Ірина Фаріон: Мені кров зцідити свою чи що?

Ірина Фаріон — відома постать у Львові ще з 90–х. Як кандидат філологічних наук вона публікувалася в місцевій пресі, видавала численні монографії. В середині «нульових» років Фаріон прийшла в політику, ставши членом ВО «Свобода». Каже, що відтоді преса не хоче друкувати її наукових статей, вбачаючи в ній насамперед політичного, та ще й правого діяча. Окрім викладання у Львівській політехніці, Фаріон депутатствує в облраді, проводить уроки української мови для колег — перед засіданнями розповідає, які помилки ті допускають на трибуні.

У випадку дострокових виборів до Верховної Ради пані Фаріон має чималі шанси стати народним депутатом. Адже на сьогодні рейтинг її партії — на межі подолання виборчого бар’єру, а на минулих виборах місце Фаріон у списку «Свободи» було третім.

Ірина Фаріон не переймається, чи її скандальний виступ перед дітьми у дитячому садочку вплине на рейтинг партії (нагадаємо, у Міжнародний день рідної мови телекамери зафіксували, як «свободівка» радить носіям імен на кшталт Міша й Альона збирати валізи і їхати в Росію. — Ред.). Фаріон каже, що й далі робитиме свою справу і не поступатиметься принципами.

Інтерв’ю ми пишемо в неї вдома, на кухні двокімнатної квартири у спальному районі Львова. Навпроти газової плити — полиці з книжками, бо в кімнатах місця для книг не вистачає. Всі кухонні меблі — помаранчевого кольору, такий же і посуд. «Помаранчевий колір — то мій улюблений, і зовсім не через Помаранчеву революцію. Це колір енергії, змін, постійного оновлення. Нема сенсу стояти на місці», — каже філолог.

«Імена — це маркери нації»

— Пані Ірино, почнімо з вашого походу до дитсадка. Масово коментують, що то була свідома провокація, більше того — на догоду Росії...

— Яка це провокація? Це був звичайнісінький майстер–клас. Я прийшла до свого українського дитячого садочка, до українських дітей. І обов’язково ще до них прийду. І, до речі, з усіх дітей лише двоє неправильно назвали свої імена. І ці двоє якраз виявилися з російських сімей.

Чому імена — це так важливо? Бо імена — це маркери кожної нації, це духовні ідентифікатори. Куди ти не підеш, тебе ідентифікуватимуть не тільки за кодом податкової. Передусім твій ідентифікаційний номер — як ти називаєшся. У своїй кандидатській роботі я проаналізувала чотири з половиною тисячі прізвищ, і виявилося, що 80 відсотків українських прізвищ — це колишні імена, які обросли суфіксами. Це ключі, за допомогою яких можна визначити, де були твої батьки.

Я не кажу росіянам чи полякам, які живуть в Україні, щоб вони перейменовувалися. Я кажу інше — щоби українець через українську форму імені віднаходив своє коріння і розумів, що в імені — духовна енергія предків. Наші з вами імена — це або наша автентичність, або сліди колонізатора. І якщо ми хочемо ці сліди зберегти й поглибити, то про яку незалежність ідеться? Незалежність існує передусім на духовному рівні. Тому я не можу собі уявити, щоб мого тата хтось міг називати Діма! Це дорівнювало б атомному вибухові!

— Що зміниться в житті українця, якщо він почне замість Діми називати себе Дмитром?

— Це зміна ідентичності. Але зміна глибоко внутрішнього характеру. Видатний російський філософ Павло Флоренський, який досліджував процеси залежності між назвою і її зміною, казав, що власне ім’я може наповнювати людину своєю суттю залежно від того, наскільки людина оперує духовними категоріями. І наскільки вона усвідомлює, що духовне є первинним. Людина має прагнути до гармонії. Якщо ти українець, чому ти маєш бути Дімою, а не Дмитриком, наприклад? Якщо ти грек, то ти природно будеш Деметрісом.

