Роман Мартинюк у Тернополi.
Що означає захоплюватися мотоциклами, авторка цих рядків знає не з розповідей. У ранній-бо юності закохалася в хлопця, який життя без своєї «Яви» не уявляв. Отож заразилася від нього цією «бацилою». Розмальовані шоломи, комбінезони з наворотами, групові виїзди на ближню природу й у далекі мальовничі краї. Мріяла про власний легкий мотоцикл, бо «Яву» втримувати було важкувато. Та перспективи виявилися іншими. Затятий мотолюбитель став моїм чоловіком, накочипив потрібну суму, продав «Яву» і придбав своє перше авто. Мотоцикли та вся пов'язана з ними романтика назавжди зникли з нашого життя. І я на багато років залишилася у твердій упевненості, що мотоцикли — це таке собі тимчасове захоплення всіх, хто прагне до швидкості і керма, але придбати автомобіль ще матеріально не в змозі. Аж поки не познайомилася з тридцятитрирічним тернополянином Романом Мартинюком.
Коли Романові було лише 12, раптово помер від серцевого нападу батько. У спадок синові залишився старий мотоцикл «Вятка-Електрон». Після звичайного велосипеда це було «щось», тож хлопець почав їздити ще не маючи прав і без відома мами, яка, напевно, цього не дозволила б. А коли Романові виповнилося сімнадцять, у складі мотокоманди тернопільського клубу «Червона гвоздика» він здійснив свою першу дальню подорож Карпатами.
— Коли на початку 90-х «Червона гвоздика», — розповідає Мартинюк про подальші події, — з об'єктивних причин закрилася, ми звернулися до представників тодішньої міської влади, щоб зареєструвати новий мотоклуб. Назвати його планували «Янусом» — на честь давньоримського бога, який був покровителем доріг і подорожей, але нам відмовили, мотивуючи тим, що бог той, мовляв, був дволиким, тож така назва має негативний підтекст. Тоді хтось із наших, жартуючи, запропонував для клубу назву «Колобок». Вона чиновникам чомусь теж не сподобалася, але контраргументів не знайшли, тож з явною неохотою вимушені були таки зареєструвати. Тепер багато хто думає, що «Колобок» — це від «котитися», а це — просто так. Але ми звикли до назви і нізащо її не змінимо. «Колобок» існуватиме, доки ми живемо.
— Ми — це хто?
— Кілька десятків людей, різних за віком, професіями тощо, яких надійно згуртовує справжнє, глибоке захоплення мотоспортом. Приміщення у нас немає, тому збираємося у когось у гаражі чи на подвір'ї. Зате немає і якихось обмежень, рамок, пов'язаних із фінансами і різними правилами. Ми вільні, і нам так добре! Нас не можна назвати неформалами, а от «приколістами» — запросто. Смішно розмальований старий «Запорожець», на якого всі на вулицях озираються, «дебоші» на рок-концертах чи «мотосходження» на вершину Говерли — це по-нашому, «по-колобківськи».
Згадане Романом мотосходження на найвищу карпатську вершину (у 2000-му, на День туриста), як на мене, тягне на сюжет кінокомедії. Власне, до самої вершини, та й то його несли на собі хлопці, дістався лише один мотоцикл — пофарбований у яскраво-жовтий колір і названий на честь клубу теж «Колобком» старезний «Іж-Планета-49». Цю першу післявоєнну модель Роман із друзями якось виявили на міліцейському штрафмайданчику, викупили розвалюху за символічних тридцять гривень. Сказати, що вона тепер успішно їздить — те саме, що нічого не сказати. Ну уявіть собі, наприклад, таку картинку з тих самих карпатських пригод. Мотоцикл «Колобок» з «наїзником» Віталієм Горохівським — одягненим у «щось» із погонами незрозумілого походження, старою німецькою каскою на голові і дерев'яним автоматом у руках, виїжджає просто на групу канадських туристів. У тих від такого видовища очі стають квадратними, тож просять перекладача розпитати, хто це і що це. А Віталій ще візьми та й пожартуй — партизани, мовляв, ще у війну в карпатських лісах заблукали, так ніяк досі виїхати не могли. Одержану інформацію зарубіжні гості почали переварювати в стані майже шоку, поки тернопільські мотоциклісти-приколісти не пояснили, що все це просто кураж і жарт.
