естетську «картинку». Причому видав її, що називається, з того, що було перед об'єктивом камери: київських пейзажів, знайомих вулиць, вітрин магазинів... Виявляється, по красивi почуття та краєвиди зовсім не обов'язково їхати до Парижа чи Мілана.
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