Уявіть, за нашу історію було понад чотириста указів про заборону української мови. У 1888 році заборонили хреститися Михайлом, тільки Михаіл. Тобто вони знали, що через ім’я можна знищити людський стрижень.

Саме у ХХ столітті було вигадано зміну мови через її внутрішню систему, щоб уподібнити з російською. Через зміну мови, правопису ми автоматично уподібнюємо народи. А якщо ми так робимо — для чого тоді дві держави?!

Що робити з «Лізою від слова «лизати»

— Але все таки ви залишаєте російським родинам, що мешкають в Україні, право називати дітей неукраїнськими відповідниками імен?

— Це не просто їхнє право, це їхній обов’язок. Це збереження їхньої ідентичності. Якщо їх тут є 17% (росіян в Україні. — Авт.), то ці 17% слід забезпечувати на рівні всього — музики, газет, журналів.

Але, вибачте, у нас ситуація абсолютно паталогічна — українець не має забезпеченого свого права, і не Михайлик тисне на Мішу, а Міша тисне на Михайлика. І для цього я прийшла в садочок, щоб сказати: не тисніть. Бо чим сильніше тиснуть на пружину, тим сильніше вона вдарить, бо це називається інстинктом самозахисту.

— Так що тоді робити з Лізою? Я так розумію, вона — одна з тих двох дітей, чиї батьки росіяни? А ви казали дітям, що «Ліза — від слова «лизати».

— Так, це російськомовна дитина, нехай вона собі залишається ким завгодно.

А я мала на увазі свою дитину, яка біля кіоску читала назву журналу як «Лиза». Чому довкола моєї дитини тільки російські назви журналів, тільки російська музика, тільки російські мультики? Тому я бунтую, я протестую. Я проти такого простору для своєї дитини.

— До речі, в пресі пройшла інформація, що ваша дочка має подвійне ім’я — Софія–Жанна. І, мовляв, Жанна мусить пакувати вати валізи і їхати у Францію...

— (Сплескує долонями і сміється. Потім дістає два документи — свідоцтво про народження дочки та її паспорт). Прошу подивитися — вона Софія. Звідки взялася Жанна, я не знаю. Це написала одна із львівських газет, ми оскаржуємо цю інформацію. Знаєте, як казав Геббельс, для того, щоб повірили, брехня має бути абсурдна.

— Вертаючись до Лізи. Була інформація, ніби її батьки планують подавати на вас до суду.

— Наскільки мені відомо, вони не планують цього робити. Я не ображала їхніх дітей — мій майстер–клас був оскарженням української влади, яка дбає не про Україну, а про глибину своєї кишені. Я сподіваюся, ці батьки уважно переглянули все відео. На основі чого подавати до суду? Прийти і висміяти самих себе?

— Порушити кримінальну справу проти вас вимагає також депутат із Партії регіонів Вадим Колесниченко. Більше того, вас за таку спробу «українізації» засудило й велике коло україномовних громадян, які вважають себе не меншими патріотами, ніж ви...

— Українська влада поводиться тут, як окупаційна адміністрація, а справді господарями тут є інші — московські маріонетки. Тому Колесниченко діє з позиції господаря, а значна частина українців діє з позиції раба. І замість того, щоб ставати на захист автентичних українських імен, вони знаходять винну — «розіпни її!»

Це проблема на ментальному рівні, і якщо українці не зміняться, то «колесниченки» завжди накидатимуть їм свою модель побудови держави, модель називання дітей, модель стосунків з дітьми.

Українці настільки відчужилися від себе, що сприйняли цю ситуацію як виклик, а насправді це треба сприймати як елементарний і банальний урок з української мови. Тоді треба відкривати кримінальні справи на всіх учителів української мови, які звертаються до дітей: «Івасику», «Петрику», «Галинко»?

Ідеться про найпростіше — є правильно і є неправильно. Вдома називайтеся хоч Даздрапєрма, але є закони мови. Неправильно казати «не маю гривнів», правильно — «гривень». То за те треба подати до суду? Бо комусь подобається казати «гривнів»?