Ця фраза точно відображає переконання Романа Мартинюка та інших членів тернопільського мотоклубу. Втім дорогих японських мотоциклів не має — все ті самі «Яви» та «Чезети», що й надцять років тому. Більше того, всі вони мають... автомобілі, причому непогані. Були, звичайно, серед «колобків» і такі, хто, придбавши авто (чи, наприклад, одружившись), відійшов від товариства. Однак більшість — справжні фанати мотоїзди. Вони цим живуть — спілкуванням, своєрідним братерством, подорожами. «Вас можна назвати байкером?» — запитала я у Романа. «Ні, я — антибайкер! — категорично відповів він. — Тим, хто називає себе байкерами, я час від часу ремонтую мотоцикли, але серед них себе зовсім не бачу. То вже інше покоління, і далекі, некомфортні, ризиковані подорожі їх не цікавлять. До речі, важко пояснити, чому ці хлопці називають себе не мотофанами, скажімо, рокерами, а саме байкерами. На Заході так назвали себе люди, які гучною груповою їздою вночі заважали спати всім іншим, протестуючи таким чином проти влади чи якихось суспільних норм. У нас же, думаю, це просто така собі данина моді».
Для майстра спорту з мототуризму Романа Мартинюка захоплення мотоциклами нічого спільного з модою немає. Це, схоже, невід'ємна частина його особистості. Недарма ж для самоутвердження обрав він минулого літа спосіб, що для пересічної людини відразу б видався суцільним божевіллям. А саме — наодинці здійснити мотопробіг Тернопіль—Владивосток, щоб потрапити на всесвітній зліт мотоциклетних фанатів. Багато хто з останніх, до речі, разом зі своїми «крутими» мотоциклами добиралися на зліт поїздами, літаками, поромами. Тернополянин же всі одинадцять тисяч кілометрів (частково — бездоріжжям!) подолав у сідлі свого двоколісного друга, хіба що час від часу вимушено ведучи його за кермо і йдучи поряд. Та ще якого друга! Згідно з техпаспортом, це був «Чезет» 1977 року випуску, а насправді — щось «середнє арифметичне», зібране самим Романом iз частин інших моделей. Навряд чи навіть хтось із його друзів, хто добре знає Мартинюка як майстра водіння і ремонту, вірив в успіх такої поїздки, але відрадити не змогли.
Ну що ж... Після першої тисячі кілометрів Мартинюк справді залишився без глушників, тож далі мотор ревів, як скажений, добре б'ючи по барабанних перетинках самому мотоциклісту та пробуджуючи селища, через які доводилося проїжджати вночі. Даішники спочатку розлючено кидалися зупиняти порушника тиші, однак, глянувши в документи і дізнавшись, куди і звідки їде Рома на цьому «диві техніки», дивувалися, сміялися, а врешті-решт проймалися симпатією до такого відчайдуха. Належним чином оцінили машину тернополянина (єдиного, до речі, на зльоті мотоцикліста з України) і колеги-мотофани в Находці. У тамтешній майстерні геройський «Чезет» «за дякую» капітально відремонтували, замінивши деталі, які не витримали дороги. Також ніхто, знову ж таки, не вірив, що назад, до Тернополя, Романові Мартинюку вдасться дістатися своїм ходом. Тож і серед вручених йому нагород — за те, що приїхав першим (за місяць, хоч планував за півтора), «за мото, що доїхало» і «за безшабашність», тобто відчайдушність, — були і жартівливі шматок мила з мотузкою. Але час, мабуть, дати читачам більш реальне уявлення про те, що доводилося нашому мотоциклісту долати у тій безпрецедентній подорожі. Наведу лише один красномовний уривок з його своєрідного щоденника.
