Юрій Андрухович: Я більше людина писання, аніж говоріння

Завтра йому виповнюється 50 років — вік, що утверджує людину в зрілості: тепер патріарх «Бу­Ба­Бу» може вже офіційно вкорінитися у статусі патріарха української літератури.

Про Андруховича казано й писано багато. Дозволю й собі невеличку репліку: особисто мене приваблює в Андруховичевіписьменнику те, що він розімкнув зациклену на самокопанні постмодерну українську літературу й пустив своїх героїв подорожувати у часі й просторі. Для мого покоління його твори стали першими подорожами у Європу й спонукали потім податися слідами Стаса Перфецького чи Отто фон Ф. (чому ні?). Сьогодні ми поговоримо з Андруховичем про підсумки й плани, роботу і кохання, а завтра піднімемо келихи за його здоров’я: «Многая літа, Юрію!»

Гарт до вікової паніки

— Вік. Для деяких чоловіків 30 років — це вже трагедія. Для інших — у 60 — життя триває й бурлить. Ви належите до якого типу?

— На власному досвіді я відчув, що наближення до круглої чи напівкруглої дати тягне за собою драматизм. У 22 роки мені було страшно думати про 25, а 30 — була просто безнадійна старість. Десь приблизно у 22 роки я став жартувати на тему, що залишатися поетом після 30 — недоречно і курйозно... Достатньо складне було наближення до 40 — я почав про це думати раніше. Взагалі, я з випередженням думаю про такі вікові, назвімо їх, віхи. Насправді життя завжди спростовувало ці фобії. Після досягнення кожної чергової позначки раптом відкривалося щось нове і цікаве, і я думав: «Господи, тільки зараз усе починається». Так що я маю певний гарт щодо цієї вікової паніки і зараз більш­менш лагідно наближаюся до чергової позначки.

— Зміни. Наскільки технічний прогрес і еволюція вплинули на ваше життя за останні 10 років?

— Мої всі прив’язаності до техніки обмежуються музичним обладнанням, за допомогою якого я слухаю музику, і комп’ютером, на якому працюю. Тобто мені складно говорити про технічний прогрес у цілому.

— У вас ще з’явився мобільний телефон.

— Так, останнім часом я багато ним користуюся. Роздаю свій номер наліво й направо. Але якщо є нагода не користуватися, я його уникаю. Так склалося, що я отримав його у подарунок. Оскільки вбачаю у користуванні мобільним телефоном більше позитиву, ніж негативу, тому допустив його у своє життя.

— Також ви маєте профіль у Facebook...

— Уперше про це я почув днями. У «Фейсбуці» це робить явно якийсь самозванець. Мій принцип такий, що я не маю блогів і участі у жодній соціальній мережі не беру.

Чекаючи на вірші

— Проза. Ваші твори переважно зосереджені на географії. Нова книга також буде пов’язана з географією. Чому так?

— Тому що мені це цікаво — така найбанальніша форма відповіді. Географія, помоєму, дуже надається до наповнення історіями. Тому що географія — це передусім подорож. Подорож — це пригода. А пригода — те, про що можна розповідати іншим. По­друге, географія, на мій погляд, достатньо еротична. Якось інтуїтивно мені здається, що геопоетика — це географія, перекладена на мову художніх образів, і ці образи дуже часто народжуються завдяки нашим еротичним переживанням. Крім усього іншого, географія мало відкрита нашими сучасниками­співвітчизниками. Українці насправді дуже мало подорожують. Як варіант самозахисту в нашій свідомості закладено такий собі ідеал перебування вдома: сидіти на місці — це добре, а кудись їздити — негатив. Насправді це комплекс, і його треба змінювати. Хоча об’єктивно не існує переваги, що правильніше — сидіти на місці чи кудись пересуватися.

— Поезія. Ви ще пишете вірші?

— У 2004 році я видав збірку, яка була наслідком повернення віршів до мене. Але відтоді написав лише три або чотири вірші. Спочатку мені здавалося, що з цього вийде наступна збірка: це були, швидше, поеми, які писалися з конкретного приводу, — такі пародійні промови. Думаю, що у будьякий момент воно може повернутися знову. Але ось уже п’ятьшість років нічого нового немає...

— Жінки. Як вам вдається справлятися з такою кількістю прихильниць?

— Ну як? Вони ж не присутні відразу всі й поруч (сміється). Я не маю більше чого на цю тему сказати, бо вона мені здається перебільшенням. Хоча? Щоб якось заокруглити: насправді мені це значною мірою допомагає. Це вагомий стимул увесь час робити щось нове. Мені насправді це важливо.

— Жіноча увага є музою, дає натхнення? От ви говорили про еротику в географії. Це також момент еротики?

— Безумовно. Це не означає безпосереднього статевого акту з такоюто особою. Не думаю, що це тільки в моєму випадку. Це є щось, що страшенно збагачує життя емоціями. І є такий вислів — «творча наснага», вона його безумно дуже посилює.

Про відчуття присутності вдома й за кордоном

— Син. Усі знають про вашу дочку­письменницю Софію Андрухович і менше про сина. Тому згадаємо про спадкоємця. Чи навчали ви його, як підійти до жінки, як її зацікавити собою, або навпаки — як красиво відшити?