— Вам дорікають, що ви пішли до дітей, а не до їхніх батьків...

— Степан Бандера починав саме зі шкіл, саме він поширював кілька десятків тисяч листівок в українських школах, які були на території Польщі, із головним гаслом — «Вибити польський дух з української дитини». І кожна дитина виявила в себе на парті листівку, що вона українець, а не поляк, що вона не Янек, а Івасик.

У нашій країні підкоряються силі страху. Як казав свого часу Іскандер, «їхня сила — це наш страх». Розумію, що наше суспільно постколоніальне і постгеноцидне. З великою печаллю про це кажу, але я не є особистість печалі, я — особистість дії. Тому моя форма спілкування з дітьми — це якраз було виведення їх із печалі колоніального імені. Діти — це основа основ.

«Водій «маршрутки» мене послав, я його також. Із цього почалася моя дорога в політику»

— Можливо, якби ви не були політиком, ваші висловлювання сприймали б спокійніше. Навіщо вам політика? Займатися мовознавством на рівні науковця недостатньо?

— Я не планувала йти в політику. Якось їхала я до студентів на пари в маршрутному таксі, грала музика «Убили негра, замочили». Я попросила водія це вимкнути, він мене послав, я його також. Я прийшла до студентів не з найкращими емоціями і спитала їхню думку про цю ситуацію. Їм це теж не сподобалося. Тоді я їм запропонувала — намалюйте це. Я була шокована тим, що вони намалювали. Так у «Політехніці» була започаткована вже виставка мовних плакатів.

Одним із таких плакатів був «Не знаєш, не розумієш, не шануєш» (українську мову) — і стрілочка в бік Росії та поїзд. Окупанти мають одну дорогу — забратися звідси. Або жити за нашими законами. Не приходять у чужий монастир зі своїм статутом. А якщо знаєш, шануєш, то будемо разом будувати цей дім.

Після цього плаката «Русскоє молодьожноє общество» звернулося в міліцію чи прокуратуру з петицією, звинуватило мене і мою студентку, авторку плаката, в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. До мене навіть приходили люди з прокуратури. І єдина політична сила, яка мене тоді підтримала, — «Свобода». Також прийшли студенти зі «Студентського братства» і запропонували допомогу. Разом із ними і «Свободою» ми вирішили видати цей плакат 50–тисячним тиражем і заклеїти ним Львів. Олег Тягнибок, який був тоді народним депутатом і якого я не знала особисто, одразу зібрав віче біля пам’ятника Шевченку. Я стояла збоку і за тим усім спостерігала, а студенти просили, щоб я теж виступила. Я сказала — «ні, ніколи не буду виступати на політичних мітингах». Але минув якийсь час, і я зрозуміла, що в цій партії люди думають, дихають і поводяться так, як я. І це був початок мого входження в політику.

— До Верховної Ради наступного разу підете?

— Мені влада потрібна як засіб реалізувати націоналістичну ідеологію бодай би в спектрі 15 набраних відсотків, щоб ця ідеологія була присутня у парламенті. Я усвідомлюю, що ця ідеологія ніколи не запанує широкими масами, бо це ідеологія одержимих людей, людей ідеалістичних, духовних. Таких людей ніколи не буде більшість, але саме меншість впливає на розвиток суспільства. Скільки у світі ви знайдете шекспірів, вольтерів, жан–жаків руссо, шевченків, міцкевичів і гайне? Але якщо не мати оцієї трибуни, то тоді не буде можливості примножити такої кількості людей, яка принаймні уможливить твою присутність у Верховній Раді.

«Щоб подолати страх — треба зробити те, чого боїшся»

— Щодо вашого стилю поведінки. Вас називають доволі жорсткою, навіть агресивною. Вам не заважає такий характер? Можливо, варто бути трошки м’якшою, щоб ваші дії не викликали такої бурхливої реакції?

