«Тарута»: пишеться разом, читається окремо

Напевно, важко, знайти більш моторну, активну і водночас більш стратегічно виважену команду, ніж київська етно–рок–фундація «Тарута», у назві якої термін «фундація» є не просто солідним словом... Недаремно у 2008–му на фестивалі «Країна мрій» вони були чи не найяскравішими дебютантами, а 1 березня 2010–го влаштували потужну живу презентацію дебютного альбому «Народжені в любові» у музичному салоні «Тік–Так», який розгорнув нову сторінку в житті ансамблю.

— Євгене, як молодій формації вдалося так швидко завоювати симпатії прихильників українського етно–року?

— У 2008–му я дав рішуче оголошення у пресі «Розшукується барабанщик, для якого ударні інструменти — це не засіб зняття стресу, а музичний інструмент. Заявки російською не приймаються. Їжак». Саме тоді наш майбутній барабанщик Тарас Козак шукав музичні оголошення українською мовою, натрапив на моє і моментально передзвонив. Я вірю в те, що випадковостей не буває, а відтак Тарас виявився не лише класним барабанщиком, а й прекрасним ксилофоністом із власним ксилофоном. Схоже на те, що нині «Тарута» — це єдиний колектив, що використовує цей інструмент, тому що він більшою мірою є оркестровим. Жартома між собою ми називаємо ксилофон автентичними африканськими цимбалами... Склад групи утворився швидко. До ритм–секції, яку склали бас–гітарист Максим Солодовник, перкусист Андрій Кузьменко, мій вокал і ритм–гітара, барабанщик Тарас Козак додалися два жіночі голоси — моєї дружини Олени та її сестри Олександри, яка ще виступає з «Гуртоправцями» та «Володарем», плюс ще сопілочка і скрипка. Літо 2008–го та фестиваль «Країна мрій» дали старт групі «Тарута». Хочу зауважити, що нам активно допомагали і давали цінні поради подружжя Скрипок. Водночас Олег активно допомагав «Гуртоправцям» і ми разом із ними робили спільні пісенні вистави і музичний фільм про українське весілля. Літо–2008–го було для нас надзвичайно насиченим — фестивалі «Трипільське коло», «Підкамінь», «Рожаниця», у Чернігові грали на Дні міста, у Батурині на вшануванні гетьманської столиці та на багатьох інших акціях. Того літа нам вдалося визначитися з піснями, які і склали кістяк майбутнього альбому, який від початку ми трактували як наше портфоліо.

— Чи справедливо говорять, що нині в Україні є багато фестивалів?

— Це неправда. Навіть порівняно з маленькою Литвою, де впродовж літа мало не щотижня відбуваються найрізноманітніші за форматом імпрези на будь–які смаки... Для повноцінного розвитку вітчизняної музичної культури в усіх її спектрах ми потребуємо значно активнішого фестивального життя...

— А чому саме ансамбль «Тарута» іменує себе фундацією?

— Улітку 2009–ого ми випробували себе у новому амплуа, а взагалі точний переклад терміна «фундація» означає «основа». Одного разу ми зрозуміли, що ми не просто музичний колектив...Ми є спілкою людей, основна мета якої підняти українську культуру в себе у країні, показати її українцям і світові. Робимо це не лише за рахунок власної творчості, густо замішаної на автентичній культурі. Ми самі організовуємо багато вечорів, де наша група є ніби основою для розвитку творчості інших людей. Першими були наші «Йорданські вечорниці» на свято Хрещення Господнього у приміщенні Культурного центру Києво–Могилянської академії. Робили це спільно з керівником театру «Антресоля», художником Ігорем Цикурою. Водночас продюсуємо молоду талановиту групу «Чорна перлина». Їхня музика нагадує «Дримбу Да Дзигу», але вони роблять ставку на свій авторський матеріал. Також допомагаємо чим можемо музикантові «Полікарпу» Валерію Гладунцю у проведенні «Етновівторків» та фестивалю «Етноеволюція». Спільно з продюсером Олександром Снідаловим влаштовуємо цікаві акції на кшталт «Світлої присвяти», збірного меморіального концерту, присвяченого пам’яті лідера знаменитої групи «Вася Клаб» Василя Гонтарського, з яким я свого часу дружив. Тоді ми зібрали чимало музикантів і колективів, які запропонували свої версії пісень Гонтарського.

— Знаю, що створення дебютного альбому «Тарути» затягнулося на цілий рік і історія та досить драматична і цікава...

— Нині в Україні жодна рекордингова компанія не видає диски молодих команд власним коштом. Усі кивають на кризу, мовляв, продажі дисків різко впали. Тому ми вирішили робити альбом власним коштом. Ми промоніторили усі українські компанії і зупинилися на «УКРмюзік», яка славилася підтримкою молодих гуртів. Ігор Мельник, засновник компанії, хотів нас видавати, але остання зима виявилася для нього фінансово надто важкою і диск групи «Полікарп» став останнім, що його видав «УКРмюзік» власним коштом... Ми розглядаємо свій дебют як своєрідне портфоліо, тому запланували 24–сторінковий буклет із повною інформацією і винятковим дизайном. Наше знайомство з відомим фотохудожником з Литви Юозасом Валюшайтісом за сприяння Ігоря Цикури перетворило диск на міжнародний проект. До речі, завдяки саме Юозасу Литва побачила нашу Помаранчеву революцію, тому що по гарячих слідах він зробив у Вільнюсі унікальну фотовиставку своїх робіт із нашого Майдану. І він, щойно почувши нашу музику, загорівся проілюструвати диск. Він придумав дизайн альбому у вигляді поштової бандеролі і зробив буклет. Від нього ми дізналися, що видатний український графік Георгій Нарбут, який робив перші українські абетки і першу українську марку ще в 1918–му, є етнічним литовцем на ім’я Йоргус Нарбутас. І ось ця його марка є на нашому «Диску–бандеролі». Усі пісні вибрані під час живого виконання самою публікою як найвдаліші. Ми їх називаємо знаковими для «Тарути».

Чому «Тарута»?

Ми розшифрували назву фундації тоді, коли отримали перемогу на ювілейному, 20 фестивалі «Червона Рута» у Чернівцях. Насправді читати і сприймати назву треба так — «ТА РУТА», себто квітка нашої мрії, яка завжди у нашому серці. Щодо назви альбому, тут теж усе чесно, тому що ця музика також народжена з любові у нашому колективному серці. n