«...За Чернишевськом дороги часом немає зовсім. Здебільшого користуюся першою та другою передачею. Проїхати тепер двісті кілометрів за день — це 12—15 годин руху, а мій вантаж на очах добиває ходову. Але ту дорогу, до якої довго готувався морально, я зустрів за Джелондою. Нахили збільшилися до 20 відсотків, з'явилися велетенські калюжі, які неможливо об'їхати. Через річки мостів немає, тільки броди. Глибина одного з них по пояс. Знаходжу мілкіше місце, до колін, а поряд — колоди, по яких можна пройти, не замочивши ноги. Не розвантажуючи мотоцикл, стрибнув у воду, а там... болото. Переднє колесо вже майже вискочило, зате заднє провалилося повністю, а мотоцикл трубами й рамою міцно сів на кам'яний виступ. Бічні сумки із запчастинами, інструментами й тушонкою пішли під воду. Мотор теж частково у воді, але свічки ще не залиті. Розвантажившись, пробую завести. Мотор неохоче булькає, але заводиться, однак відчуваю, що мотоцикл починає провалюватися. Виходжу на берег і не знаю, що робити далі. Мокрий до пояса, в холодному поті від жаху, під безперервною атакою хмари комарів, упродовж двох годин чекаю хоч на якусь допомогу. Нарешті під'їжджає на велосипеді якийсь чоловік із рушницею. Чи захоче допомогти?
Чоловік без жодного слова знімає з плеча рушницю, ставить велосипед, береться під водою за багажник і з ведмежою силою викидає мотоцикл на берег. Так само мовчки поправляє дві колоди через річку, перекочує по них велосипед і їде собі геть. А я з останніх сил витягаю «Чезет» із болотистого берега на дорогу. Вода потрапила в мотор, а це вже зовсім не смішно. Чотири години не міг завести, двічі знімав карбюратор і головки — сушив. Місцеві комарi залишилися дуже задоволеними. Але й на цьому день не закінчився. Завантажившись, рвонув по дорозі. За підйомом пішов спуск, і наче нешвидко їхав, але відчув, що мотоцикл виходить з-під контролю (я ще не знав, що тріснула пружина лівого амортизатора). І от спуск такий, що їду юзом, а зупинитися не можу. Дорога — як пропелер, поворот наліво з нахилом вправо, мене несе, а покриття — мокра глина та щебінь. Тільки б не впасти!.. З усієї сили намагаюся не заблокувати колеса, особливо переднє, а швидкість не зменшується. Вже видно нижню точку — величезну калюжу, за якою такий же підйом. В останню секунду вирівнюю мотоцикл і в'їжджаю у воду. Бризки, вода гасить швидкість, вилітаю на підйом! І тут мотор захлох, я знову зупинився...»
Думаю, читачам (особливо тим, хто сам водить мотоцикл чи будь-який транспортний засіб) уже стало зрозуміло, що мотопробіг Романа Мартинюка «Тернопіль—Владивосток» був своєрідним подвигом. Особливо якщо зважити ще й на те, що чоловік свідомо не ночував у готелях та кемпінгах і не харчувався у закладах громадського харчування, послуговуючись замість цього наметом, спальним мішком та вогнищем і казанком. Словом, поставлене перед собою випробування тернополянин витримав із гідністю. Дорога назад була легшою, бо поверталися разом із поляком Томеком Панчаком і попутних благ цивілізації не цуралися. А «диво-Чезет» зовсім не розсипався і на шляху додому. «Після цієї поїздки, — каже Роман, — я наче подолав дуже важливу життєву вершину». Але на цьому він зовсім не заспокоївся.
Відпочивши від своєї незвичайної подорожі, Мартинюк задумав ще «крутішу». Спочатку, правда, планував поїхати лише до легендарного Тибету, на що надихнуло транзитне знайомство з буддистами в Улан-Уде, відтак блиснула ідея: «А чому б не здійснити навколосвітню подорож, адже близько десятка зарубіжних мотоциклістів це зробили?!» Інша справа, що з коштами в них проблем, очевидно, не було. Зараз Роман стукає в усі можливі двері і шукає всі можливі варіанти, щоб реалізувати задум. Він, наприклад, готовий стати разом із мотоциклом (поки що не вирішено, що саме за машина це буде, але, звичайно, нічого схожого з героїчним ветераном «Чезетом» — це вже було б занадто) своєрідною рухомою рекламою. Тобто проїжджаючи через добрих два десятки країн — саме стільки їх, за підрахунками, має бути у навколосвітньому мотокруїзі — рекламувати бренди, логотипи і таке інше фірм, що згодяться допомогти харчуванням, пальним тощо.