— Як людина я відкриваюся для дуже вузького кола людей, тому більшість і вважає мене чи злою, чи агресивною.

Щодо жорсткості в заявах, то, вважаю, кожен має бути самим собою. Ось мама моя із цієї всієї історії дуже переживає. Я їй кажу — якби ти була на моєму місці, хіба ти інакше поводилася? Ці риси характеру — це ж твої риси, це риси тата. Я просто роблю те, що вважаю за потрібне, й інакше не вмію. Мені кров зцідити свою чи що?

М’яка для мене лише подушка і перина. Решта мені подобається тверде. І політика — це надзвичайно тверда річ. Якщо ти хочеш творити цей світ, ти маєш туди йти твердим, сталевим.

За 18 років українофоби звикли, що українці дуже толерантні, покладисті, дуже завбачливі. А тут раптом інша позиція — наступальна, відверта, щира, обґрунтована, позиція господаря на своїй землі.

— Серед людей, які насправді щиро люблять Україну, є багато російськомовних. Та навіть такі є серед виборців «Свободи» і Тягнибока. Вони кажуть, що шанують українську мову, але, зважаючи на своє російськомовне середовище з дитинства, їм важко перейти на українську. Або не хочуть поганою вимовою її спотворювати. Що з такими українцями робити?

— (Сміється) Це як бачити перед собою дуже красивого чоловіка, неймовірно його хотіти, але чомусь себе стримувати. Або, кажучи простіше, «я тебе кохаю, але заміж не піду». Пізнати це життя , закрившись на горі Атон, як це зробив Іван Вишинський, неможливо. Треба йти в гущу життя. Хоч це і складно, йти в надра мови і втягнути в неї самого себе. Можливо, в декого присутній страх перед мовою. Але щоб подолати страх — треба зробити те, чого боїшся, і ти забудеш, що таке страх.

СТИЛЬ ВИКЛАДАННЯ

— Ви з дитинства бачили себе як майбутнього викладача?

— Змалку я збирала дітей у дідовій шопі, де тримали жорна, граблі, лопати. Діти сідали на санках, найкращі дітки сідали на парту, яку зробив мені дідо. Уявіть, у теплий сонячний день я закривала ту шопу і не відпускала інших дітей навіть поїсти. Їхні батьки приходили у двір і терпеливо чекали, коли закінчиться урок. Мій брат покійний дуже з того обурювався, він мамі казав: «Диви, яке воно мале і що воно виробляє, чому вони її слухають?» При тому що то були старші за мене діти.

— Які зараз особливості вашого викладання в негуманітарному ВНЗ?

— Мої студенти не пишуть рефератів, не скачують їх із комп’ютера, я не визнаю такої форми відпрацювання. Якщо студент пропустив пару, він приходить на модулі — він може цей модуль прекрасно написати, є величезна кількість літератури.

Я проти викладання лекцій в академічному стилі. Студентам–нефілологам треба довести, що мова — не предмет, це стиль життя. А хто не хоче бути стильним? Ціла купа модних, а стильних — одиниці. Щоб довести, що твоя мова стильна, треба її прочитати так, щоб студент після пари захотів взяти додаткову літературу, розкувався від остраху за помилки. Помилки — це не біда, біда, як казали китайці, якщо ми не хочемо їх виправляти. Тому до мене на лекції приходять студенти з інших навчальних закладів, приводять своїх друзів і подруг, можуть навіть без дозволу сидіти.

ДОСЬЄ «УМ»

Фаріон Ірина Дмитрівна

Український мовознавець і політик.

Народилася 29 квітня 1964 р. у Львові.

Кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови Національного університету «Львівська політехніка».

Член політради ВО «Свобода». Депутат Львівської обласної ради (з 2006 р).

У 1987 р. закінчила філологічний факультет Львівського держуніверситету ім. І. Франка. 1996 р. захистила кандидатську дисертацію.

Виховує дочку Софію.