Парадокси Сверстюка

Книжка Сверстюка — це збірка вибраних есе, публіцистики і спогадів про світ, життя, віру і безвір’я, високе й низьке в долі України, покоління та й самого автора книжки.

Євген Сверстюк пише коротко, сильно, парадоксально правдиво, афористично, його оповіді можна назвати притчами. У політичному вирі сьогодення Сверстюк починає з моралі й честі: «Життя, на жаль побудоване так, що правила чести треба щоразу підтверджувати, інакше вони забуваються...» Інакше виходить, що половинчаста мораль призводить до того, що в патріотах, пише Є. Сверстюк, ходять ті самі люди, які звеличували владу. А вона була такою, що попит на західну літературу в застійні 70–ті був зумовлений тим, що принаймні в книгах зустрінешся з порядними людьми. А творили ту систему люди подібні до сталінця Дмитра Мануїльського, який при зустрічі з Дмитром Донцовим (у 1918 р.), запитав: «Чому ви не з нами (більшовиками), ви ж порядна людина?». На що Донцов відповів: «саме тому».

Мабуть, центральним для розуміння того, що потребує наша культура, є есе «Проблеми заміни основ культури». Адже Жовтнева революція «залишила всі великі слова, але позбавила їх великого змісту». Відбулося обезбоження слова. Євген Сверстюк вказує на те, як підміна понять і брехня призвели до зміни функцій цілих груп і страт населення. Справжність зникала, і замість інтелігенції з’явився працівник ідеологічного фронту. Тепер проблема — як до тих загальнолюдських цінностей повернутися, як повернутися до національної ідеї. І чи можливо це, коли карателі тих, хто пробув у концтаборах чверть століття за цю ідею, живуть на пенсії з пільгами, а вони не реабілітовані?! «Комуністичний режим упав, а комуністичні лідери виявилися ні при чому». Винними за проблеми сучасні стали нові ідеї і нові вивіски. Система ж освіти залишилась під управою тих самих директорів, пише автор. Я б додав: а часто й ректорів, завкафедрами, професорів. Вони закрили браму для української ідеології в ім’я збереження совєтської безвідповідальності. Можна сказати: і далі хочуть відтворювати такий порядок речей, коли в одному зі столичних педагогічних вузів студенти–історики говорять про початок ІІ Світової війни в Україні з 1941 р. і це не дивує адміністрацію. Ці знання студенти принесли з київських шкіл.

Євген Сверстюк пише гостро викривальні речі про колишню імперію СССР і тоталітаризм, готовність режиму до війни, її ведення у різних частинах світу при повсякчасному повторенні миролюбства «країни Рад» і показу готовності народу до війни, але — «за визволення людства». Бачить автор і проблеми, які має сьогоднішній Захід, бо він не запропонував протиотрути суспільству, яке вийшло з–під «соціалізму». Нам теж важко буде їх долати. Сверстюк пропонує подивитися, що ж веде в час глобалізації до єдності людства: мова, життєві стандарти, інформаційне поле, вільний ринок чи щось вище, інше, не зосереджене на суто матеріальних символах і набутках. Іронія, часом уїдлива аж до сарказму і гніву, звучить у циклі есе «Тільки не смійтесь!».

Декілька есе присвячено діянням, людям, яких він знав і поважав, або яких вивчав як літератор: Надії Світличній, Оксані Мешко, Дмитру Зерову, Володимирові Сосюрі, Василю Стусу, Тарасу Шевченку і Миколі Гоголю, Івану Франку, Андрію Сахарову, Олексі Тихому, Івану Кошелівцю, Олені Пчілці. Я б сказав, що їх об’єднує одна риса: бачити героїв своїх оповідей як творців і людей у повен їхній зріст, зважаючи на висоту свого зросту і свого розуміння. Тому автор не прагне стати над тими особистостями у своїх творах, а й порівнює себе з ними, міряє не постмодерністськими теоріями, хоч їх, безперечно, знає, а бачить цих людей в цілісності, бачить у них те велике, за що маємо їх шанувати. Бо ж годі судити про великих поетів, митців на рівних, коли ти сам їм доходиш тільки до колін, порпаючись у дріб’язковості. І то часто своїй, а не великих. Із цього циклу вирізняється, як на мене, нарис «Нецензурний Стус». В ньому автор пропонує шукати усвідомлення Василя Стуса як «поетичного виразника духу і болю всіх повсталих, відкинутих і приречених». Не творимо міфу, збагнемо, що то була «особистість, що вибудувала себе до легенди, і до цілковитої втрати страху за своє життя». Бо взяв ту ношу, яку ніхто не взяв, і ніс її за свій народ як громадянин і поет, без геройства і пози. Бо Стус був справжній.

Як історик, можу сказати, що есе, нариси, публіцистика Є. Сверстюка вже є джерелом розуміння недавньої епохи, а також аналізу негероїчної сучасності. Джерелом усвідомлення, яким було українське селянство Волині першої половини ХХ століття є есе про батька. Звідти — з сім’ї, мабуть, і корені життєвих принципів самого автора книжки. Про них складно розповідати, бо вони зримовані словом і змістом, а розповідь про книжку вже розмиває сприйняття.

Лунатимуть слова про те що, добре, що Ви є, пане Євгене, що несете такий заряд віри, любові, моралі. Добре. Але чи не бажаємо ми тим зняти з себе відповідальність за ту ношу, адже самі могли б нести її частку, іноді більшу, ніж спершу здається? Читачі книги вже беруть на себе зобов’язання підняти свою життєву планку.

Анатолій РУСНАЧЕНКО