— (сміється) Ні, такі розмови між нами не відбувалися. Він самостійна людина. Не думаю, що йому були потрібні якісь мої поради. Напевно, він вирішив набути досвіду самостійно. Наскільки пригадую, жодної такої розмови з нині 23річним сином не було.

— Закоханість. Часто про неї говорите в останніх інтерв’ю. Ви у стані закоханості?

— Я завжди в такому стані перебуваю, коли пишу книжку. По­іншому неможливо. Якщо б її навіть не було, її треба було би вигадати.

— Це не пов’язано з почуттями до людини?

— То ви хочете, щоб я все взяв і виклав вам, як на долоні. Вважаю, що недомовленості треба також зберігати. Інакше якщо все розказати, що тоді залишиться?

— Дім. Що сталося б, якби вас на тривалий час закрити в ІваноФранківську?

— Зараз якраз наближаються дні, коли я дописував «Перверзію» у 1995му. Тоді я постановив, що мушу дописати до свого дня народження, що зрештою і зробив. І тоді я нікуди не міг поїхати, а в пам’яті засів тільки спогад про три місяці, які я провів у Мюнхені кілька років перед тим. Я писав роман про Венецію, а насправді мав туманний спогад про неї, тому що провів там не більше 12 годин. Можливо, тому він вийшов такий ностальгійний, що мені дуже туди хотілося. Це місто я пізнавав за картами, туристичними довідниками. Інтернетом не користувався, «гуглити» не було змоги. І, як мені пригадується, це був посвоєму блаженний стан, постійна фантазійна подорож. Насправді, можливо, той факт, що всі ті місяці я сидів у Франківську, тільки мені допомагав.

— Політика. У зв’язку із ситуацією, що склалася в країні, чи почуваєтеся ви у культурній, інтелектуальній резервації?

— Думаю, що ситуації треба дати визріти. А ми намагаємося вже якісь висновки робити. А висновки тільки ті, що ми — яких називають свідоміти, бандерлоги, нацюки — на цьому етапі програли. Буду сподіватися, що логіка нашого розвитку виведе на якийсь кращий і позитивніший шлях.

Якщо про конкретніше особисте переживання, то насправді прикро. Прикро, що ця протилежна сторона з такою насолодою тріумфує, святкує свій реванш. Дуже часто опускаються руки. Уже 19й рік цієї держави, а якихось принципових зрушень порівняно з 1991 роком іноді просто не бачиш. На жаль, доводиться запасатися терпінням.

Індульгенція на день народження

— Відвертість. Ви пишете щиріше, ніж оповідаєте в інтерв’ю.

— Думаю, це правильно. Те, що я пишу, — первинна для мене ситуація. Передусім я письменник, а не публічна особа, яку знають тільки через те, що вона дає багато всіляких інтерв’ю. Коли пишу, то намагаюся покласти на це все, що у мене за душею. Такий максималістичний підхід: кожна наступна книжка має бути кращою за попередню. А інтерв’ю — це передусім твір не мій, а журналіста чи журналістки. Я, мабуть, швидше, людина писання, аніж говоріння. У багатьох випадках запису інтерв’ю я пропоную надіслати мені запитання: коли відповідаю на них письмово, то отримую кращі відгуки про це інтерв’ю... Ну нічого, у нашому випадку, сподіваюся, воно теж вийде непогане.

— День народження. Це все ж таки свято? Знаковий день? І де ви будете його відзначати?

— Звичайно, це свято. Це день, коли люди вітають тебе з тим, що ти є. То чому б це не вважати святом?

Це свято іноді минає непомітно для оточення, тобто у найтіснішому колі людей. А цьогорічна дата вимагає від мене більшої активності. Ми відсвяткуємо у Франківську: в одному підземному закладі, де виступлять мої друзімузиканти, буде цілих два концерти. Думаю, що я почитаю для присутніх щось нове. А все решта — буде просто забава.

Я не хотів би це скасовувати чи переносити у зв’язку з Великим постом — мій день народження майже завжди припадає на Великий піст. І якби я так послідовно цього дотримувався, то, напевно, ніколи би його не святкував. А особливо ревних стосовно релігії людей я заспокоюю тим, що всі єпископи усіх конфесій на цей день видають мені спеціальний дозвіл. Тому ми можемо святкувати цілком із чистим сумлінням.

НАСТУПНИЙ ПРОЕКТ

Прянощі «Цинамону»

14—23 квітня Юрій Андрухович спільно з польським гуртом Karbido здійснить тур Україною із презентацією україномовного варіанта альбому «Цинамон» (Cynamon). «Цинамон» — друга частина триптиху «Самогон. Цинамон. Абсент», в якому письменник та музиканти експериментують із читанням текстів під музичний супровід. Тур «Цинамон» включатиме ще й відеоінсталяції.

Стартує проект у ІваноФранківську. «Концерт ми назвемо «відкрита генеральна репетиція», тому вхід буде вільний», — розповів Андрухович. Тур промандрує Львовом, Вінницею, Одесою, Дніпропетровськом і завершиться у Києві.

Офіційна презентація альбому «Цинамон» (складається з текстів зі збірки «Екзотичні птахи і рослини» і має 20хвилинний додаток­сюїту «Індія») відбудеться 30 березня у Києві, у книгарні «Є».