Маршрут подорожі планується в загальних рисах таким: з Тернополя, через кілька європейських країн, до узбережжя Атлантики, далі — літаком (плаваючих мотоциклів, на жаль, не придумали) до Сполучених Штатів. Перетнувши їх зі сходу на захід, Роман, знову-таки літаком, планує перебратися через Тихий океан до російського Владивостока. Звідти ж — назад до Західної України добиратиметься винятково мотоциклом через Тибет, Китай, Афганістан і Кавказ. Об'їхати таким чином навколо світу Мартинюк збирається за 80 днів. При цьому дуже хоче взяти участь у зібранні європейських мотоциклістів «Євро Демо зліт» та всесвітньому зльоті «Харлей Девідсон», які відбуватимуться цього літа. Ще в його планах — зйомки в Америці документального фільму про українських емігрантів, а в Тибеті — про буддистських монахів. А також він готовий запропонувати якійсь телекомпанії щоденний, до півгодини, вихід у прямий ефір упродовж усієї навколосвітньої подорожі — чим не «реаліті шоу»? Враховуючи такі задуми, напевно, доведеться брати з собою оператора, проблема лише в тому, щоб знайти фізично підготовлену для такого вояжу людину. Втім проблем щодо реалізації безперечно класної ідеї наразі загалом вистачає. Будуть вони, звичайно, і під час подорожі, однак особисто я чомусь упевнена, що Романові пощастить вирішити їх усі. «Якщо мені вдасться зробити задумане, — каже він сам, — то Україна втримається на вершині екстремального спорту». Якщо у когось є до нього якісь запитання чи пропозиції, надсилайте їх за такою електронною адресою: [email protected].
Перше, що вражає того, кому пощастить поспiлкуватися з панi Есрою Шакар — її пристойне володiння українською мовою. Усе стане зрозумiлим, якщо скажу, що панi Шакар вiсiм рокiв працювала в посольствi Туреччини в Українi i офiцiйна її посада — аташе з питань культури, туризму та iнформацiї посольства Турецької Республiки в Українi. >>
Туризм поєднує в собі і пізнання світу, і спорт, і відпочинок. Отже, може задовольнити смаки й уподобання кожного небайдужого до мандрів. Зважаючи на ветеранський вік більшості учасників нашої подорожі-керівнику групи Володимиру Дімітрюку майже 63, дещо менше Володимиру Грипасю й Олегу Дубині, і лише Михайла Квартюка та Ольгу Давидову можна вважати молодими, — ми мали б обрати останнє. >>
Мандрівники, які найбільше цікавляться давніми фортецями та палацами, серед найпривабливіших для себе регіонів однозначно назвуть Тернопілля. Адже за кількістю старовинних замків ця область займає перше місце в державі (тут зосереджено більше третини всіх українських оборонних споруд або їх руїн — 34). >>
Відомий російський мандрівник, засновник туристичного «Форуму Вінського» Сергій Вінський отримав відмову при спробі в’їхати в Україну. Скандал? Не без того. Формальною причиною видворення Вінського одразу по прибуттю із Москви в аеропорт «Жуляни» стала «не підтверджена мета перебування на території України». >>
Після того, як припинила роботу авіакомпанія «Wizz Air Україна», у наших мандрівників помітно звузилося поле для маневру — вже не так просто знайти дешеві варіанти мандрівок у Європу. Доводиться або платити більше, або пересідати на автобуси, або шукати точки вильоту в сусідніх країнах — Польщі, Словаччині, Молдові тощо. Але, як виявилося, припинення діяльності «Wizz Air Україна» не є остаточним. >>
Красиво жити хочуть терористи не лише «ДНР». У другому за кількістю населення місті Іраку — Мосул, яке торік перейшло під контроль джихадистів із терористичного угруповання «Ісламська держава Іраку та Леванту», на початку травня відкрився після реконструкції розкішний готель Waritheen (стара назва — Ninawa International Hotel). >>
